№ 295/9265/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 295/9265/19

провадження № 61-4780св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Державна іпотечна установа,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної іпотечної установи на постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2019 року Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 22 грудня 2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ТОВ «Банк «Фінанси та кредит»), яке змінило назву на Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та кредит»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 31_20-12/06 МФІ, за яким позичальник отримав кредит на придбання житлового будинку в розмірі 65 920 доларів США під 14 % річних з кінцевим терміном повернення до 21 грудня 2021 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 22 грудня 2006 року ТОВ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, предметом якого є житловий будинок загальною площею 57,9 кв. м по АДРЕСА_1 . 11 лютого 2015 року між АТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установоюбуло укладено договір відступлення права вимоги № 17/4-В, за яким установа набула права вимоги, в тому числі за вищезгаданими кредитним та іпотечним договорами. В жовтні 2015 року ОСОБА_1 було повідомлено про перехід до установи прав вимоги за кредитним договором. У зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов`язань перед новим кредитором станом на 24 травня 2019 року в нього утворилася заборгованість в розмірі 1 472 652,84 грн, з яких: 624 596,83 грн - тіло кредиту, 326 941,74 грн - прострочені проценти за користування кредитом, 206 220,71 грн - пеня, 314 893,56 грн - інфляційні втрати. Враховуючи викладене, Державна іпотечна установа просила стягнути з відповідача на свою користь вищевказану заборгованість та понесені судові витрати.

Заочним рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 22 січня 2020 року у складі судді Семенцової Л. М. позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором від 22 грудня 2006 року № 31_20-21/06 МФІ в розмірі 1 472 652,84 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов установи доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов`язань.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Хоменка С. О. задоволено частково. Заочне рішення Богунського районного суду міста Житомира від 22 січня 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державної іпотечної установи заборгованість за кредитним договором від 22 грудня 2006 року № 31_20-21/06 МФІ в розмірі 571 511,58 грн та 8 570,13 грн судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_1 20 278,43 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки за кредитним договором кінцевий строк кредитування визначено до 21 грудня 2021 року, то до цієї дати кредитодавець вправі нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також неустойку (пеню). Право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема інфляційних нарахувань, може бути реалізоване лише після закінчення строку дії кредитного договору. За наданим позивачем розрахунком розмір основного боргу (тіла кредиту) становить 624 596,83 грн. Разом з тим, згідно з довідкою АТ «Банк «Фінанси та кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, наданою на запит позичальника, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 грудня 2006 року № 31_20-21/06 МФІ станом на 26 жовтня 2015 року становить 571 511,58 грн, що спростовує твердження Державної іпотечної установи щодо існування у відповідача боргу за тілом кредиту в сумі 624 596,83 грн. Оскільки проценти та пеня нараховувалися саме на вказану суму (624 596,83 грн), то наявний в матеріалах справи розрахунок заборгованості не можна вважати належним доказом. Проте зазначена обставина не позбавляє позичальника обов`язку повернути кредитору фактично отримані ним кошти в розмірі 571 511,78 грн. З огляду на те, що в жовтні 2015 року відповідача було повідомлено про заміну кредитора, то сплата ним у липні 2016 року на рахунок первісного кредитора 5 000 грн, не є підставою для зарахування цієї суми до загального розміру заборгованості перед позивачем.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У березні 2021 року Державна іпотечна установа подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року і направити справу на новий апеляційний розгляд.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 637/992/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 534/1809/16-ц, від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 761/42567/16-ц, від 09 квітня 2020 року у справі № 534/1809/16-ц. Також апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, зокрема довідку Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з умовами договору про відступлення прав вимоги і додатками до цього договору, якими підтверджується факт існування у позичальника заборгованості за тілом кредиту саме у розмірі 624 596,83 грн. Крім того, суд встановив обставини щодо розміру заборгованості за тілом кредиту на підставі довідки первісного кредитора - АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, яка є недопустимим доказом. Положення частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню не лише після закінчення строку кредитування, оскільки кредитор має право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу, в тому числі й періодичних платежів. Не погоджуючись з наявним в матеріалах справи розрахунком заборгованості в частині розміру нарахованих процентів та пені, апеляційний суд не навів своїх розрахунків та не зазначив правових аргументів на спростування поданого стороною доказу.

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Хоменко С. О. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Богунського районного суду міста Житомира.

18 травня 2021 року справа № 295/9265/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 22 грудня 2006 року між ТОВ «Банк «Фінанси та кредит», яке змінило назву на АТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 31_20-12/06 МФІ, за яким позичальник отримав кредит в розмірі 65 920 доларів США під 14 % річних з кінцевим терміном повернення до 21 грудня 2021 року.

Пунктом 2.3 кредитного договору передбачено, що кредитні ресурси, отримані позичальником, використовуються за цільовим призначенням: для придбання житлового будинку АДРЕСА_2 , та земельної ділянки площею 0,0489 га, на якій знаходиться вищевказаний житловий будинок.

Згідно з пунктом 6.1 кредитного договору за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів позичальник сплачує банку пеню з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожний день прострочення. Зазначена пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених пунктами 3.2, 3.4, 4.3, 4.4, 4.6 цього договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених цим договором. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов`язання сплатити проценти за весь час фактичного користування кредитними ресурсами.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 22 грудня 2006 року ТОВ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, предметом якого є житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

11 лютого 2015 року між АТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги № 17/4-В, за яким права вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами відступлені позивачу.

Листом Державної іпотечної установи від 20 жовтня 2015 року № 7538/11/2 ОСОБА_1 було повідомлено, що установа є новим кредитором у зв`язку з відступленням їй прав вимоги банком за його договірними зобов`язаннями. Роз`яснено позичальнику про необхідність: утриматися від оплати будь-яких коштів в погашення боргу за основним зобов`язанням на рахунки АТ «Банк «Фінанси та Кредит»; звернутися до Державної іпотечної установи для узгодження подальших заходів щодо заборгованості за основним зобов`язанням; отримати від АТ «Банк «Фінанси та Кредит» довідку про поточний стан заборгованості за кредитним договором та правовстановлюючі документи на передане в іпотеку нерухоме майно.

Вказаний лист відповідач отримав 26 жовтня 2015 року, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.

Згідно з довідкою АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164 заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 31_20-12/06 МФІ станом на 26 жовтня 2015 року складає 25 316,49 доларів США, що еквівалентно 571 511,58 грн. Прострочена заборгованість за кредитом становить 3 239,19 доларів США, що еквівалентно 71 123,67 грн. Заборгованість за процентами відсутня.

За наданим Державною іпотечною установою розрахунком станом на 24 травня 2019 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 472 652,84 грн, з яких: 624 596,83 грн - тіло кредиту, 326 941,74 грн - прострочені проценти за користування кредитом, 206 220,71 грн - пеня, 314 893,56 грн - інфляційні втрати.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами першою, третьою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 637/992/16-ц (провадження № 61-2067св18), від 04 липня 2018 року у справі № 369/1923/15-ц (провадження № 61-21577св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 534/1809/16-ц (провадження № 61-33572св18), від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 09 квітня 2020 року у справі № 534/1809/16-ц (провадження № 61-11422св19), на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, Верховний Суд дійшов таких висновків:

- у справі № 637/992/16-ц (провадження № 61-2067св18): у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, а саме розрахунок заборгованості за кредитним договором, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Враховуючи, що судами попередніх інстанцій внаслідок недослідження зібраних доказів не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, стосовно дійсного розміру заборгованості відповідача, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд;

- у справі № 369/1923/15-ц (провадження № 61-21577св18): апеляційний суд при вирішенні спору та відмові у позові, маючи докази, які, на думку позивача, свідчать про порушення її прав, послався на принцип справедливості, проте не врахував, що цей принцип передбачає рівність сторін спору та пошук законного компромісу, який би не ставив одного з учасників у менш сприятливе становище. Принцип справедливості має особливе значення. Він найбільше виражає загальносоціальну суть права, прагнення до пошуку компромісу між учасниками правових зв`язків, між особою та суспільством, громадянином та державою. Принцип справедливості вимагає, щоб правосуддя здійснювалося на законних і чесних підставах. Справедливе рішення суду - те, яке основане на принципі верховенства права;

- у справі № 534/1809/16-ц (провадження № 61-33572св18): у контексті статті 527 ЦК України кредитору дозволяється не приймати самостійно виконання зобов`язання у разі його переадресування, під яким розуміється уповноваження кредитором іншої особи на прийняття виконання від боржника, якщо така можливість передбачена договором, актом цивільного законодавства або ж випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Уповноважена кредитором особа приймає виконання (тобто вчиняє фактичні дії, зокрема щодо прийняття майна) без заміни кредитора, і всі правові наслідки настають для кредитора. Під уповноваженою особою слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження від кредитора на прийняття виконання обов`язку боржником або іншою особою. Такі повноваження можуть бути визначені, зокрема: у договорі між кредитором уповноваженою особою; у договорі між боржником та кредитором; кредитором у виданій ним довіреності. В матеріалах справи міститься адресований позичальнику лист Державної іпотечної установи, в якому вказується, що установа є новим кредитором у зв`язку із відступленням прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами та про необхідність утриматися від оплати будь-яких коштів в погашення боргу за основним зобов`язанням на рахунки АТ «Банк «Фінанси та кредит». Проте апеляційний суд не перевірив, чи отримано позичальником вказаний лист. Окрім цього, суд апеляційної інстанції не дослідив пункт 3.4.2 договору відступлення права вимоги, укладеного між АТ «Банк «Фінанси та кредит» та Державною іпотечною установою, та не вирішив, чи може АТ «Банк «Фінанси та кредит» розумітися уповноваженою особою Державної іпотечної установи в контексті статті 527 ЦК України;

- у справі № 905/600/18: враховуючи положення частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також 3 % річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу. Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція);

- у справі № 917/1307/18: принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний;

- у справі № 534/1809/16-ц (провадження № 61-11422св19): відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що ним належним чином були виконані його кредитні зобов`язання, оскільки він, будучи обізнаним про нового кредитора та нові рахунки для зарахування кредитної заборгованості, достроково погасив кредитну заборгованість на рахунки первісного кредитора в порушення вимог статті 527 ЦК України. Апеляційний суд дійшов правильного висновку, що АТ «Банк «Фінанси та Кредит» не було уповноваженою особою Державної іпотечної установи, в контексті розуміння статті 527 ЦК України, а укладеною між банком та установою мировою угодою не встановлюються та не змінюються права чи обов`язки позичальника у цій справі. Тому посилання позивача на лист АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та врегулювання мировою угодою порядку взаємозвірок платежів не спростовують висновків суду про відсутність домовленостей між первісним та новим кредиторами щодо визначення уповноваженої особи для прийняття виконання основного зобов`язання. Листом Державної іпотечної установи позичальника було повідомлено, що установа є новим кредитором у зв`язку із відступленням прав вимоги банком за його договірними зобов`язаннями та роз`яснено про необхідність утриматися від оплати будь-яких коштів в погашення боргу за основним зобов`язанням на рахунки АТ «Банк «Фінанси та Кредит».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Задовольняючи частково позов, апеляційний суд виходив з того, що згідно з довідкою первісного кредитора - АТ «Банк «Фінанси та кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164 заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 грудня 2006 року № 31_20-21/06 МФІ станом на 26 жовтня 2015 року складає 571 511,58 грн, що спростовує твердження Державної іпотечної установи про існування у відповідача боргу за тілом кредиту в сумі 624 596,83 грн. Оскільки проценти та пеня нараховувалися саме на вказану суму (624 596,83 грн), то наявний в матеріалах справи розрахунок заборгованості не можна вважати належним доказом. Також відсутні підстави для стягнення інфляційних втрат з огляду на те, що право на їх відшкодування може бути реалізоване лише після закінчення строку дії кредитного договору.

Однак вказані висновки апеляційного суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням (стаття 516 ЦК України).

Однак в порушення вимог статей 89 263 264 367 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наданий позивачем розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з умовами договору про відступлення прав вимоги і додатками до цього договору та не спростував доводів Державної іпотечної установи про те, що вказаними доказами підтверджується факт існування у позичальника заборгованості за тілом кредиту саме в розмірі 624 596,83 грн.

Взявши до уваги довідку АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, за якою заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 31_20-12/06 МФІ складає 571 511,58 грн, що еквівалентно 25 316,49 доларам США, апеляційний суд всупереч вимогам процесуального законодавства взагалі не дослідив та не навів правових аргументів на спростування наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» довідки щодо залишку заборгованості за вказаним кредитним договором, згідно з пунктом 228 якої борг відповідача за тілом кредиту становить 624 596,83 грн, що еквівалентно 28 621,56 доларам США.

При цьому, не встановивши обставин виконання боржником в період з 11 лютого 2015 року (день укладення договору про відступлення права вимоги № 17/4-В) по 26 жовтня 2015 року (день отримання відповідачем письмового повідомлення про заміну кредитора у зобов`язанні) свого обов`язку щодо сплати заборгованості первісному кредитору, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що розмір боргу позичальника за тілом кредиту складає 571 511,58 грн, тобто є меншим у порівнянні з тим, який існував на час переходу до позивача права вимоги за кредитним договором.

Також, не погоджуючись з наданим позивачем розрахунком заборгованості в частині нарахування процентів та пені, апеляційний суд не навів своїх розрахунків та не зазначив правових аргументів на спростування поданого стороною доказу, що є його процесуальним обов`язком.

Крім того, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, апеляційний суд залишив поза увагою те, що в матеріальному законі (частина друга статті 625 ЦК України) визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання в нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів.

Отже, у кредитора згідно з частиною другою статті 625 ЦК України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу (періодичних платежів). Зобов`язання зі сплати інфляційних втрат є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про сплату інфляційних втрат є додатковою до основної вимоги.

Таким чином, у справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, суд апеляційної інстанції не встановив достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за кредитним договором, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову у визначеному в оскаржуваній постанові обсязі.

Разом з тим посилання заявника в касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 761/42567/16-ц (провадження № 61-32627св18), не заслуговують на увагу, оскільки у вказаній справі вирішувалося питання щодо усунення перешкод у користуванні приміщенням, а отже, наведені в цій постанові правові висновки стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається (неоднаковий предмет позову та різне матеріально-правове регулювання).

Доводи касаційної скарги про те, що довідка АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, за якою заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 31_20-12/06 МФІ станом на 26 жовтня 2015 року складає 25 316,49 доларів США, що еквівалентно 571 511,58 грн, є недопустимим доказом, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, будуть докази, отримані з порушенням права на таємницю про стан здоров`я (стаття 286 ЦК України), права на особисті папери (стаття 303 ЦК України), права на таємницю кореспонденції (стаття 306 ЦК України), права на недоторканність житла (стаття 311 ЦК України), права на авторський псевдонім (стаття 14 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), тощо. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто, з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

У справі, яка переглядається, листом Державної іпотечної установи від 20 жовтня 2015 року № 7538/11/2, який ОСОБА_1 отримав 26 жовтня 2015 року, було повідомлено, що установа є новим кредитором у зв`язку з відступленням прав вимоги банком за його договірними зобов`язаннями та роз`яснено позичальнику, зокрема про необхідність отримати від АТ «Банк «Фінанси та Кредит» довідку про поточний стан заборгованості за кредитним договором та правовстановлюючі документи на передане в іпотеку нерухоме майно.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Отже, довідка АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 26 жовтня 2015 року № 164, яку наразі Державна іпотечна установа вважає недопустимим доказом, була отримана ОСОБА_1 саме на виконання вимог позивача як нового кредитора.

Разом з тим у справі, яка переглядається, Державна іпотечна установа надала відповідні докази, якими, на її думку, спростовується наведена у вищезгаданій довідці інформація, зокрема довідку Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» щодо наявності у відповідача заборгованості за тілом кредиту в розмірі 624 596,83 грн, що еквівалентно 28 621,56 доларам США. Однак всупереч принципу диспозитивності апеляційний суд не дослідив та не навів правових аргументів на спростування наданого стороною позивача доказу.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо заяви Державної іпотечної установи про зупинення виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року.

08 вересня 2021 року до Верховного Суду надійшла заява Державної іпотечної установи про зупинення виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року до закінчення касаційного провадження.

У задоволенні заяви необхідно відмовити з таких підстав.

Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України за наявності клопотання особи, яка подала касаційну скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду або зупинення його дії.

Частиною першою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Враховуючи, що цією постановою Верховного Суду касаційну скаргу Державної іпотечної установи задоволено, постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року скасовано і направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то заява про зупинення виконання судового рішення апеляційного суду не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 394 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної іпотечної установи задовольнити.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В задоволенні заяви Державної іпотечної установи про зупинення виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук