Постанова

Іменем України

23 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 2-503/07

провадження № 61-8283св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 01 лютого 2007 року у складі судді Щербака А. А. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 02 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Онищенко Е. А., Крилової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, посилаючись на те, що 12 липня 1979 року між нею та відповідачем було укладено шлюб, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .

Сімейні відносини з відповідачем припинені в листопаді 1996 року, між ними постійно виникали непорозуміння та сварки, що призвело до втрати любові та поваги одне до одного. Вважає збереження їх сім`ї неможливим. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила розірвати її шлюб з ОСОБА_2 , який зареєстровано 12 липня 1979 року в Будинку укладення шлюбу міста Запоріжжя, актовий запис № 1890, а також звільнити її від витрат при реєстрації розірвання шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС).

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 01 лютого 2007 року позов задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований в Будинку укладення шлюбу міста Запоріжжя 12 липня 1979 року, актовий запис № 1890. Витрати при реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС в сумі 17 грн покладено на ОСОБА_2 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що сторони припинили шлюбні відносини, подальше спільне життя подружжя і збереження сім`ї є неможливим. Майнового спору немає, а дитина залишається проживати з матір`ю. Враховуючи прохання позивача, суд визнав необхідним покласти витрати при реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС на відповідача.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 02 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 01 лютого 2007 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У вересні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 01 лютого 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 02 листопада 2017 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції, про ухвалення заочного рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 01 лютого 2007 року йому стало відомо лише 19 липня 2017 року. Суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що доводи позивача про припинення шлюбних відносини в листопаді 1996 року не відповідають дійсним обставинам справи і не підтверджені доказами, а насправді сторони проживають однією сім`єю, мають спільний сімейний бюджет, придбали рухоме та нерухоме майно (квартиру, гараж).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Запоріжжя.

26 жовтня 2018 року справа № 2-503/07 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 12 липня 1979 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 24 Сімейного кодексу України (далі - СК України) шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Згідно з частиною першою статті 55 СК України дружина та чоловік зобов`язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Частинами третьою та четвертою статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (частина перша статті 110 СК України).

Відповідно до статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

У позовній заяві та в суді першої інстанції ОСОБА_1 стверджувала, що сімейні відносини з відповідачем припинені в листопаді 1996 року, між ними постійно виникали непорозуміння та сварки, що призвело до втрати любові та поваги один до одного, внаслідок чого збереження їх сім`ї стало неможливим.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що сторони припинили шлюбні відносини, внаслідок чого подальше спільне життя подружжя та збереження сім`ї стало неможливим, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу, що відповідає вимогам статей 24 56 СК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не дали належної правової оцінки тим обставинам, що шлюбні відносини між сторонами не були припинені і насправді вони проживають однією сім`єю, мають спільний сімейний бюджет, придбали рухоме та нерухоме майно (квартиру, гараж), не заслуговують на увагу, оскільки в позовній заяві та в суді першої інстанції ОСОБА_1 висловила свою волю на розірвання шлюбу, а законом не допускається примушування особи до збереження шлюбних відносин проти її волі.

При цьому Верховним Судом враховано, що з часу розірвання шлюбу рішенням суду першої інстанції (01 лютого 2007 року)і до апеляційного перегляду цього рішення апеляційним судом (02 листопада 2017 року) минуло більше 10 років та за цей час відповідач мав можливість вжити заходів для примирення з ОСОБА_1 , однак таких обставин в апеляційній та касаційній скаргах не навів.

Крім того, за наявності взаємної згоди сторони не позбавлені можливості повторно укласти шлюб і зареєструвати його в установленому законом порядку.

Посилання заявника на те, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції, що призвело до неправильного з`ясування фактичних обставин та позбавило його можливості надати свої докази і заперечення на позов, також не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

Відповідно до статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами (частини перша, друга статті 303 ЦПК України 2004 року).

Згідно з частиною першою статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою.

У касаційній скарзі заявником не наведено доводів щодо порушення апеляційним судом при перегляді справи в апеляційному порядку норм процесуального права і не зазначено, що перешкодило відповідачу реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції, надати відповідні докази, заявити клопотання тощо.

Таким чином, розгляд судом першої інстанції справи за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про час та місце її розгляду, не є підставою для скасування рішення, оскільки цей недолік був усунений апеляційним судом, який вирішив справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , належним чином повідомленого про місце, дату і час судового засідання в апеляційному суді. Тобто відповідач мав можливість реалізувати всі свої процесуальні права.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам закону.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 01 лютого 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 02 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов