№ 280/1026/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 280/1026/19

адміністративне провадження № К/9901/935/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білоуса О.В.,

суддів - Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління ДПС у Запорізькій області, яке є правонаступником Головного управління ДФС у Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 3 липня 2019 року (головуючий суддя Новікова І.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року (головуючий суддя Добродняк І.Ю., судді Бишевська Н.А., Семененко Я.В.) у справі за адміністративним позовом Державного підприємства «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№20)» до Головного управління ДПС у Запорізькій області, яке є правонаступником Головного управління ДФС у Запорізькій області про визнання протиправними та скасування рішень,

У С Т А Н О В И В:

У березні 2019 року Державне підприємство «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№20)» (далі - ДП «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№20)») звернулось до суду з позовом до Головного управління ДФС у Запорізькій області, правонаступником якого є Головне управління ДФС у Запорізькій області (далі - ГУ ДФС у Запорізькій області, ГУ ДПС у Запорізькій області), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення рішення від 27 вересня 2018 року: №0029321306, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податків та зборів, у тому числі з податку на доходи фізичних осіб, пені на суму 763321,31 грн, у тому числі за податковими зобов`язаннями - 327023,45 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 485954,52 грн та пені 50343,34 грн; №0029311306, яким застосовано штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за платежем «податок на доходи фізичних осіб» у розмірі 510 грн; №0029331306, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податків та зборів, у тому числі військового збору, пені на суму 4879,16 грн (у тому числі за податковими зобов`язаннями - 2355,39 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 2382,99 грн та пені 140,78 грн; рішення від 27 вересня 2018 року №0029351306 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску, яким позивачу донараховано 156706,60 грн єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та застосовано штрафні санкції у розмірі 77713,98 грн.

Позов обґрунтовано тим, що позивачем протягом періоду, що перевірявся неодноразово укладались договори з Вільнянською виправною колонією управління Державної пенітенціарної служби України в Запорізькій області (№20) про використання праці осіб, засуджених до позбавлення волі (спецконтингенту) для виконання робіт на господарсько-промислових об`єктах. Проте, зазначені договори за своєю природою є договорами підряду, укладеними між двома юридичними особами, а ДП «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№20)») не є роботодавцем засуджених, не сплачує заробітну плату засудженим та не є податковим агентом, у зв`язку з чим нарахування заробітної плати за період з жовтня 2015 року по 30 червня 2018 року засудженим повинно здійснюватися Вільнянською виправною колонією управління Державної пенітенціарної служби України в Запорізькій області (№20), яка також повинна сплачувати до бюджету податок на доходи з фізичних осіб та інші обов`язкові платежі.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 3 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року, позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення - рішення ГУ ДФС у Запорізькій області від 27 вересня 2018 року №0029321306, №0029311306 та №0029331306. Визнано протиправним та скасовано рішення від 27 вересня 2018 року №0029351306 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску. Стягнуто на користь позивача судовий збір у розмірі 16546,97 грн за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Запорізькій області.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ГУ ДФС у Запорізькій області звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просило рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Зокрема, в обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на помилковість висновків судів попередніх інстанцій, оскільки під час розгляду справи останніми не враховано умов договорів на використання праці осіб, засуджених до позбавлення волі, для виконання робіт і послуг, та той факт, що позивач є власником виконаних робіт, на підприємстві ведеться табель обліку робочого часу засуджених, оформлюються рознарядки виконання робіт, засудженим до позбавлення волі нараховується щомісячно заробітна плата, одночасно виконується функція податкового агента в частині нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору, а відтак, позивач є роботодавцем відповідно до чинного законодавства.

У зв`язку з реорганізацією податкового органу та на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 року №537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби», згідно зі статтею 52 Кодексу адміністративного судочинства України, проведено заміну відповідача ГУ ДФС у Запорізькій області на його правонаступника - ГУ ДПС у Запорізькій області.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ГУ ДФС у Запорізькій області з 28 серпня 2018 року по 3 вересня 2018 року проведено позапланову документальну виїзну перевірку ДП «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№20)» з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску за період з 1 жовтня 2015 року по 30 червня 2018 року, за результатами якої 10 вересня 2018 року складено Акт №61/08-01-13-06/08680069 (далі - Акт перевірки).

Згідно висновків Акта перевірки, встановлено порушення позивачем:

підпункту «б» пункту 176.2 статті 176 Податкового кодексу України (далі - ПК України), наказу Міністерства фінансів України №4 від 13 січня 2015 року «Про затвердження форми Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку (форма №1ДФ)» та Порядку заповнення та подання податковими агентами Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а саме: не повідомлено податкову інспекцію про доходи, виплачені самозайнятим особам за надані послуги та придбані товарно-матеріальні цінності у 4 кварталі 2015 року, 1-4 кварталі 2016 року, 1-4 кварталі 2017 року, 1-2 кварталі 2018 року; не повідомлено податкову інспекцію про доходи у вигляді заробітної плати, виплачені засудженим у 4 кварталі 2015 року, 1-4 кварталі 2016 року, 1-4 кварталі 2017 року, 1-2 кварталі 2018 року;

підпунктів 168.1.2, 168.1.5 пункту 168.1, підпункту 168.4.1 пункту 168.4 статті 168, пункту 176.2 «а» статті 176, пунктів 171.1, 171.2 «а» статті 171 ПК України, а саме: неперерахування на кінець перевіряємого періоду до бюджету податку з доходів фізичних осіб у розмірі 327023,45 грн, у тому числі за період з жовтня по грудень 2015 року 16228,81 грн (утриманого з доходів засуджених 16228,81 грн); у 2016 році 58891,04 грн (утриманого з доходів за засуджених 58891,04 грн); у 2017 році 47061,55 грн (утриманого з доходів за засуджених 47061,55 грн); за період з січня по червень 2018 року 14348,48 грн (утриманого з доходів за засуджених 14348,48 грн); за період з 1 жовтня 2015 року по 30 червня 2018 року 190493,57 грн, у тому числі за період з жовтня по грудень 2015 року 17863,13 грн, за 2016 рік 67045,94 грн, за 2017 рік 87910,99 грн, за період з січня по червень 2018 року 17673,51 грн. В порушення підпункту 168.1.2 пункту 168.1 статті 168 ПК України позивачем за період з 1 жовтня 2015 року по 30 червня 2018 року несвоєчасно перераховано до бюджету податок на доходи з фізичних осіб у сумі 523135,74 грн;

пункту 2 статті 6, пункту 1.1 статті 7, пунктів 5, 7 статті 8, пункту 2 статті 9 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI), а саме: занижено суму нарахованого єдиного внеску 156706,60 грн за рахунок не включення до бази нарахування єдиного внеску заробітної плати засуджених: у жовтні-грудні 2016 року на суму 25100,23 грн, у 2017 році у сумі 88745,77 грн, у січні-червні 2018 року на суму 42860,60 грн;

Суть виявлених контролюючим органом порушень полягає в тому, що позивач не нараховував та не сплачував до бюджету податок на доходи фізичних осіб, єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та військовий збір за використання праці спецконтингенту (засуджених).

На підставі Акта перевірки ГУ ДФС у Запорізькій області 27 вересня 2018 року прийнято податкові повідомлення-рішення:

№0029321306, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податків та зборів, у тому числі з податку на доходи фізичних осіб, пені на суму 763321,31 грн, у тому числі за податковими зобов`язаннями - 327023,45 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 485954,52 грн та пені 50343,34 грн;

№0029311306, яким застосовано штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за платежем «податок на доходи фізичних осіб» у розмірі 510 грн;

№0029331306, яким збільшено суму грошового зобов`язання з податків та зборів, у тому числі військового збору, пені на суму 4879,16 грн (у тому числі за податковими зобов`язаннями - 2355,39 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 2382,99 грн та пені 140,78 грн;

А також рішення від 27 вересня 2018 року №0029351306 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску, яким позивачу донараховано 156706,60 грн єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та застосовано штрафні санкції у розмірі 77713,98 грн.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями, прийнятими відповідачем 27 вересня 2018 року, позивач звернувся до суду з цим позовом про визнання їх протиправними, та про їх скасування.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, виходив з того, що відповідачем не надано доказів того, що позивач є роботодавцем для засуджених та укладав строкові трудові договори, здійснював виплату заробітної плати засудженим та сплачував за засуджених загальнообов`язкові державні соціальні виплати по застрахованим особам, до того ж грошові кошти за використану працю засуджених позивачем перераховувались на користь Вільнянської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Запорізькій області (№20), в якій відбували покарання особи, залучені до праці на підставі договорів, а тому фактично виплата заробітної плати засудженим здійснювалася виправною колонією, отже, у нього відсутній обов`язок та правові підстави в утриманні з доходів засуджених з метою подальшої сплати військового збору та податку на доходи фізичних осіб.

Зазначена позиція підтримана Третім апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Частиною першою статті 9 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) передбачено, що засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Згідно із частиною першою статті 118 КВК України, зі змінами, внесеними Законом України №1492-VIII від 7 вересня 2016 року, засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.

Вказані зміни набрали чинності 8 жовтня 2016 року.

Законом України від 3 липня 2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, внесено зміни до статті 118 КВК України, зокрема, частину першу викладено в такій редакції: «Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.»

Аналіз змін статті 118 КВК України, внесених до неї з 8 жовтня 2016 року по 28 серпня 2018 року, дозволяє дійти висновку, що на час виникнення спірних правовідносин можливість укладати строкові трудові договори із засудженими була передбачена виключно для виправних колоній, а юридичні підстави для укладання трудових договорів між засудженими та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких такі засуджені здійснювали виконання робіт чи надання послуг, виникли лише з 28 серпня 2018 року.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 6 серпня 2020 року у справі №440/1666/19.

За приписами частини першої статті 120 КВК України Праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Відповідно до частини першої статті 122 КВК України, засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

Таким чином, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, в результаті чого, їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також, додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом № 2464-VІ.

Згідно із абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, платниками єдиного внеску є: роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами; фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців).

За змістом пунктів 1, 4 частини другої статті 6 Закону № 2464-VІ платник єдиного внеску зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 2464-VІ, платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

Аналіз наведеного правового врегулювання дає підстави для висновку, що визначальною передумовою для сплати єдиного внеску є наявність між суб`єктом (підприємством, установою, колонією) та засудженою особою відносин, які фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника чи роботодавця.

Аналогічна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №620/1272/19.

Разом з тим, у даному випадку відповідач не надав доказів укладання трудових (цивільно-правових) договорів із засудженими до позбавлення волі особами саме позивачем ДП «Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№20)».

Водночас, судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем (Замовник) та Вільнянською виправною колонією управління Державної пенітенціарної служби України в Запорізькій області (№20) (Виконавець) укладено ідентичні договори про використання праці осіб, засуджених до позбавлення волі (спецконтингенту), для виконання робіт на господарсько-промислових об`єктах від 9 вересня 2015 року №Г-2/87-15, від 12 січня 2016 року №Г-2/04-16, від 17 січня 2017 року №Г-2/03-17, від 2 січня 2018 року №Г-2/2-18. Відповідно до умов вказаних договорів: 1) виконавець надавав у розпорядження замовника робочу силу з числа засуджених, які мають бажання бути залученими до оплачуваної праці та уклали строковий договір з виконавцем; 2) оплата виконаних засудженими робіт здійснюється шляхом перерахування коштів Замовником на розрахунковий рахунок Виконавця; 3) строкові трудові договори із засудженими укладалися Вільнянською виправною колонією управління Державної пенітенціарної служби України в Запорізькій області (№20); 4) кошти перераховувались на рахунки установи виконання покарань; 5) в подальшому саме установа виконання покарань здійснювала відповідні виплати засудженим, з якою і були укладені відповідні договори із засудженими; 6) позивач не мав доступу до особових рахунків засуджених і не здійснював перерахування коштів безпосередньо засудженим у вигляді заробітної плати чи інших виплат. Оплата здійснювалася не за результатом виконання робіт конкретною особою, а за місячним підсумком всім особам, які залучались до робіт.

Верховний Суд неодноразово висловлював правовий висновок про те, що засуджені особи є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено обов`язок забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому державному соціальному страхуванні. При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю (зокрема, постанови Верховного Суду від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 18 червня 2020 року у справі № 240/1700/19).

Таким чином, з огляду на встановлені в межах цієї адміністративної справи обставини, колегія суддів касаційної інстанції погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у правовідносинах щодо організації залучення до оплачуваної праці засуджених позивач не є податковим агентом, який, серед іншого, зобов`язаний утримувати із виплачуваних засудженим заробітних плат та перераховувати до бюджету податок на доходи фізичних осіб, військовий збір та єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо визнання протиправними та скасування оскаржуваних податкових повідомлень - рішень та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску, прийнятих ГУ ДФС у Запорізькій області 27 вересня 2018 року.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій є результатом оцінки наявних у їх розпорядженні доказів. Суд касаційної інстанції не може не погодитись із такими, оскільки така оцінка здійснена судами із дотриманням вимог процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування всіх обстави справи на підставі належних та допустимих доказів.

Обґрунтування касаційної скарги зводиться виключно до незгоди відповідача з оцінкою, наданою судами попередніх інстанцій встановленим обставинам справи, при цьому порушень норм процесуального права, які б вплинули або змінили цю оцінку, скаржником не зазначено. Фактично відповідач у касаційній скарзі просить про переоцінку, додаткову перевірку доказів, проте, це знаходиться за межами касаційного перегляду, встановлених частиною першою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно із частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 3 липня 2019 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року є обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Запорізькій області, яке є правонаступником Головного управління ДФС у Запорізькій області залишити без задоволення, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 3 липня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді Н.Є.Блажівська

І.Л.Желтобрюх