№ 296/2351/17 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 296/2351/17

провадження № 61-16691св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Житомирбудделюкс»,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - Житомирська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Борисюка Р. М., Павицької Т. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирбудделюкс» про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

В березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,1637 га, кадастровий номер 1810136600:05:009:0011, що розташована на АДРЕСА_1 .

В обґрунтування вимог вказував, що на підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 2014 року він придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирбудделюкс» (далі - ТОВ «Житомирбудделюкс») будівлю автостоянки, що розташована на АДРЕСА_1 , до складу якої входять будинок охорони (літера «А» згідно з планом) площею 48 кв. м, ворота металеві площею 10,8 кв. м, огорожа на основі залізобетонних плит площею 379,6 кв. м, асфальтне дворове покриття площею 1 598 кв. м та маслозбірник бетонний об`єм 4 куб. м.

Позивач вказав, що у зв`язку з укладенням договору купівлі-продажу від 26 грудня 2014 року до нього перейшло також право власності на земельну ділянку, проте відповідачі на зазначене уваги не звертають та на неодноразові звернення заперечують проти визнання права власності на земельну ділянку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 12 травня 2017 року позовні вимоги задовольнив.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,1637 га, що розташована на АДРЕСА_1 (цільове призначення: для ведення комерційної діяльності; кадастровий номер 1810136600:05:009:0011).

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується і випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

З огляду на те, що нерухоме майно, яке належить позивачу, розташоване на земельній ділянці площею 0,1637 га, що розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1810136600:05:009:0011, суд першої інстанції вважав, що є правові підстави для задоволення позову.

Житомирський апеляційний суд постановою від 19 жовтня 2023 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про залишення апеляційної скарги без руху та закриття апеляційного провадження у справі відмовив.

Апеляційну скаргу Житомирської міської ради задовольнив.

Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 12 травня 2017 року скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд виходив з того, що земельна ділянка перебуває в комунальній власності Житомирської міської ради.

Позивач ініціював спір про визнання права власності на земельну ділянку комунальної власності територіальної громади м. Житомира. Житомирська міська рада діє у спірних матеріальних правовідносинах як представник інтересів власника земельної ділянки - відповідної територіальної громади. Але такого власника позивач відповідачем не визначив.

Територіальна громада м. Житомира не брала участі у справі (не була її стороною), але щодо неї суд вирішив питання про її право власності.

Оскільки, Житомирська міська рада не залучена до участі у справі, тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно слід відмовити у зв`язку з пред`явленням позову до неналежного відповідача.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, апеляційний суд зазначив, що перебіг строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 12 травня 2017 року для територіальної громади м. Житомира розпочався згідно з матеріалами справи з моменту отримання копії цього рішення 16 лютого 2021 року. А 25 лютого 2021 року Житомирська міська рада подала апеляційну скаргу.

Наведений висновок міститься у постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у цій справі, зроблений при перегляді касаційної скарги Житомирської міської ради на ухвалу Житомирського апеляційного суду від 14 червня 2021 року, яку за результатами касаційного розгляду скасовано.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник зазначає, що: суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2023 року у справі № 643/5369/16, Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 926/1794/21, від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц, від 12 квітня 2023 року у справі № 2-2527/08, від 15 квітня 2020 року у справі № 638/11409/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 204/2113/14-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 2-9436/2007, Верховного Суду України у постановах від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253ц16, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16; відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції); необхідність відступлення від висновку щодо застосування абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції) до сторін, які брали участь у справі замість прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009.

Апеляційний суд повинен був закрити провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, враховуючи обставини, встановлені Сьомим апеляційним адміністративним судом у постанові від 05 червня 2023 року у справі № 240/19143/22, а саме, що згідно з даними Державного земельного кадастру земельна ділянка за кадастровим номером 1810136600:05:009:0011 містить 100 % перетин з межами земельної ділянки 1810136600:05:009:0017 і є ідентичними. Відтак, земельна ділянка за кадастровим номером 1810136600:05:009:0011 є помилково перенесеною з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру та потребує видалення до Архівного шару Державного реєстру земель.

Також, апеляційним судом проігноровано обставини, які встановлені в ухвалі господарського суду Житомирської області від 26 листопада 2013 року у справі № 18/5007/775/12, про те, що у зв`язку з укладанням договору купівлі-продажу між ФОП ОСОБА_4 та ТОВ «Житомирбудделюкс» право власності останнього на будівлю та земельну ділянку є неоспореним і дійсним.

Разом з тим, Житомирська міська рада пропустила строк звернення з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.

Крім того, провадження у цій справі підлягало зупиненню на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки ОСОБА_5 , який є єдиним засновником та директором ТОВ «Житомирбудделюкс», перебуває у складі Збройних Сил України.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2024 року від Житомирської міської ради до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.

Зазначала, що посилання в касаційній скарзі на встановлені в ухвалі господарського суду Житомирської області від 26 листопада 2013 року у справі № 18/5007/775/12, про те, що у зв`язку з укладанням договору купівлі-продажу між ФОП ОСОБА_4 та ТОВ «Житомирбудделюкс» право власності останнього на будівлю та земельну ділянку є неоспореним і дійсним є безпідставними, оскільки постановою Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 906/91/16 визнано вказаний договір купівлі-продажу від 28 грудня 2012 року недійсним.

Питання щодо строків звернення Житомирської міської ради з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції вже розглядалось Верховним Судом у постанові від 29 березня 2023 року у цій справі.

Позиція позивача про відсутність спору у цій справі є надуманою, оскільки він посилається на наявність у нього права власності на спірну земельну ділянку.

Сьомим апеляційним адміністративним судом у постанові від 05 червня 2023 року у справі № 240/1914/22 лише підтверджено наявність спору щодо спірної земельної ділянки, оскільки вона перетинається з іншою земельною ділянкою, яка перебуває на праві постійного користування в Управління культури Житомирської міської ради.

Крім того, спірна земельна ділянка станом на сьогодні є зареєстрованою у Державному земельному кадастрі, а отже є сформованою як об`єкт цивільних прав у розумінні статті 79 ЗК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 06 грудня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Корольовського районного суду м. Житомира.

25 грудня 2023 року цивільна справа № 296/2351/17 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

26 грудня 2014 ОСОБА_1 та ТОВ «Житомирбудделюкс» уклали договір купівлі-продажу будівлі автостоянки, що розташована на АДРЕСА_1 , яка складається з будинку охорони (літера «А» згідно з планом) залізобетонний 48 кв. м, воріт металевих площею 10,8 кв. м, огорожі на основі залізо-бетонних плит, площею 379,6 кв. м, асфальтне дворове покриття площею 1 598 кв. м та маслозбірник бетонний об`ємом 4 м. куб.

На момент розгляду справи в суді першої інстанції належна позивачу автостоянка є предметом договору іпотеки за договором іпотеки від 21 жовтня 2013 року, що укладався між відповідачами.

Придбане ОСОБА_1 нерухоме майно розташоване на земельній ділянці, що розташована на АДРЕСА_1 (цільове призначення: для ведення комерційної діяльності; кадастровий номер 1810136600:05:009:0011).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання права власності на земельну ділянку площею 0,1637 га, кадастровий номер 1810136600:05:009:0011, що розташована на АДРЕСА_1 .

На виконання вимог процесуального права, позивач, визначаючи суб`єктний склад учасників, відповідачами у справі зазначив ОСОБА_2 , ТОВ «Житомирбудделюкс».

Відповідно до інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 22 лютого 2021 року вбачається, що власником земельної ділянки площею 0,1637 із кадастровим номером 1810136600:05:009:0011, що розташована на АДРЕСА_1 , цільове призначення - для ведення комерційної діяльності та яка відноситься до категорії земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення є Житомирська міська рада (т. 1 а. с. 113).

Постановою Житомирського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року (справа № 296/3479/14), яка є чинною, встановлено, що земельна ділянка, на якій розташована спірна будівля автостоянки, перебуває у комунальній власності. Рішенням Житомирської міської ради від 04 квітня 2014 року № 670 «Про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок юридичним особам» відмовлено ТОВ «Житомирбудделюкс» у наданні дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1 , площею 0,1637 га, на якій розміщена автостоянка. Встановлено, що на цей час у ТОВ «Житомирбудделюкс» відсутнє будь-яке речове право на дану земельну ділянку. Житомирська міська рада від імені територіальної громади міста, як власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці комунальної власності (т. 1 а. с.117-119).

Постановою Верховного Суду від 10 травня 2018 року скасовано постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 20 липня 2017 року у справі № 906/91/16 та залишено без змін рішення Господарського суду Житомирської області від 16 березня 2017 року, яким задоволено позов Житомирської міської ради до ФОП ОСОБА_4 , ТОВ «Житомирбудделюкс» та визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі автостоянки, загальною площею 18,10 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 , укладений 28 грудня 2012 року між ФОП ОСОБА_4 та ТОВ «Житомирбудделюкс». Тобто договір купівлі-продажу на підставі якого у ТОВ «Житомирбудделюкс» виникло право власності на будівлю автостоянки скасовано. Судом також встановлено, що будь-яких доказів, які б підтвердили факт передачі позивачу у власність чи в користування земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, після завершення будівництва, матеріали справи не містять. Житомирська міська рада, як власник земельної ділянки, заперечувала проти надання ОСОБА_4 в користування на праві оренди земельної ділянки, на якій розміщена будівля автостоянки (т. 1 а. с. 95-103).

Таким чином з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка перебуває в комунальній власності Житомирської міської ради, про що зазначив і Верховний Суд у постанові від 29 березня 2023 року у цій справі при перегляді ухвали Житомирського апеляційного суду від 14 червня 2021 року (т. 2 а. с. 179-124).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем.

Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Визначення позивачем у позові складу сторін у справі має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Відповідно до вимог статті 51 ЦПК України суд має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

За змістом наведених норм цивільного процесуального права, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Таким чином, пред`явлення позовних вимог до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Житомирська міська рада діє у спірних матеріальних правовідносинах як представник інтересів власника земельної ділянки - відповідної територіальної громади. Але такого власника позивач відповідачем не визначив.

Питання про залучення належних співвідповідачів судом не вирішувалось, оскільки таке клопотання позивач не заявляв.

Позивачем у цій справі вимоги до Житомирської міської ради, яка є власником земельної ділянки, не заявлялись.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, встановивши, що заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків Житомирської міської ради та не можуть бути розглянуті судом у спорі, в якому її не було залучено відповідачем (співвідповідачем), оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд вправі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та їх задоволення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом учасників справи.

Доводи касаційної скарги про те, що: Житомирська міська рада пропустила строк звернення з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції; суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2023 року у справі № 643/5369/16, Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц, від 12 квітня 2023 року у справі № 2-2527/08, від 15 квітня 2020 року у справі № 638/11409/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 204/2113/14-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 2-9436/2007; відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції); необхідно відступити від висновку щодо застосування абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції) до сторін, які брали участь у справі замість прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009, колегією суддів не приймаються до уваги з огляду на наступне.

ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, у частині третій статті 3 передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Аналогічний за змістом припис був передбачений у частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний припис був передбачений у частині першій статті 72 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.

Згідно з підпунктом 13 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, застосовним до судових рішень, ухвалених судами першої інстанції перед набранням чинності цією редакцією кодексу, такі рішення набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Порядок і строки оскарження судового рішення, ухваленого судом першої інстанції до 15 грудня 2017 року, були визначені у частині першій статті 294 й абзаці третьому частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII.

В абзаці третьому частини третьої статті 294 ЦПК України у редакції Закону № 4176-VI було передбачено, що незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21) зазначено, що «відповідно до загальновизнаного положення про дію процесуальних норм у часі незалежно від часу відкриття провадження у справі при вчиненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент їхнього вчинення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц). ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, у частині третій статті 3 передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (див. також частину третю статті 3 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний за змістом припис був передбачений у частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний припис є у частині першій статті 118 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, а також був передбачений у частині першій статті 72 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII. Згідно з підпунктом 13 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, застосовним до судових рішень, ухвалених судами першої інстанції перед набранням чинності цією редакцією Кодексу, такі рішення набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Аналогічний припис передбачений у підпункті 13 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII. Порядок і строки оскарження судового рішення, ухваленого судом першої інстанції до 15 грудня 2017 року, були визначені у частині першій статті 294 й абзаці третьому частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII».

При цьому у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду також зазначено, що «позивачка ініціювала спір про визнання права власності на земельну ділянку комунальної власності територіальної громади міста Львова. Ця ділянка, якою, за твердженням позивачки, користувався її батько, після його смерті нібито не ввійшла до складу спадкового майна. Міськрада діє у спірних матеріальних правовідносинах як представник інтересів власника земельної ділянки - відповідної територіальної громади. Але такого власника позивачка відповідачем не визначила. Територіальна громада міста Львова не брала участі у справі (не була її стороною), але щодо неї суд вирішив питання про її право власності. Тобто вона є стороною ініційованого позивачкою спору. Відповідачами визначені філія Центру державного земельну кадастру та територіальний орган Державного агентства земельних ресурсів України, які є неналежними за вимогою позивачки. Ні міськрада, ні інший орган місцевого самоврядування Львова не були залученими до участі у справі. З огляду на вказане для визначення межі строку на апеляційне оскарження абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону № 4176-V незастосовний. Перебіг строку на апеляційне оскарження судового рішення від 07 серпня 2009 року для територіальної громади міста Львова розпочався згідно з матеріалами справи з моменту отримання копії цього рішення 03 вересня 2018 року. А 02 жовтня 2018 року Львівська міська рада подала таку скаргу. Тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано поновив їй строк на апеляційне оскарження з метою захисту прав та інтересів територіальної громади Львова».

Підстав для відступу від зазначеного висновку Верховний Суд не встановив.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції ухвалив рішення про задоволення позову 12 травня 2017 року, тобто до набрання чинності Законом № 2147-VIII. Тільки 16 лютого 2021 року, тобто після набрання чинності Законом № 2147-VIII, представник міської ради, яка не брала участі у справі, отримав копію рішення суду, а 25 лютого 2021 року подано апеляційну скаргу на це рішення.

Територіальна громада м. Житомира не брала участі у справі (не була її стороною), але щодо неї суд вирішив питання про її право власності. Тобто вона є стороною ініційованого позивачем спору. Відповідачами визначені ОСОБА_2 та ТОВ «Житомирбудделюкс», які є неналежними за вимогою позивача. Ні Житомирська міська рада, ні інший орган місцевого самоврядування м. Житомира не були залученими до участі у справі. З огляду на вказане для визначення межі строку на апеляційне оскарження абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції Закону № 4176-V не застосовний.

Перебіг строку на апеляційне оскарження судового рішення від 12 травня 2017 року для територіальної громади м. Житомира розпочався згідно з матеріалами справи з моменту отримання копії цього рішення 16 лютого 2021 року, тому звертаючись з апеляційною скаргою 25 лютого 2021 року, Житомирська міська рада мала право на поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Такі висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у цій же справі (№ 296/2351/17), переглядаючи ухвалу Житомирського апеляційного суду від 14 червня 2021 року про закриття як помилково відкритого апеляційного провадження за апеляційною скаргою Житомирської міської ради на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 12 травня 2017 року, у зв`язку з тим, що право Житомирської міської ради на апеляційне оскарження припинилося після спливу одного року з моменту оголошення оскарженого судового рішення суду першої інстанції. Верховний Суд скасував зазначену ухвалу та направив справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Безпідставними є посилання в касаційній скарзі на те, що: апеляційний суд повинен був закрити провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, враховуючи обставини, встановлені Сьомим апеляційним адміністративним судом у постанові від 05 червня 2023 року у справі № 240/19143/22, а саме, що згідно з даними Державного земельного кадастру земельна ділянка за кадастровим номером 1810136600:05:009:0011 містить 100 % перетин з межами земельної ділянки 1810136600:05:009:0017 і є ідентичними. Відтак, земельна ділянка за кадастровим номером 1810136600:05:009:0011 є помилково перенесеною з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру та потребує видалення до Архівного шару Державного реєстру земель; апеляційним судом проігноровано обставини, які встановлені в ухвалі господарського суду Житомирської області від 26 листопада 2013 року у справі № 18/5007/775/12, про те, що у зв`язку з укладанням договору купівлі-продажу між ФОП ОСОБА_4 та ТОВ «Житомирбудделюкс» право власності останнього на будівлю та земельну ділянку є неоспореним і дійсним; суд апеляційної інстанції не врахував висновку, викладеного Верховним Судом у постановах від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 відповідно до якого суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

По-перше на зазначені обставини заявник під час розгляду справи в апеляційному суді не посилався, клопотання про закриття провадження у цій справі з цих підстав не подавав.

По-друге, матеріалами цієї справи підтверджується, що власником земельної ділянки за кадастровим номером 1810136600:05:009:0011, на яку позивач просить визнати права власності, є Житомирська міська рада (т. 1 а. с. 113). Крім того, як зазначалось вище, ці обставини, встановлені постановою Житомирським апеляційним судом від 17 грудня 2018 року у справі № 296/3479/14-ц та постановою Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 906/91/16. При цьому, ОСОБА_1 під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції зазначені обставини не спростував.

Аргументи касаційної скарги про те, що провадження у цій справі підлягало зупиненню на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, оскільки ОСОБА_5 , який є єдиним засновником та директором ТОВ «Житомирбудделюкс», перебуває у складі Збройних Сил України, є необґрунтованими, оскільки Житомирський апеляційний суд відмовляючи у задоволенні клопотання ТОВ «Житомирбудделюкс» про зупинення провадження в цій справі ухвалою від 19 жовтня 2023 року, правильно зазначив, що у цьому випадку, ОСОБА_5 є керівником ТОВ «Житомирбудделюкс», але не є стороною у цій справі, а стороною у справі є саме ТОВ «Житомирбудделюкс», який є юридичною особою, тому це виключає застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яким чітко та безумовно визначено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

При цьому, вказані висновки щодо відмови у зупиненні провадження у справі, не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 01 листопада 2022 року у справі № 926/1794/21, на яку посилається заявник у своїй касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253ц16, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, в яких зазначено, що за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості, відхиляються касаційним судом, оскільки у справі, яка переглядається, підставою для відмови у задоволенні позову є незалучення до участі у справі належного відповідача.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401 406 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров