№ 2-2910/11 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

07 липня 2021 року

м. Київ

справа № 2-2910/11

провадження № 61-2266св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - адвокат Гуляєва Алла Анатоліївна,

треті особи: Товарна біржа «Центральна Одеська біржа», Сьома одеська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана її представником - адвокатом Гуляєвою Аллою Анатоліївною, на постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., Ващенко Л. Г., та касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2020 року у складі судді Абухіна Р. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року;

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2004 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , третя особа - Товарна біржа «Центральна Одеська біржа» (далі - ТБ «Центральна Одеська біржа») про визнання дійсним біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 12 вересня 1997 року між ним та ОСОБА_2 на Одеській товарній біржі «Центральна Одеська біржа» було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого він купив у ОСОБА_4 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 за 7 231 грн.

Зазначав, що договір сторонами виконано, тобто він передав відповідачці кошти, а вона передала йому квартиру. Проте, ОСОБА_2 ухиляється від нотаріального оформлення договору, що позбавляє його права на розпорядження своєю власністю.

Указував, що строк позовної давності пропустив з поважних причин, оскільки працівники біржі неправильно його проконсультували про відсутність потреби нотаріального посвідчення договору купівлі продажу на біржі, а про недотримання встановленої законом вимоги про нотаріальне посвідчення він дізнався 01 вересня 2004 року.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_3 просив суд: поновити строк позовної давності; визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 12 вересня 1997 року між ним та ОСОБА_4 , зареєстрований на товарній біржі «Центральна Одеська біржа» за № 3365 та визнати за ним право власності на вказану квартиру.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2004 року у складі судді Синєгубова О. В. позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено у повному обсязі.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 12 вересня 1997 року між ним та ОСОБА_4 , зареєстрований на товарній біржі «Центральна Одеська біржа» за № 3365.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 , який не брав участі у справі, вважаючи себе особою, щодо якої суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2006 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 вересня 2004 року скасовано, справу направлено за підсудністю на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси (том 1, а. с.75-77).

27 грудня 2006 року справу було прийнято до провадження суддею Приморського районного суду м. Одеси Ільченко Н. А. (том 1, а. с.81).

07 березня 2007 року ОСОБА_1 , як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності (том 1, а. с. 173-175).

Позовна заява мотивована тим, що він не надавав своєї письмової згоди на відчуження ОСОБА_2 їхнього спільного сумісного майна -квартири АДРЕСА_1 .

Зазначав, що спірна квартира до укладення оспорюваного договору була реконструйована і переобладнана, а договір укладався на підставі старого технічного паспорту. При цьому вартість квартири, зазначена у договорі купівлі-продажу, сторонами була навмисно занижена, ОСОБА_3 не передавав ОСОБА_2 обумовлену грошову суму, а ОСОБА_2 , у свою чергу, не передавала у власність ОСОБА_3 спірну квартиру.

Посилався на відсутність нотаріального посвідчення договору, як додаткову підставу визнання його недійсним.

Указував, що строк позовної давності пред`явлення позову про визнання недійсним біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна у зв`язку з відсутністю його нотаріального посвідчення пропущений ним з поважних причин, оскільки він своєчасно почав оспорювати цей самий договір, але з інших підстав - порушення статті 48 ЦК УРСР.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд:

- поновити строк для звернення до суду із позовною заявою;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу № 3365 від 12 вересня 1997 року, укладений на Товарній біржі «Центральна Одеська біржа» між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ;

- повернути сторони у первісний стан, стягнувши з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 7 231 грн;

- визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 та інших осіб не перешкоджати йому та його сім`ї у праві користування частиною квартири 7/8, приміщеннями колишньої квартири АДРЕСА_2 - до моменту розв`язання спору про розподіл майна між колишнім подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 173-175).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2007 року у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 відмовлено, позовну заяву повернено позивачу (том 1, а. с.165, 171).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2007 року скасовано, матеріали по заяві ОСОБА_1 направлено до суду першої інстанції (том 1, а. с. 188).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2008 року позовні заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_1 залишено без розгляду (том 1, а. с. 214).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 17 вересня 2009 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2008 року скасовано, справу передано до суду першої інстанції для розгляду по суті (том 1, а. с. 307-309).

05 травня 2010 року ОСОБА_1 , як третя сторона, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, подав позовну заяву у новій редакції, у якій зазначив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у порушення статей 47 227 ЦК УРСР не посвідчили оспорюваний договір купівлі-продажу у нотаріальному порядку у зв`язку із тим, що на момент укладення договору існували передбачені законом обмеження для його укладення.

Посилався на те, що на момент укладення оспорюваного договору і до 16 листопада 2009 року ані він, ані ОСОБА_2 не були власниками спірної квартири, оскільки біржові договори купівлі-продажу за № 5514 та № 5520 від 10 листопада 1994 року, на підставі яких подружжя ОСОБА_1 придбало квартиру АДРЕСА_1 , також не були посвідчені нотаріально, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2009 року у справі № 2-8971/09, яким ці договори було визнано дійсними, набрало законної сили лише 16 листопада 2009 року.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 31 січня 2013 року, з урахуванням ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року про виправлення описки, у зв`язку зі смертю ОСОБА_3 до участі у справі залучено його правонаступника - ОСОБА_2 та відновлено провадження у справі (том 2, а. с. 95,137-138).

Ухвалою суду Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_2 про визнання договору дійсним закрито у зв`язку зі збігом у одній особі позивача та відповідача на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України (том 2, а. с. 140-141).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року позовні вимоги третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання недійсним біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності залишено без розгляду (том 2, а. с. 135-136).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 25 червня 2014 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду скасовано, справу передано до суду першої інстанції для розгляду по суті заявлених позовних вимог (том 2, а. с. 290-294).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2014 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання недійсним біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності залишено без розгляду (том 3, а. с. 10-11).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 04 лютого 2015 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2014 року про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду скасовано, справу передано до суду першої інстанції для розгляду по суті заявлених позовних вимог (том 3, а. с. 57-58).

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 09 червня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання недійсним біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна та визнання права власності залишено без розгляду (том 3, а. с. 94-95).

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 04 листопада 2015 року ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 09 червня 2015 року про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду скасовано, справу передано до суду першої інстанції для розгляду по суті заявлених позовних вимог (том 3, а. с. 120-121).

Ураховуючи заяву про збільшення позовних вимог від 16 травня 2016 року (том 3, а. с 138-141) з урахуванням раніше наведених мотивів ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що укладений 12 вересня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що посвідчений на товарній біржі «Центральна Одеська біржа»;

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 28 грудня 2013 року, видане ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 Сьомою Одеською державною нотаріальною конторою;

- визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ;

- поновити строк позовної давності по захисту порушеного права щодо оскарження договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що укладений 12 вересня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (том 3, а. с. 138-141).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що обставини, які встановлені рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2005 року та ухвалою Верховного Суду України від 13 січня 2010 року у справі № 2-5898/05 є такими, що не потребують доказування у цій справі, а саме, що договір купівлі-продажу від 12 вересня 1997 року укладався відповідачкою зі згоди позивача, яка підтверджувалася його довіреністю від 04 серпня 1997 року, а також що, укладаючий оспорюваний договір відповідачка та ОСОБА_3 діяли правомірно, бажаючи досягти визначеного правового результату, тобто продати і придбати квартиру.

При цьому районний суд дійшов висновку, що наявність згоди ОСОБА_1 на укладання спірного договору свідчить про те, що він був обізнаний про всі суттєві його умови та їх погодив, у тому числі погодив ціну (вартість) квартири, тобто надав свою згоду на укладення договору саме із тими умовами? які містить спірний договір, у тому числі умовою щодо ціни (вартості) спірної квартири.

Суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу від 12 вересня 1997 року недійсним з підстав відсутності його нотаріального посвідчення, є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 у позові не зазначив та у судовому засіданні пояснити не зміг, чим саме відсутність нотаріального посвідчення спірного договору порушує його права, свободи та/чи інтереси, особливо враховуючи те, що він не є стороною цього договору та, у порядку частини другої статті 23 КпШС України, чинного на час спірних правовідносин, надав відповідачці свою письмову згоду на його укладання.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2020 року змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції постанови.

У решті рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право власності на 537/1000 та 463/1000 частин квартири АДРЕСА_1 у ОСОБА_6 виникло за час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 є співвласником майна. З огляду на зазначене, районний суд дійшов помилкового висновку про неможливість визнання договору недійним з підстав того, що власником квартири є ОСОБА_6 .

Апеляційний суд вважав, що ОСОБА_6 , усвідомлюючи можливість поділу квартири під час поділу сумісного майна подружжя, відчужила її на користь батька за ціною, нижчою від її ринкової вартості, чим погіршила майновий стан позивача, та, у результаті, отримала її у власність в порядку спадкування.

Договір купівлі-продажу від 12 вересня 1997 року був предметом оспорення ОСОБА_1 з підстав відсутності згоди, однак відмова в задоволенні вимог з таких правих підстав не позбавляє права оспорення його з інших підстав, тому висновки суду про преюдиційність рішень попередніх судів є помилковими в частині розповсюдження висновків на всі інші правові підстави недійсності правочину.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що з позовними вимогами про визнання договору недійсним з підстав, передбачених статтею 57 ЦК УРСР, ОСОБА_1 звернувся в березні 2015 року (том 3, а. с. 72-73, 138-141), відтак, пропустив строк позовної давності. Посилання на те, що строк може бути поновлений, оскільки лише в 1999 році він дізнався про його існування, до уваги не приймається, тому що з червня 2001 року він міг звернутися до суду з позовом саме з цих підстав, а обрання невірного способу захисту не можна вважати причиною поважності пропуску строку з огляду на положення про позовну давність.

При цьому апеляційний суд погодився з висновками районного суду про відмову в задоволенні позову через укладення спірного договору на біржі, оскільки такі висновки ґрунтуються на законі, у судовому порядку угода визнана дійсною, тому такі доводи підставою для скасування рішення суду бути не можуть.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, строк позовної давності.

Указує, що апеляційний суд не звернув уваги на переривання строків позовної давності внаслідок подання ним позову щодо того ж предмету спору. Поданий у червні 2001 року позов стосувався визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав відсутності його згоди на таке відчуження, а даний позов поданий у березні 2015 року також стосується визнання недійсним договору купівлі-продажу, проте, з підстав, передбачених статтею 57 ЦК УРСР. З огляду на зазначене, вважає, що перебіг строку позовної давності було перервано, отже, апеляційний суд неправильно відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.

При цьому апеляційний суд дійшов правильних висновків про наявність недобросовісної поведінки відповідачки, яка використала надану ним їй довіреність у власних інтересах та відчужила спільне майно за істотно заниженою вартістю на користь свого батька, яке надалі успадкувала.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги її посилання на необхідність застосування до спірних правовідносин положень статті 57 ЦК УРСР з урахуванням правових висновків Верховного Суду, на які вона посилалася у поданому відзиві на апеляційну скаргу.

При цьому ОСОБА_1 належними доказами не довів наявність обставин, які входять в предмет доказування у справі, зокрема, факт її зловмисної домовленості з батьком - ОСОБА_3 на відчуження спірної квартири за ціною, нижче за ринкову, відсутність його згоди на вчинення правочину.

Вважає, що суд апеляційної інстанції не мотивував причини відхилення її доводів, наведених у відзиві на апеляційну скаргу. Також апеляційним судом безпідставно не взято до уваги висновки судів у справі № 2-5898/05, якими встановлено наяаність згоди ОСОБА_1 на вчинення оспорюваного правочину.

Посилається на те, що районний суд, надаючи оцінку висновку Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі -ОНДІСЕ) № 17-2677 від 11 червня 2018 року, дійшов правильного висновку про те, що на його підставі неможливо встановити наявність обставини щодо ринкової вартості спірної квартири станом на 12 вересня 1997 року, оскільки судовим експертом не надано чіткої відповіді на поставлене запитання, а визначено лише «вірогідну» ринкову вартість. Натомість, суд апеляційної інстанції дійшов безпідставного висновку про те, що зазначеним висновком експерта підтверджено ринкову вартість квартири в розмірі 35 930 грн, або еквівалент 19 317 доларів США, в той час як продана вона за 7 231 грн, що було еквівалентно 3 891,82 долари США.

При цьому висновки апеляційного суду про наявність під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу зловмисної домовленості між нею та ОСОБА_3 , який є її батьком та склав на її ім`я заповіт, є необґрунтованими та неправильними.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_2 вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) та постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 520/8073/16-ц (провадження № 61-4114св17), від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц (провадження № 61-11797св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц (провадження № 30808св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 748/3375/17 (провадження № 47678св18), від 12 березня 2020 року у справі № 759/14137/17 (провадження № 61-19295св19), від 23 червня 2020 року у справі № 686/10241/17 (провадження № 61-42151св18), від 18 травня 2020 року у справі № 522/13192/15-ц (провадження № 61-7179св18), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник також вказує неправильне застосування апеляційним судом норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме положень статті 57 ЦК УРСР (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, ОСОБА_2 вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року ОСОБА_2 , подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому зазначила, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Посилається на те, що продаж спірної квартири відбувався за згодою ОСОБА_1 , підстави для визнання його недійсним відсутні.

При цьому ОСОБА_1 разом зі своєю родиною на протязі 20 років безпідставно та безкоштовно проживають у спірній квартирі, не сплачують комунальні послуги.

Посилається на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме мирне володіння своїм майном.

Вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності, оскільки такий строк розпочався у вересні 1997 року та сплив у вересні 2000 року, тоді як позов подано 01 червня 2001 року.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

У лютому 2021 року касаційна скарга ОСОБА_2 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

У лютому 2021 року касаційна скарга ОСОБА_1 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2020 року, постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , яка подана її представником - адвокатом Гуляєвою А. А., на постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року.

У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

02 квітня 1977 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, після укладення якого остання змінила прізвище на ОСОБА_1 , про що Іллічівським ЗАГС м. Одеси в книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис за № 278 (том 4, а. с. 48).

Відповідно до договорів купівлі-продажу нерухомого майна за № 5514, № 5520 10 листопада 1994 року відповідачка придбала 537/1000 та 463/1000 частин двокімнатної квартири АДРЕСА_1 у ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Зазначені договори були зареєстровані на Одеській товарній біржі (том 1, а. с. 25, том 4, а. с. 167-168, 169-170), а 14 листопада 1994 року ОСОБА_4 зареєструвала право власності на спірну квартиру в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації.

Продаж квартири за договорами № 5514, № 5520 від 10 листопад 1994 року здійснено за ціною 30 000 000 крб за кожну із вищевказаних її частин, разом - за 60 000 000 крб.

Згідно з листом Національного банку України (далі - НБУ) від 06 серпня 2018 року за № 40-0006/42548, офіційний курс українського карбованця до долара США, встановлений НБУ 10 листопада 1994 року становив 79 800,00 українських карбованців за один долар США (том 4, а. с. 171), тобто вартість придбаної квартири в еквівленті до курсу гривні складала 751,88 долар США.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2009 року у справі № 2-8971/09 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , за участю третіх осіб - Одеської товарної біржи, ОСОБА_1 , про визнання угод дійсними та за позовом ОСОБА_1 із аналогічними вимогами, договори купівлі-продажу за № 5514, № 5520 від 10 листопада 1994 року 537/1000 та 463/1000 частин квартири АДРЕСА_1 визнано дійсними (том 2, а. с. 31).

04 серпня 1997 року нотаріусом Братського нотаріального округу Іркутської області Закусіловим О. М. посвідчено довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_6 (після розірвання шлюбу ОСОБА_6 ) управляти і розпоряджатися всім його майном, з чого б воно не складалося і де б воно не заходилося, у відповідності з цим укладати всі дозволені законом угоди, зокрема: купувати, продавати, дарувати, приймати в дар, міняти, закладати і приймати в заставу будівлі й інше майно, визначати у всіх випадках суми, строки і інші умови на свій розсуд, проводити розрахунки по укладеним угодам, приймати спадщини чи відмовлятися від них, отримувати належне йому майно, гроші, цінні папери, а також документи від всіх осіб, установ, підприємств, організацій, в тому числі банків, пошти, телеграфу з усіх підстав, розпоряджатися рахунками в банках, отримувати поштову, телеграфну, цінну і всякого роду кореспонденцію в посилках, вести від його імені справи у всіх державних установах, організаціях і підприємствах, цивільні та кримінальні справи у всіх судових установах з усіма правами, які надані законом позивачу, відповідачу, третій особі і потерпілому, в тому числі з правом закінчення справи миром, визнання чи відмови повністю чи частково від позовних вимог, зміни предмета позову, оскарження рішення суду, отримання виконавчого листа, з правом отримання майна та грошей, розписуватися за нього і вчиняти всі дії, пов`язані з виконанням цього доручення (том 1, а. с. 33, том 3, а. с. 202 зворот).

Зазначена довіреність була видана строком на три роки, повноваження по ній могли бути передані іншим особам. В довіреності зазначено, що вона підписана ОСОБА_1 в присутності нотаріуса після прочитання тексту довіреності вголос, що особа, яка підписала довіреність встановлена, її дієздатність перевірена. Посвідчення довіреності зареєстровано в реєстрі за №2-2920.

12 вересня 1997 року на підставі договору купівлі-продажу за № 3365 ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_3 купив квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 47,0 кв м.

Договір зареєстрований на Товарній біржі «Центральна Одеська біржа» в журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю за № 3365 (том 1, а. с. 5, том 4, а. с. 77-78).

Продаж спірної квартири за договором № 3365 від 12 вересня 1997 року було здійснено за ціною 7 231 грн, що, відповідно до листа Національного банку України за № 40-0006/42548 від 06 серпня 2018 року, було еквівалентно 3 891,82 доларам США.

Відповідно до листа Товарної біржі «Центральна Одеська біржа» від 06 червня 2001 року, при оформленні спірного договору замість письмової згоди ОСОБА_1 на продаж квартири АДРЕСА_1 використовувалася довіреність, копію якої було додано до цього листа (том 1, а. с. 32, том 3, а. с. 174).

01 грудня 1997 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на спірну квартиру в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості.

18 листопада 1997 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким все його майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, що на день смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право, заповідав ОСОБА_6 (після розірвання шлюбу - ОСОБА_6 ). Заповіт посвідчено державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори Селезньовою Г. М. та зареєстровано в реєстрі за № 12/2801 (том 2, а. с. 92, том 4, а. с. 42 зворот).

ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_3 (том 2, а. с. 77, том 4, а. с. 61).

02 квітня 1998 року ОСОБА_6 та ОСОБА_10 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 13 грудня 1997 року, купили, а ОСОБА_11 , ОСОБА_12 і ОСОБА_13 продали трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 62,80 кв м (том 3, а. с. 169, том 4, а. с. 172-173).

Зазначена квартира була придбана 02 квітня 1998 року за ціною 10 996,00 грн, що за курсом НБУ було еквівалентно 5 394,16 доларам США (лист НБУ від 06 серпня 2018 року). Право власності на цю квартиру зареєстровано в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості (далі - ОМБТІ та РОН) за позивачем та відповідачкою в рівних частках 08 квітня 1998 року.

28 жовтня 1999 року нотаріусом Братського нотаріального округу Іркутської області Закусіловим О. М. надіслано ОСОБА_6 (після розірвання шлюбу ОСОБА_6 ) лист про скасування 28 жовтня 1999 року ОСОБА_1 посвідченої 04 серпня 1997 року генеральної довіреності на ім`я ОСОБА_6 , виданої на розпорядження всім його майном, з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося (том 3, а. с. 202).

15 грудня 1999 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Одеси із позовом до ОСОБА_6 (після розірвання шлюбу - ОСОБА_6 ) про поділ спільного майна подружжя, що підтверджується рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2016 року у справі № 521/2-3752/11 (том 4, а. с. 174-182), залишене без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 21 серпня 2018 року (том 4, а. с. 198-199).

16 липня 2019 року Одеський апеляційний суд змінив рішення Малиновського суду м. Одеси від 14 листопада 2016 року у справі № 521/2-3752/11, виключивши з його мотивувальної частини висновок суду про припинення між сторонами з 1996 року подружніх відносин з посиланням на встановлення цієї обставини рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 січня 2012 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_4 та визнання права власності на Ѕ частинку квартири (том 5, а. с. 10-11).

18 липня 2019 року Одеський апеляційний суд у справі № 521/2-3752/11 додатковою постановою змінив постанову Апеляційного суду Одеської області від 21 серпня 2018 року шляхом виключення з мотивувальної частини висновків суду про припинення між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подружніх відносин з 1996 року з посиланням на встановлення цієї обставини рішенням апеляційного суду Одеської області від 13 січня 2012 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_4 та визнання права власності на Ѕ частинку квартири (том 5, а. с. 12).

Відповідно до акту, який було складено мешканцями будинку АДРЕСА_5 у 2006 році, після відчуження спірної квартири, а саме: з зими 1997 року до кінця весни 2001 року в квартирах АДРЕСА_6 та АДРЕСА_1 ОСОБА_1 не проживав (том 3, а. с. 180).

У спірну квартиру шляхом зламу вхідних дверей ОСОБА_1 вселився 29 квітня 2001, що підтверджується актом огляду та опису майна, складеним позивачем 29 квітня 2001 року (том 3, а. с. 301) та рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 березня 2017 року у справі № 2-1741/11(том 4, а. с. 186-188), залишеним без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 20 грудня 2018 року (том 4, а. с. 218-222), яким ОСОБА_1 та членів його родини було виселено із спірної квартири без надання їм іншого жилого приміщення.

27 червня 2001 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 розірвано, після чого остання змінила прізвище на ОСОБА_6 , про що в Книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу Відділом реєстрації актів громадянського стану Київського районного управління юстиції м. Одеси зроблено запис за № 502 (том 1, а. с. 7, том 4, а. с. 48 зворот).

У червні 2001 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_14 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 вересня 1997 року недійсним, визнання права власності на Ѕ частину цієї квартири, що підтверджується ухвалою Верховного Суду України від 13 січня 2010 року у справі № 2-5898/05 (том 2, а. с. 10-12) та копією його позовної заяви від 01 червня 2001 року (том 4, а. с. 189).

Зазначений позов ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що спірний договір укладений з порушенням вимог закону, оскільки він ніколи не надав згоди на відчуження спірної квартири, при укладанні договору був використаний старий технічний паспорт та не враховано, що здійснено самовільне переобладнання квартири, яка перестала бути окремою, ізольованою, та вважав, що ОСОБА_3 діяв при укладенні договору недобросовісно, знав про те, що родина його доньки та позивача розпалася, питання про поділ сумісного майна не вирішено, що спірний договір укладався з єдиною метою - приховати майно від поділу та, посилаючись на положення статті 48 ЦК УРСР, просив його позов задовольнити.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2005 року у справі № 2-5898/05, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (том 1, а. с. 15-16, том 3, а. с. 172-173).

Відмовляючи у позові, суд встановив, що при укладанні оспорюваного договору ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не було порушено вимоги закону, тому що вони діяли правомірно, були дієздатні, бажаючи досягти визначеного правового результату - продати і придбати квартиру.

Ухвалою Верховного суду України від 13 січня 2010 року зазначене рішення суду залишено без змін, оскільки відчуження ОСОБА_2 12 вересня 1997 року спірної квартири було вчинено зі згоди ОСОБА_1 , у межах повноважень, визначених довіреністю, виданою ОСОБА_1 04 серпня 1997 року (том 2, а. с. 10-12).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 08 жовтня 2010 року (том 2, а. с. 76), у зв`язку із чим ухвалою суду від 16 лютого 2011 року провадження у справі було зупинено до залучення до участі у справі правонаступника ОСОБА_3 (том 2, а. с. 85).

28 грудня 2013 року державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори Малиновською О. К. ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її батька ОСОБА_3 , що складається з квартири АДРЕСА_1 (спадкова справа № 304/2011, зареєстровано в реєстрі за № 1-1039) (том 2, а. с. 275).

Зазначене свідоцтво 28 грудня 2013 року зареєстровано в Спадковому реєстрі за № 50985133, що підтверджується відповідним витягом (том 2, а. с. 276-277).

31 січня 2013 року судом провадження у справі було відновлено та проведена заміна позивача ОСОБА_3 на його правонаступника - ОСОБА_2 (том 2, а. с. 95).

Висновком ОНДІСЕ за № 17-2677 від 11 червня 2018 року встановлено, що вірогідна ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 12 вересня 1997 року становить 19 317 доларів США або 35930 грн (том 4, а. с. 124-129).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає не повністю.

Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК УРСР та КпШС України.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Статтею 23 КпШС України визначено, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Судами встановлено, що спірна квартира за адресою: будинок АДРЕСА_1 була набута у власність ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , отже, зазначена квартира є спількою сумісною власністю подружжя.

12 вересня 1997 року на підставі договору купівлі-продажу за № 3365 ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купив зазначену квартиру. Договір зареєстрований на Товарній біржі «Центральна Одеська біржа» в журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю за № 3365.

Установивши, що ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору діяла на підставі довіреності від 04 серпня 1997 року, виданої ОСОБА_1. та посвідченої нотаріусом Братського нотаріального округу Іркутської області Закусіловим О. М., районний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсним оспорюваного договору з підстав відсутності згоди позивача на вчинення правочину.

Колегія суддів вважає неправильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з укладенням оспорюваного договору на біржі та без нотаріального посвідчення правочину. При цьому посилання ОСОБА_1 на положення статті 227 ЦК УРСР та частини першої статті 47 ЦК УРСР, як на підставу визнання оспорюваного договору недійсним, є обґрунтованими з огляду на таке.

Згідно зі статтею 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору стаття 47 цього Кодексу.

За змістом статей 128 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі.

Частиною першою статті 47 ЦК УРСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Статтею 48 ЦК УРСР визначено, що по недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до абзацу 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зазначено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб і валютних цінностей на суму понад 50 крб.

Загальний порядок укладення договорів учасниками цивільних відносин визначено у главі 3 ЦК УРСР «Угоди».

До принципово важливих складових цієї процедури відносяться зміст та форма договору, спосіб, місце укладення.

Верховний Суд вважає, що договір купівлі-продажу № 3365 від 12 вересня 1997 року, укладений на Товарній біржі «Центральна Одеська біржа» між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено без дотримання форми, тобто без нотаріального посвідчення.

Оскільки сторони не дотрималися порядку укладення договору купівлі-продажу, то оспорюваний договір є недійсним.

На зазначене суди попередньої інстанції уваги не звернули та дійшли помилкових висновків про необґрунтованість позовних вимог в частині визнання оспорюваного договору недійсним у зв`язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.

Проте, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин строку позовної давності.

Згідно зі статтею 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За змістом пункту 6 Прикінцевих і Перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки щодо тих позовів, строк пред`явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до статей 71 75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено позовна давність, встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Оскільки оспорюваний договір укладений 12 вересня 1997 року, а в червні 2001 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про визнання його недійсним з підстав відсутності його згоди на укладання, отже, з того часу знав про його існування та зміст.

З позовними вимогами про визнання договору недійсним з підстав, передбачених статтею 57 ЦК УРСР ОСОБА_1 у цій справі звернувся у травні 2016 року.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском строку позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки з моменту порушення його прав пройшло більше трьох років, а доказів, які вказували б на поважність причин пропуску строку позовної давності ним не наведено й суд їх не встановив.

У зв`язку із цим доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про неправильне застосування позовної давності є необґрунтованими, а тому вимоги його касаційної скарги задоволенню не підлягають.

Доводи ОСОБА_1 про переривання строку позовної давності колегія суддів відхиляє з огляду на те, що пред`явлення ОСОБА_1 позову 01 червня 2001 року не перериває позовну давність. Підстави для переривання позовної давності визначені у частині другій статті 264 ЦК України, згідно з якою позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Проте у цій справі заявлені інші позовні вимоги, інші підстави позову, що не свідчить про переривання позовної давності.

Обставини наявності у ОСОБА_2 повноважень на розпорядження спільним майном подружжя підтверджується листом Товарної біржі «Центральна Одеська біржа» від 06 червня 2001 року, у якому зазначено, що при оформленні оспорюваного договору замість письмової згоди ОСОБА_1 використовувалася довіреність та висновками судів у справі № 2-5898/05 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору від 12 вересня 1997 року недійсним, визнання права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .

Колегія суддів вважає обґрунтованими висновки районного суду та посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі про наявність підстав вважати, що судові рішення у справі № 2-5898/05 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору від 12 вересня 1997 року недійсним, визнання права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , частково є преюдиційними, оскільки ними встановлено обставину обізнаності та наявність згоди ОСОБА_1 на укладення оспорюваного договору.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджуються і встановлюються судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду обставини, не можуть розглядатися як встановлені судом. Отже, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність преюдиції щодо розглянутих судами справ за участі сторін з таким же предметом спору та підставою наявності згоди (обізнаності) ОСОБА_1 на вчинення правочинів в його інтересах ОСОБА_2 , є неправильними.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 57 ЦК УРСР, оскільки судом не встановлено, а позивачем не доведено наявність зловмисної згоди ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» судам на час спірних правовідносин було надано роз`яснення щодо застосування статті 57 ЦК УРСР, відповідно до якого при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі статті 57 ЦК УРСР суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.

З огляду на зазначене, ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами наявності правових підстав, визначених статтею 57 ЦК УРСР для визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки ОСОБА_2 на підставі довіреності від 04 серпня 1997 року, яка на момент вчинення правочину була дійсна та не відкликана довірителем, представляла інтереси ОСОБА_1 .

Тобто ОСОБА_2 була наділена всіма повноваженнями, які пов`язані з розпорядженням належним ОСОБА_1 майном, у тому числі на укладення договорів щодо розпорядження майном, визначення на свій розсуд сум, строків та інших умов договорів, проведення розрахунків.

При цьому факт успадкування ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 спірної нерухомості не є обставиною, що свідчить про зловмисну згоду сторін договору, оскільки відповідач набула майно після смерті свого батька, що не суперечить законодавству. На момент укладення договору заповіту ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_2 не існувало.

Безпідставними є також висновки суду апеляційної інстанції з посиланням на висновок ОНДІСЕ за № 17-2677 від 11 червня 2018 року щодо ціни продажу спірної квартири як такої, що не відповідає її дійсній вартості на момент вчинення оспорюваного правочину.

Районний суд у цій частині дійшов правильного висновку про те, що «вірогідна» ринкова вартість квартири, яка зазначена у висновку експерта, позбавляє суд можливості визначити реальну вартість квартири на момент вчинення правочину.

Крім того, ОСОБА_2 на підставі довіреності мала повноваження самостійно визначати вартість належного позивачеві майна для вчинення відповідних угод або відчужити його безоплатно (подарувати).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції у мотивувальній частині змінити, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду по суті вирішення справи не спростовують, на її законність не впливають.

Керуючись статтями 400 402 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана її представником - адвокатом Гуляєвою Аллою Анатоліївною, задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 березня 2020 року, у незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У решті судові рішення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк