ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2025 року

м. Київ

справа № 280/6969/22

адміністративне провадження № К/990/18752/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Мацедонської В. Е.,

суддів: Білак М. В., Мартинюк Н. М.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Запорізької обласної прокуратури на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року (суддя Максименко Л. Я.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року (головуючий суддя Семененко Я. В., судді: Бишевська Н. А., Добродняк І. Ю.)

І. Суть спору

У грудні 2022 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Запорізької обласної прокуратури (далі - відповідач, Прокуратура), у якому просила стягнути із відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 грудня 2020 року по 23 листопада 2022 року в сумі 100 318,70 грн.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14 лютого 2022 року у справі № 280/783/21, 23 листопада 2022 року Прокуратура здійснила виплату ОСОБА_1 вихідної допомоги, яка не була виплачена у день її звільнення, а тому позивачка вважає, що набула право на виплату середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку при звільненні, відповідно до вимог статтей 116 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

Починаючи з 2001 року ОСОБА_1 проходила службу в органах прокуратури, а наказом керівника Запорізької обласної прокуратури від 24 грудня 2020 року № 2496к позивачку звільнено з посади прокурора Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області та з органів прокуратури Запорізької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 29 грудня 2020 року.

У зв`язку із невиплатою вихідної допомоги при звільненні ОСОБА_1 звернулась із відповідним позовом до Запорізького окружного адміністративного суду (справа № 280/783/21).

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2022 року, позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Запорізької обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку. Зобов`язано Запорізьку обласну прокуратуру провести нарахування та виплату на користь ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі 21 218,00 грн.

На виконання вказаного судового рішення, 23 листопада 2022 року Прокуратурою виплачено позивачці вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що становить 17 030,49 грн (з утриманням податків).

Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року позов задоволено частково. Стягнуто з Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 43 362,06 грн середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що період затримки в даному випадку складає з 30 грудня 2020 року (наступний день після звільнення) по 30 червня 2021 року (шість місяців згідно з положеннями статті 117 КЗпП України) - 123 робочих днів. Станом на дату звільнення (30 грудня 2020 року) позивачці належало до виплати 63 838,12 грн, сума невиплаченої вихідної допомоги згідно рішення суду склала 21 218 грн, що становить 33,23 %. Розмір середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні склав 130 490,70 грн (середньоденна заробітна плата - 1060,90 грн х 123 робочі дні).

Відтак, суд першої інстанції виснував, що виходячи з принципу співмірності розміру сум, щодо яких відбулася затримка розрахунку при звільненні, та нарахованого розміру середнього заробітку за таку затримку, належним способом захисту в даному випадку є саме стягнення з Запорізької обласної прокуратури суму в розмірі 43 362,06 грн (130 490,70 х 33,23/100).

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року апеляційну скаргу Запорізької обласної прокуратури задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року скасовано та прийнято нову постанову про задоволення позову. Стягнуто з Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за порушення строків розрахунку при звільненні за період з 30 грудня 2020 року по 23 листопада 2022 року в розмірі 136 787,14 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000,0 грн.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції не врахував того, що суми, які підлягали виплаті на час звільнення, визначені з урахуванням утриманих податків та зборів, а сума невиплаченої вихідної допомоги зазначена без урахування утриманих податків та зборів. З урахуванням утриманих податків та зборів розмір виплаченої позивачці вихідної допомоги становить 17 030,49 грн. Отже, якщо судом до уваги було прийнято суми, які підлягали виплаті на час звільнення, з урахуванням утриманих податків та зборів та відповідно і суму вихідної допомоги суд повинен був прийняти з урахуванням утриманих податків та зборів. Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що частка недоплаченої суми при звільненні порівняно із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні становить 26,75 %, виходячи із розрахунку: 17 030,49 грн х 100%/ 63 838,12 грн.

Поряд з цим, Третій апеляційний адміністративний суд зазначив, що оскільки порушення права позивачки щодо повного та остаточного розрахунку у день звільнення було допущено відповідачем у 2020 році, то застосування положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, буде суперечити Основному Закону.

З цих підстав, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачка має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 грудня 2020 року (наступний день за звільненням) по 23 листопада 2022 року (день фактичного розрахунку), а загальний розмір середнього заробітку становить 511 353,80 грн (середньоденний заробіток 1 060,9 грн х 482 дні).

Водночас, посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, Третій апеляційний адміністративний суд констатував, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивачки, з урахуванням частки недоплаченої суми, становить 136 787,14 грн (511 353,80 грн х 26,75 / 100).

Також, враховуючи надані позивачкою докази отримання професійної правничої допомоги, з визначенням обсягу таких послуг та їх вартості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

ІV. Провадження в суді касаційної інстанції

24 травня 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Прокуратури на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 червня 2023 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 16 червня 2025 року (у зв`язку з обранням судді Шевцової Н. В. до Великої Палати Верховного Суду та звільненням судді ОСОБА_2 у відставку) визначено склад суду: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Білак М. В., Мартинюк Н. М.

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі Прокуратура просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції змінити, зменшивши суму стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

На обґрунтування вимог скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду в частині застосування у правовідносинах зі стягнення з органів прокуратури середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні статті 117 КЗпП України у редакції, яка діє з 19 липня 2022 року, і якою було обмежено відповідальність роботодавця щодо розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні шестимісячним строком.

Відповідач стверджує, що до правовідносин у цій справі підлягають застосуванню положення статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, оскільки фактичний розрахунок з позивачкою відбувся 23 листопада 2022 року, тобто спір виник вже після внесення змін у згадану статтю цього Кодексу, а тому, на думку Прокуратури, висновки суду першої інстанції в частині визначення періоду затримки розрахунку при звільненні позивачки (123 дні) є правильними. Як наслідок, відповідач уважає, що сума, яка підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , повинна становити 21 055,60 грн.

При цьому, у частині задоволення вимог про стягнення витрат на правову допомогу, постанова суду апеляційної інстанції відповідачем не оскаржується.

ОСОБА_1 відзив на касаційну скаргу не подавала, що не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивачки) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Положення статті 117 КЗпП України визначають, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас, Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження порядку обчислення середнього заробітньої плати» (далі -Порядок № 100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

VІІ. Висновки Верховного Суду

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивачки на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є: відсутність висновку Верховного Суду в частині застосування у правовідносинах зі стягнення з органів прокуратури середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні статті 117 КЗпП України у редакції, яка діє з 19 липня 2022 року, і якою було обмежено відповідальність роботодавця щодо розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні шестимісячним строком.

Основними доводами касаційної скарги Прокуратури є незгода з періодом, за який суд апеляційної інстанції зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити позивачці середній заробіток за час вимушеного прогулу. На переконання скаржника, цей строк обмежується шістьма місяцями, як то передбачено статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX.

Тобто, за позицією скаржника, на дату виплати позивачки вихідної допомоги (23 листопада 2022 року) та на дату її звернення до суду з цим позовом (12 грудня 2022 року) стаття 117 КЗпП України діяла в новій редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX, а тому саме вона підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

При цьому, Прокуратура також посилається й на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, стосовно застосування положень статті 117 КЗпП України (у редакції до 19 липня 2022 року), зокрема, щодо зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника та застосування принципу співмірності по відношенню до невиплаченої суми.

Що стосується правового врегулювання спірних правовідносин та застосування положення статті 117 КЗпП України, колегія суддів зазначає таке.

Як було зазначено вище, Законом № 2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».

Указана редакція статті 117 КЗпП України набрала чинності з 19 липня 2022 року, як наслідок, з цієї дати змінився й підхід до правозастосування норми статті 117 КЗпП України.

Поряд з цим, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Колегія суддів зауважує, що після відкриття касаційного провадження у цій справі, Верховний Суд надав тлумачення статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX у співвідношенні з порядком її застосування в частині обмеження строків, зокрема у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22.

Так, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 440/6856/22 наголосила, що для правильного вирішення питання щодо визначення суми компенсації, що підлягає стягненню з роботодавця за невиконання ним приписів частини другої статті 116 КЗпП України, необхідно установити дату виникнення спірних правовідносин, пов`язаних з непроведенням повного розрахунку при звільненні.

Частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Стаття 58 Конституції України закріплює один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

У Рішенні від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).

Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень статті 58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX (19 липня 2022 року), положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19 липня 2022 року підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-IX.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції Закону № 3248-IV); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX).

Саме такий правовий підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22. У зазначеній постанові Суд, серед іншого, відступив від висновку, викладеному в постанові Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 120/10686/22 (щодо застосування принципів співмірності до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ).

Крім того, Судова палата звернула увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, пов`язані із недотриманням роботодавцем свого обов`язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов`язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.

У постанові від 01 травня 2024 року у справі № 140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.

Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів констатує, що датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 29 грудня 2020 року - дата звільнення позивачки.

Таким чином, застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 КЗпП України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Однак, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Отож спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 30 грудня 2020 року до 23 листопада 2022 року, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що період з 30 грудня 2020 року до 19 липня 2022 року регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині визначення періоду, за який підлягає стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і становить з 30 грудня 2020 року по 23 листопада 2022 року.

Однак, підхід щодо розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу та застосування положень статті 117 КЗпП України судом апеляційної інстанції зроблено неправильно.

З цього приводу колегія суддів уважає за доцільне зазначити таке.

Так, Прокуратура у касаційній скарзі також посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Так, дійсно за висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.

Натомість, повертаючись до обставин цієї справи, убачається, що суди попередніх інстанцій застосували до спірних правовідносин, які виникли за редакції статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV та тривали після змін, внесених Законом № 2352-IX, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (на які також посилається скаржник у касаційній скарзі).

Водночас Суд зауважує, що у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року), а також висновків Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 (які враховують специфіку правовідносин, що виникають під час проходження публічної служби, та визначає формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру), саме щодо періоду з 30 грудня 2020 року по 19 липня 2022 року, та підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.

Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Верховний Суд зазначає, що у відповідності до приписів статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Невстановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, свідчить про недотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права при розгляді справи.

Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).

Отже, враховуючи приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові і правильно застосувати, відповідно до встановлених обставин справи, до спірних правовідносин норми матеріального права і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 355-356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Запорізької обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2023 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду.

Судовий збір розподілу не підлягає.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Е. Мацедонська

Судді М. В. Білак

Н. М. Мартинюк