Постанова

Іменем України

24 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 283/1219/21

провадження № 61-19480св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2021 року в складі судді Ярмоленка В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог ,

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. З урахуванням заяви про зменшення позовних вимог просив стягнути з відповідача борг за договором позики у розмірі 677 954 грн, яка складається з суми позики - 486 113,12 грн та відсотків за кожний день прострочення повернення коштів за період з 30 квітня 2018 року до 30 квітня 2021 року - 191 840,88 грн.

Позовна заява мотивована тим, що між ним та відповідачем 22 березня 2017 року було укладено договори позики у формі письмових розписок. За цими договорами ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 22 970 доларів США, які останній зобов`язувався повернути у наступному порядку: 6 300 доларів США - до 31 травня 2017 року, а 16 670 доларів США - за першою вимогою. Однак ОСОБА_2 з 6 300 доларів США повернув лише 5 300 доларів США та 152,41 доларів США в гривневому еквіваленті по курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату повернення. 22 березня 2021 року позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою щодо повернення йому суми позики з урахуванням відсотків за користування коштами. Цей лист відповідач отримав 27 березня 2021 року, однак не повернув суму позику у повному обсязі та нараховані відсотки. Тому позивач був змушений звернутися до суду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Малинського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики від 22 березня 2017 року в розмірі 467 145,07 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення мотивоване тим, що судом встановлено факт укладення між сторонами договорів позики від 22 березня 2017 року на загальну суму 22 970 доларів США, згідно яких відповідач зобов`язався повернути 6 300 доларів США - до 31 травня 2017 року, а 16 670 доларів США - на першу вимогу позивача. Ці обставини також не заперечувалися сторонами. Відповідач за договором позики 6 300 доларів США повернув 03 травня 2018 року - 4 700 доларів США, 26 вересня 2018 року - 600 доларів США та 152,41 доларів США в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату повернення - 31 грудня 2018 року. Однак решта суми не була повернута. 22 березня 2021 року позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою щодо повернення йому суми позики з урахуванням відсотків за користування коштами. Цей лист відповідач отримав особисто 27 березня 2021 року, однак вимогу позивача не виконав.

З цих підстав суд вважав за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача суму неповернутої позики за договорами від 22 березня 2017 року у розмірі 17 517,59 доларів США, а саме, за договором про позику 6 300 доларів США, - 847,59 доларів США (з вирахуванням повернутих коштів: 6 300-4700-600-152,41) та повністю несплачену заборгованість за договором позики 16 670 доларів США, а всього - 17 517,59 доларів США в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату ухвалення рішення. Разом із цим суд визнав необґрунтованими позовні вимоги про стягнення відсотків.

Суд відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності щодо вимог про стягнення боргу за договором позики 6 300 доларів США від 22 березня 2017 року, оскільки вважав, що ОСОБА_2 частково повертав кошти позивачу, а саме: 03 травня 2018 року, 26 вересня 2018 року та 31 грудня 2018 року, а тому перебіг позовної давності переривався і розпочався з 31 грудня 2018 року. Позивач звернувся із цим позовом 30 квітня 2021 року, тому не пропустив загальну позовну давність (яка спливала 31 грудня 2021 року) на звернення до суду.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Малинського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення неповернутих коштів за договорами позики. Відповідач не заперечував факт укладення цих правочинів та відповідно отримання коштів. Натомість, позичальник не довів повернення боргу позивачу повністю та при цьому підтвердив повернення лише відповідної частини.

Суд апеляційної інстанції також вказав на правильність незастосування районним судом накслідків спливу позовної давності щодо вимог про стягнення боргу за договором позики 6 300 доларів США від 22 березня 2017 року. Кінцевий строк повернення коштів згідно умов цього договору - до 31 травня 2017 року, а за іншим договором від 22 березня 2017 року на суму 16 670 доларів США - за першою вимогою. Відповідач не заперечував, що 03 травня 2018 року, 26 вересня 2018 року та 31 грудня 2018 року частково повертав кошти, тобто позовна давність переривалася, її перебіг почався заново та відповідно позовна давність спливає 31 грудня 2021 року. Позивач подав позов 30 квітня 2021 року, тобто в межах позовної давності.

У зазначені дати (03 травня 2018 року, 26 вересня 2018 року та 31 грудня 2018 року) кошти поверталися відповідачем саме в якості погашення боргу за договором позики 6 300 доларів США, оскільки ці дії вчинені боржником після настання строку на повернення саме цієї суми позики, який вже настав 31 травня 2017 року. Натомість, на час повернення відповідачем коштів протягом 2018 року, строк виконання зобов`язання у нього перед позивачем за договором позики 16 670 доларів США фактично не настав, оскільки вимогу про повернення коштів (яка є обов`язковою умовою для настання строку повернення коштів згідно умов договору) позивач не пред`являв.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 грудня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надіслала через систему «Електронний суд» до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 11 січня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Судами було допущено порушення пунктів 3, 4 частини другої статті 411 ЦПК України (суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів).

Суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про проведення судової психофізіологічної експертизи з використанням поліграфа щодо відповідача та позивача; суд першої інстанції безпідставно відмовив у витребуванні доказів (документів) на підтвердження факту джерела походження коштів у позивача, які він позичив відповідачу. Відхилення цих клопотань унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Як наслідок - судами було встановлено переривання позовної давності за відсутності належних та допустимих доказів, наявності протиріч в поясненнях сторін.

Також заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах.

Позиції інших учасників

У лютому 2022 року позивач ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. Просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

22 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договори позики у формі розписок, підписаних власноруч відповідачем, за якими позикодавець (позивач) передав у власність позичальнику (відповідачу) грошові кошти: 6 300 доларів США зі строком повернення - до 31 травня 2017 року, та 16 670 доларів США, які відповідно ОСОБА_2 зобов`язувався повернути на першу вимогу позивача.

Матеріали справи містять документи, які підтверджують часткове виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань по поверненню боргу позивачеві, а саме: написану позивачем розписку від 26 вересня 2018 року щодо отримання від відповідача в рахунок погашення заборгованості 600 доларів США; складену позивачем розписку від 03 травня 2018 року про отримання від відповідача в рахунок погашення заборгованості 4 700 доларів США; платіжне доручення № Р24А537553351А17800 від 31 грудня 2018 року щодо переказу відповідачем на платіжну картку позивача 4 220 грн (що по курсу НБУ станом на дату переказу становило 152,41 доларів США).

ОСОБА_1 22 березня 2021 року було направлено на адресу місця проживання відповідача письмовий лист-вимогу щодо належного виконання останнім взятих на себе згідно договорів позики зобов`язань, а саме, повернення сум позики та відсотків з користування коштами. Цей лист був вручений ОСОБА_2 27 березня 2021 року, про що свідчить роздруківка з сайту АТ «Укрпошти» за номером поштового відправлення (штрихкодовим ідентифікатором).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджуються укладення договору, його умови, а також вони засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою, кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17; у постановах Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17, від 31 січня 2022 року в справі № 711/2459/20.

Суди встановили, що 22 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договори позики у формі розписок, підписаних власноруч відповідачем, за якими останній отримав від позивача грошові кошти: 6 300 доларів США зі строком повернення - до 31 травня 2017 року, та 16 670 доларів США, які відповідач зобов`язувався повернути на першу вимогу позивача.

Матеріали справи містять розписки позивача, які підтверджують часткове виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань по поверненню боргу, а саме: розписку від 26 вересня 2018 року про повернення 600 доларів США, розписку від 03 травня 2018 року щодо повернення 4 700 доларів США; платіжне доручення № Р24А537553351А17800 від 31 грудня 2018 року про переказ відповідачем на платіжну картку позивача 4 220 грн (що по курсу НБУ станом на дату переказу становило 152,41 доларів США).

22 березня 2021 року позивачем було направлено відповідачу письмовий лист-вимогу щодо належного виконання останнім взятих на себе згідно договорів позики зобов`язань, а саме, повернення сум позики та відсотків з користування коштами. Лист був вручений ОСОБА_2 27 березня 2021 року, однак суми позики не були повернуті в повному обсязі позивачу.

Вказані обставини сторонами не заперечуються, а тому в силу частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача неповернутої суми боргу за договорами позики у загальному розмірі 17 517,59 доларів США, яка в гривневому еквіваленті по курсу НБУ станом на дату ухвалення рішення становила 467 145,07 грн.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша, п`ята статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя статті 264 ЦК України).

Суди обґрунтовано не застосували наслідки спливу позовної давності щодо вимог про стягнення боргу за договором позики 6 300 доларів США від 22 березня 2017 року.

Як правильно зазначив апеляційний суд, кінцевий строк повернення коштів згідно договору позики від 22 березня 2017 року 6 300 доларів США - до 31 травня 2017 року, а за другим договором від 22 березня 2017 року 16 670 доларів США - за першою вимогою позивача. Відповідач не заперечував, що 03 травня 2018 року, 26 вересня 2018 року та 31 грудня 2018 року частково повертав кошти, а саме, 4 700 доларів США, 600 доларів США та 4 220 грн (152,41 доларів США) відповідно. Тобто, позовна давність переривалася востаннє 31 грудня 2018 року і тому вона спливає 31 грудня 2021 року. Зазначені кошти поверталися відповідачем саме за договором позики 6 300 доларів США, оскільки ці дії вчинені ним після настання строку повернення цієї позики, який настав 31 травня 2017 року (згідно умов договору, тобто за домовленості сторін). Натомість, на час повернення відповідачем цих коштів (протягом 2018 року), строк виконання зобов`язання у нього перед позивачем за договором позики 16 670 доларів США не настав, оскільки вимогу про повернення коштів позивач не пред`являв на той час (пред`явивши таку лише 22 березня 2021 року).

Позивач подав позов 30 квітня 2021 року, тобто в межах позовної давності.

Дані обставиини не були спростовані відповідачем, оскільки такі докази у справі відсутні.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши належним чином фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованих висновків про стягнення з відповідача на користь позивача сум боргу за договорами позики в загальному розмірі 17 517,59 доларів США, яка еквівалента 467 145,07 грн згідно курсу НБУ станом на дату ухвалення рішення.

Розгляд справ судами має здійснюватися з дотриманням принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України),

Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи (постанова Верховного Суду від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц).

Оскаржені рішення відповідають зазначеним вимогам.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, видно, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (постанова Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20).

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо безпідставної відмови судом першої інстанції у задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів (документів) на підтвердження факту джерела походження коштів у позивача, які він позичив відповідачу, оскільки такі не стосуються предмета спору у цій справі.

Також заявник касаційної скарги вказує, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про проведення судової психофізіологічної експертизи з використанням поліграфа щодо відповідача та позивача з метою встановлення істини щодо їх правовідносин, у тому числі часткового погашення боргу, що мало наслідком встановлення судами дійсних фактичних обставин у справі на підставі недопустимих доказів.

Верховний Суд вважає такі доводи безпідставними, оскільки відмовляючи у задоволенні цього клопотання суд першої інстанції в ухвалі від 26 липня 2021 року правильно виходив із того, зокрема, що позивач не надав згоду на участь у такій експертизі.

Така позиція суду також узгоджується із вимогами частини другої статті 28 Конституції України за якою жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Верховний Суд також враховує статтю 105 ЦПК України, за якою призначення такої експертизи не є обов`язком суду у спірних правовідносинах.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України (стаття 110 ЦПК України).

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідач, вказуючи на незаконну відмову суду першої інстанції у задоволенні його клопотань про витребування доказів та призначення відповідної експертизи, не звертався до апеляційного суду із такими клопотаннями із зазначених мотивів.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року). Оскаржувані рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2021 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук