ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 296/7805/21

провадження № 61-5647св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 06 жовтня 2022 року у складі судді Маслак В. П. та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 квітня 2023 року ускладі колегії суддів Ковальчука О. В.,Сала Т. Б., Якименко М. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

Позов мотивував тим, що Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 25 листопада 2010 року у цивільній справі № 2-4862/10, яке набрало законної сили 06 грудня 2010 року, встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 листопада 2009 року уклали угоду, відповідно до якої ОСОБА_2 зобов`язався продати ОСОБА_1 нерухоме майно. На виконання та підтвердження цієї домовленості ОСОБА_1 передав відповідачу 160 000 дол. США в якості авансу, про що складена розписка. Розпискою передбачено, що в разі порушення зобов`язання відповідач зобов`язується негайно повернути позивачу вказану суму коштів та сплатити 2 % від неповерненої суми за кожен місяць користування коштами, починаючи з дати складання розписки. Оскільки відповідач нерухомість не продав і грошові кошти повернув позивачу лише в сумі 5 000 дол. США, вказаним рішенням суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 500 749 грн (189 066 дол. США), з яких аванс в розмірі 1 230 343,50 грн (155 000 дол. США) та відсотки у розмірі 270 405,50 грн (34 066 дол. США) за період з 27 листопада 2009 року по 22 листопада 2010 року.

На виконання вказаного рішення 06 вересня 2018 року відповідач сплатив позивачу 1 052 000 грн та 13 вересня 2018 року - 8 000 дол. США (в гривневому еквіваленті - 224 160 грн) тобто всього в сумі 1 276 160 грн. Таким чином борг відповідача перед позивачем зменшився і становив 224 589 грн. Згідно зі статтею 625 ЦК України крім основної суми боргу позивач хоче стягнути з відповідача інфляційні втрати за час прострочення виконання зобов`язання з 06 грудня 2010 року (день набрання рішенням законної сили) по 31 серпня 2021 року у розмірі 2 309 230 грн, а також 3 % річних у розмірі 369 464 грн.

Як вказує позивач, рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10 визначено суму боргу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у розмірі 189 066 дол. США (за курсом НБУ 7,9377 грн за 1 дол. США). Відповідач сплатив позивачу 06 вересня 2018 року 1 052 000 грн, що еквівалентно 37 545 дол. США, однак станом на день ухвалення рішення - 25 листопада 2010 року сума 1 052 000 грн була еквівалентною 132 532 дол. США. Знецінення гривні завдало реальних збитків позивачу у вигляді курсової різниці, що становить 94 987 дол. США.

Корольовський районний суд м. Житомира ухвалою від 06 лютого 2014 року у резолютивній частині вказаного рішення виправив описку, а саме, слова і цифри «1 500 749 грн отриманого авансу» замінив на слова і цифри «1 230 343,50 грн отриманого авансу, 270 405,50 грн процентів за користування чужими грошовими коштами».

Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 13 травня 2014 року у справі № 296/11276/13-ц стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 248 752 грн процентів за користування коштами згідно розписки від 26 листопада 2009 року. Вказане рішення відповідач не виконав, а тому відповідно до статті 625 ЦК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати за час прострочення виконання зобов`язання з 21 липня 2014 року (день набрання рішенням законної сили) по 31 серпня 2021 року у розмірі 2 004 246 грн та 3 % річних у розмірі 266 753 грн.

Як вказує позивач, цим рішенням визначено суму боргу, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у розмірі 107 744 дол. США (за курсом НБУ 11,59 грн за 1 дол. США). Станом на день подачі позову курс долара США до гривні становив 27,02 грн за 1 дол. США, а визначена цим рішенням сума, що підлягає стягненню на день подачі позову становить 46 215 дол. США. Однак навіть у разі виконання цього рішення позивач зазнає реальних збитків у вигляді курсової різниці, що становить 61 529 дол. США.

Вказаними рішеннями суду за розпискою від 26 листопада 2009 року визначено право позивача на отримання відсотків від відповідача за користування чужими грошовими коштами у розмірі 2 % щомісяця від суми боргу. Як зазначено вище, станом на 13 вересня 2018 року у зв`язку із частковим погашенням відповідачем боргу такий борг становив 224 589 грн, що еквівалентно 28 293 дол. США за курсом, визначеним рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10. А тому розмір процентів за період з вересня 2018 року по вересень 2021 року становить 20 370 дол. США (28 293 х 2 % х 36 місяців).

Позивач просив суд стягнути:

- інфляційні втрати у розмірі 2 309 230 грн та 3 % річних в розмірі 369 464 грн за період з 06 грудня 2010 року по 31 серпня 2021 року у зв`язку із невиконанням відповідачем рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10;

- збитки у розмірі курсової різниці в сумі 94 987 дол. США, оскільки рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10 визначено, що зобов`язання виникло у іноземній валюті;

- інфляційні втрати у розмірі 2 004 246 грн та 3 % річних в розмірі 266 753 грн за період з 21 липня 2014 року по 31 серпня 2021 року, у зв`язку з невиконанням відповідачем рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 13 травня 2014 року у справі № 296/11276/13-ц, яким стягнуто з відповідача на користь позивача проценти у розмірі 1 248 752 грн на підставі розписки від 26 листопада 2009 року;

- збитки у розмірі курсової різниці у розмірі 61 529 дол. США, оскільки рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 13 травня 2014 року у справі № 296/11276/13-ц визначено суму боргу відповідача у іноземній валюті 107 744 дол. США та стягнуто дану суму в перерахунку в національній валюті України за курсом НБУ;

- проценти за користування коштами за період з вересня 2018 року по вересень 2021 року від суми боргу 224 589 грн (28 293,00 дол. США) в розмірі 20 370 дол. США на підставі розписки від 26 листопада 2009 року.

В подальшому, ОСОБА_1 з урахуванням уточнень в частині описки у позовній заяві в розмірі курсової різниці просив суд стягнути на свою користь з ОСОБА_2 інфляційні втрати, 3 % річних, курсову різницю та відсотки за користування чужими грошовими коштами всього у розмірі 4 949 693 грн та 176 886 дол. США.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 06 жовтня 2022 року, яке Вінницький апеляційний суд постановою від 04 квітня 2023 року залишив без змін, у задоволенні позову відмовив.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що нарахування 3 % річних та інфляційних втрат здійснено позивачем на загальну суму заборгованості, що включає в себе як основний борг так і проценти, що нараховані у порядку статті 536 ЦК України, проте суд позбавлений можливості самостійно визначити суми нарахування відшкодування згідно зі статтею 625 ЦК України на суму основного боргу, порядок погашення якої не визначений, а тому в задоволенні позову в цій частині відмовлено.

З тих же підстав відмовлено в позові про стягнення з відповідача інфляційних втрат у сумі 2 004 246,00 грн та 3 % річних в розмірі 266 753,00 грн за період з 21 липня 2014 року по 31 серпня 2021 року, які нараховано на проценти за користування грошовими коштами, що присуджені до стягнення з відповідача на користь позивача згідно з рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 13 травня 2014 року № 296/11276/13-ц.

Нарахування 3 % річних та інфляційних втрат на проценти, що нараховані та визначені судовим рішенням до стягнення згідно із статтею 536 ЦК України суперечить змісту статті 625 ЦК України.

Суд не вбачав підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів, що визначені позивачем як курсова різниця, оскільки позивач скористався своїм правом і сам визначив суму боргу у гривні.

Позов в частині стягнення процентів за користування грошовими коштами задоволенню не підлягає, оскільки така вимога пред`явлена за період з вересня 2018 року по вересень 2021 року, тобто поза межами строку дії домовленості, визначеної у розписці від 26 листопада 2009 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Корольовського районного суду м. Житомира.

30 травня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, у постановах Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, від 03 грудня 2021 року у справі № 910/14180/18 та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що сплачені позивачу 1 411 541 грн відповідно до статті 534 ЦК України зараховуються в рахунок оплати процентів, оскільки іншого не встановлено. Право та розмір процентів підтверджено судовими рішеннями, які відповідач не оскаржував, будучи присутнім в судових засіданнях не заперечував в частині права позивача на проценти. Це свідчить, що сторони однаково розуміли (тлумачили) зміст розписки.

Сплачені позивачем кошти (1 411 541 грн) не перевищують розмір визначених судом процентів (1 519 157,50 грн), тому основний борг відповідачем не сплачений взагалі.

На суму цього боргу можуть бути нараховані інфляційні та річні мінімум за три роки до подачі позову, але позивач також зазначає, що позовна давність взагалі не може бути застосована до вимог про стягнення інфляційних втрат.

Під вказівкою у розписці про сплату 2 % сторони мали на увазі обов`язок відповідача сплачувати проценти до повного повернення отриманих від позивача коштів.

Усі зобов`язання відповідача, які виникли із правочину (розписки), в тому числі і щодо сплати процентів, не припинилось.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що згідно із розпискою від 26 листопада 2009 року ОСОБА_2 зобов`язався до 02 лютого 2010 року продати ОСОБА_1 будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,05 га, що розташована за цією ж адресою, а також земельну ділянку площею 0,05 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . На виконання та на підтвердження цієї домовленості ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 160 000 дол. США в якості авансу. В разі порушення вказаного зобов`язання ОСОБА_3 зобов`язався негайно повернути ОСОБА_1 вказану суму коштів та сплатити 2 % від неповерненої суми за кожен місяць користування коштами, починаючи із дня складення цієї розписки (т. 1 а. с. 7).

Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10 стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 500 749 грн отриманого авансу. Зі змісту вказаного рішення вбачається, що визначена у рішенні сума 1 500 749 грн становить 189 066 дол. США, з яких аванс -155 000 дол. США, що у гривневому еквіваленті складає 1 230 343,50 грн та відсотки - 34 066 дол. США за період з 27 листопада 2009 року по 22 листопада 2010 року, що у гривневому еквіваленті складає 270 405,50 грн (т. 1 а. с. 18, 19).

Корольовський районний суд м. Житомира ухвалою від 06 лютого 2014 року у резолютивній частині вказаного рішення виправив описку, зокрема, слова і цифри «1 500 749 грн отриманого авансу» замінив на слова і цифри «1 230 343,50 грн отриманого авансу, 270 405,50 грн процентів за користування чужими грошовими коштами» (т. 1 а. с. 8-11).

Корольовський районний суд м. Житомира рішенням від 13 травня 2014 року у справі № 296/11276/13-ц з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнув 1 248 752 грн процентів за користування коштами згідно із розпискою від 26 листопада 2009 року (т. 1 а. с. 16, 17).

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статей 526 530 598 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що зобов`язання відповідача щодо сплати заборгованості за розпискою від 26 листопада 2009 року не припинилося після ухвалення рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10 та триває до його фактичного виконання.

З матеріалів справи відомо, що рішенням суду у справі № 2-4862/10 з відповідача на користь позивача стягнуто 1 230 343,50 грн отриманого авансу та 270 405,50 грн процентів за користування коштами. Відповідач частково сплатив борг, здійснивши низку платежів у період з 24 січня 2012 року по 13 вересня 2018 року на загальну суму 2 268 040 грн. Відповідно до розрахунку позивача, станом на 13 вересня 2018 року залишок заборгованості становив 28 293 дол. США.

Позивач заперечував сплату відповідачем 15 000 дол. США 24 січня 2012 року та не врахував у позовній заяві погашення боргу на 2 400 дол. США за період з 31 січня 2013 року по 09 липня 2013 року. Водночас у заяві про збільшення позовних вимог від 12 травня 2014 року позивач визнав отримання часткових платежів, що підтверджується розписками.

Інфляційні втрати та 3 % річних нараховані на загальну суму боргу (1 500 749 грн) без розмежування авансу та відсотків. В матеріалах справи відсутні докази узгодженого сторонами порядку погашення заборгованості.

Суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши матеріали справи, встановили, що зміст розписки не містить конкретної домовленості між сторонами щодо порядку погашення заборгованості. Зокрема, у документі відсутня вказівка на те, які платежі мають бути зараховані в рахунок сплати суми авансу як основного боргу, а які - в рахунок процентів за користування грошовими коштами. Така невизначеність у домовленостях сторін створює правову невизначеність та унеможливлює точне визначення механізму виконання боргового зобов`язання.

Позивач здійснив нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на загальну суму боргу, що включає як основний борг, так і проценти, нараховані відповідно до статті 536 ЦК України. Водночас, згідно із законодавством, інфляційні втрати та 3 % річних мають нараховуватися на суму основного боргу, без урахування додаткових платежів або штрафних санкцій.

У зв`язку з цим суди обґрунтовано зазначили, що суд позбавлений можливості самостійно визначити суми інфляційних втрат та 3 % річних, які підлягають стягненню відповідно до статті 625 ЦК України. Фактично позивач не довів та не обґрунтував належними доказами позовні вимоги в цій частині.

Таким чином, у розумінні чинного законодавства кредитор має право звертатися до суду з вимогою про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних до моменту повного виконання боржником своїх грошових зобов`язань. При цьому базою для нарахування цих сум відповідно до вимог законодавства є сума основного боргу, яка не включає додаткових нарахувань або платежів.

Подібні правові висновки зазначено у постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 914/712/16.

З матеріалів справи відомо, що фактично позивач звертається з вимогою про стягнення з відповідача суми інфляційних втрат та 3 % річних, які були нараховані як на основну суму боргу, так і на відсотки за користування грошовими коштами («проценти на проценти»).

З огляду на викладене, позовні вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3 % річних, які позивач нарахував на проценти за користування грошовими коштами, що були присуджені до стягнення рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 13 травня 2014 року у справі № 296/11276/13-ц, не підлягають задоволенню.

Вказані обставини спростовують доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо необхідності стягнення з відповідача на користь позивача додаткових сум інфляційних втрат та 3 % річних.

Щодо стягнення курсової різниці слід зазначити наступне.

Згідно із статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).

Згідно із статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим, частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зі змісту рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 25 листопада 2010 року у справі № 2-4862/10 та рішення цього ж суду від 13 травня 2014 року у справі № 296/11276/13-ц вбачається, що ОСОБА_1 , реалізуючи своє право на судовий захист та керуючись принципом диспозитивності, самостійно визначив свої позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права. У поданому позові він заявив вимоги про стягнення заборгованості саме у національній валюті України - гривні.

Суди, ухвалюючи відповідні рішення, визначили суму заборгованості на підставі заявлених позивачем позовних вимог. Таким чином, позивач, який самостійно обрав спосіб судового захисту, погодився з визначеним у гривнях розміром заборгованості.

Відповідно, доводи касаційної скарги позивача щодо необґрунтованості відмови у позові в частині стягнення курсової різниці є безпідставними. Подання нових вимог про стягнення курсової різниці після ухвалення остаточних судових рішень у справах про стягнення боргу фактично є спробою змінити раніше ухвалені судові рішення, якими вже остаточно вирішено спір між сторонами. Однак, позивач не має права змінювати попередні рішення суду шляхом збільшення розміру стягнутої заборгованості у зв`язку зі зміною валютного курсу.

Задоволення таких вимог суперечило б принципу юридичної визначеності, що є одним з основоположних принципів правової системи, та призвело б до перегляду остаточних судових рішень без належних правових підстав.

Також, слід зазначити, якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.

Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.

Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Тобто «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримувати такі доходи.

Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток.

Таких висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року в справі № 750/8676/15-ц.

Відповідно до вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано відмовили у стягненні курсової різниці.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами за період із вересня 2018 року по вересень 2021 року, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили із того, що зобов`язання відповідача щодо сплати процентів за користування коштами було обмежене періодом із 26 листопада 2009 року по 01 лютого 2010 року.

Після завершення цього строку позивач мав право вимагати не нарахування процентів за користування коштами, а відшкодування, передбачене статтею 625 ЦК України, що включає інфляційні втрати та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. Враховуючи зазначене, суди правильно визначили, що вимоги позивача у частині стягнення процентів за користування грошовими коштами за період після 01 лютого 2010 року не підлягають задоволенню.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 вказано, що у правовідносинах з неналежного виконання грошового зобов`язання поза межами строку дії договору права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо відсутності граничного строку сплати процентів за користування грошовими коштами не відповідають матеріалам справи.

Як вбачається з розписки від 26 листопада 2009 року, відповідач ОСОБА_2 взяв на себе зобов`язання продати позивачеві ОСОБА_1 нерухоме майно, отримавши для цього аванс у розмірі 160 000 дол. США. При цьому строк повернення цих коштів було визначено до 02 лютого 2010 року. Відтак, з моменту спливу зазначеного строку у разі невиконання відповідачем своїх зобов`язань правовідносини між сторонами підлягали регулюванню відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, яка передбачає право кредитора на відшкодування інфляційних втрат та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Оскільки строк дії домовленості чітко визначено у розписці, а її умови не передбачають подальшого нарахування процентів за користування коштами поза межами цього строку, вимога ОСОБА_1 про стягнення таких процентів за період із вересня 2018 року по вересень 2021 року є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Доводи касаційної скарги позивача щодо неналежних дій суду першої інстанції, який за власною ініціативою витребував докази та дослідив матеріали цивільних справ № 2-4862/10 та № 296/11276/13-ц є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до принципу змагальності цивільного процесу, передбаченого статтею 12 ЦПК України, кожна сторона має рівні права у реалізації своїх процесуальних можливостей та самостійно визначає, які докази подавати для обґрунтування своїх вимог чи заперечень. При цьому, згідно зі статтею 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, за винятком випадків, передбачених законом. Відповідно, тягар доведення належить саме сторонам у справі, які також несуть ризик наслідків своїх процесуальних дій або бездіяльності.

Разом із тим, позивач ОСОБА_1 не повідомив суд про факт часткового повернення йому відповідачем грошових коштів у період з 2010 по 2018 роки, не надав відповідних доказів та не посилався на матеріали виконавчого провадження, в межах якого на користь позивача було звернено стягнення на майно відповідача, вилучене та передане позивачу.

За таких обставин дії суду першої інстанції, спрямовані на дослідження доказів, що містяться в матеріалах відповідних цивільних справ, є обґрунтованими, оскільки вони були необхідні для повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, перевірки наданих позивачем розрахунків.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, у постановах Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18, від 03 грудня 2021 року у справі № 910/14180/18 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилався на необхідність відступлення від висновків Верховного Суду щодо обмеження стягнення інфляційних втрат позовною давністю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц).

Відступлення від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією динамічного тлумачення права як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).

Верховний Суд дійшов переконання, що не існує підстав для перегляду (відступлення) висновків Верховного Суду, оскільки позиція щодо застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, є зрозумілою та відповідає принципу правової визначеності. Разом з тим, позивачеві відмовлено в позові по суті, а не у зв`язку з пропуском позовної давності.

Доводи касаційної скарги щодо виключення тверджень із мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень Верховний Суд відхиляє з посиланням на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Оскільки посилання касаційної скарги на порушення судами норм процесуального права не підтвердилися, тому відсутні підстави для задоволення викладеного у касаційній скарзі прохання про постановлення окремої ухвали.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині перегляду цього рішення суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 06 жовтня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров