Постанова

Іменем України

19 березня 2020 року

м. Київ

справа №2-5858/11

провадження №61-5286св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Дніпропетровська обласна спілка споживчих товариств,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 травня 2018 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року у складі колегії суддів Варенко О. П., Лаченкової О. В., Свистунової О. В.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Дніпропетровська обласна спілка споживчих товариств, з позовом, вимоги якого уточнила під час розгляду справи та просила виселити відповідачів з належної їй квартири АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що позивач на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 18 листопада 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком В. Г., є власником квартири АДРЕСА_1 , якою відповідачі користуються без належних правових підстав та у добровільному порядку відмовляються її звільнити, чим порушують право власності позивача.

Позивач, як власник вказаної квартири, в силу положень статті 396 ЦК України, має право на захист відповідного речового права на своє майно (володіння та користування) відповідно до положень глави 29 ЦК України, зокрема статті 391 цього кодексу.

Відповідачі ордер на вселення у спірну квартиру не отримували та договір найму не укладали, а отже користуються цим житлом незаконно, що в силу частини 116, статті 150 ЖК УРСР є підставою для їх виселення без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі

Суди розглядали справу неодноразово

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 серпня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення судів попередніх інстанцій скасовано з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду справи, рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що правові підстави для задоволення позову про виселення відповідачів із спірної квартири без надання їм іншого житла відсутні, оскільки позивачем не доведено факт неправомірності користування відповідачами належним позивачу житловим приміщенням, доказів припинення такого права, а також доказів існування у відповідачів іншого житла позивачем не надано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки тим обставинам, що у відповідачів відсутній ордер на вселення у спірну квартиру, жодної правової підстави для їх вселення у квартиру не існує. Крім того, відповідачі не є членами сім`ї позивача, який є власником квартири та жодному із відповідачів дозволу на вселення не надавав, договір найму з ними не укладав. Вказані обставини свідчать про самоправне зайняття відповідачами квартири, яка належить позивачу, що порушує його право власності та є правовою підставою для виселення вказаних осіб, як недобросовісних володільців цього майна.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 заперечують проти доводів позивача та просить залишити ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Фактичні обставини, встановлені судами

Згідно з договором купівлі-продажу квартири, посвідченого 18 листопада 2010 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренком В. Г., ТОВ «Агропромтех-Сервіс» продало ОСОБА_1 . квартиру АДРЕСА_1 . Зазначена квартира має наступні характеристики: загальна площа - 54,8 кв.м., житлова площа - 44,3 кв.м.; опис об`єкту: у житловому будинку літ. А-1 квартира АДРЕСА_1 , поз. 1-1, 1-2, 1-3, 1-4, 1-5, 1-6.

У пункті 1.4 договору у квартирі вказано, що у ній зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

За змістом пункту 1.5 договору, ОСОБА_1 , як покупець засвідчила, що до її відома доведено про факт реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі

До відчуження вказаної квартири, ТОВ «Агропромтех-Сервіс», як її власник, у жовтні 2005 року зверталось до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 червня 2007 року у справі № 2-293/2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2008 року, у задоволенні позовних вимог ТОВ «Агропромтех-Сервіс» відмовлено з тих підстав, що інше жиле приміщення, яке ТОВ «Агропромтех-Сервіс» надавало відповідачам взамін спірної квартири, не відповідало вимогам статті 50 ЖК УРСР.

У цій справі ТОВ «Агропромтех-Сервіс» не оспорювало правомірність користування відповідачами спірною квартирою, а лише ставило питання виселення останніх у інше жиле приміщення.

Вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_2 з 08 жовтня 1959 року та ОСОБА_3 з 08 травня 1985 року мають постійне місце реєстрації та проживання в квартирі АДРЕСА_1 . Підстави вселення відповідачів у спірну квартиру не збереглися, зі слів відповідачів вселення здійснювалося підприємством, якому на той час належало це житло за статусом гуртожитку. Згідно інвентаризаційної справи КП ДМБТІ за № 24150, домоволодіння по АДРЕСА_1 , будинок є жилим та належав на праві власності комерційно-виробничому підприємству «Облпродторг» Облпотребсоюза за реєстрацією у ДМБТІ від 23 січня 1996 року. До цього часу вказане домоволодіння не було зареєстроване. Статус гуртожитку не підтверджений.

Комерційно-виробниче підприємство «Облпродторг» Облспоживспілки права користування відповідачами спірною квартирою не оспорювало.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Судами встановлено, що попередній власник спірної квартири - ТОВ «Агропромтех-Сервіс», у жовтні 2005 року зверталось з позовом до суду про виселення відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 червня 2007 року у справі № 2-293/2007, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 березня 2008 року, у задоволенні позовних вимог ТОВ «Агропромтех-Сервіс» відмовлено з тих підстав, що інше жиле приміщення, яке ТОВ «Агропромтех-Сервіс» надавало відповідачам взамін спірної квартири, не відповідало вимогам статті 50 ЖК УРСР. У вказаній справі ТОВ «Агропромтех-Сервіс» не оспорювало правомірність користування відповідачами спірною квартирою, а ставило питання щодо виселення останніх у інше жиле приміщення.

Під час розгляду справи, суди попередніх інстанцій дали належну оцінку обставинам, встановленим у цьому судовому рішенні, відповідно до яких ОСОБА_2 з 08 жовтня 1959 року та ОСОБА_3 з 08 травня 1985 року мають постійне місце реєстрації та постійно проживають у квартирі АДРЕСА_1 . Підстави вселення відповідачів у спірну квартиру не збереглися, зі слів відповідачів вселення здійснювалося підприємством, якому на той час належало це житло за статусом гуртожитку. Згідно інвентаризаційної справи КП ДМБТІ за № 24150, домоволодіння по АДРЕСА_1 , будинок є жилим та належав на праві власності комерційно-виробничому підприємству «Облпродторг» Облпотребсоюза за реєстрацією у ДМБТІ від 23 січня 1996 року. До цього часу вказане домоволодіння не було зареєстроване. Статус гуртожитку не підтверджений.

Правомірність зайняття відповідачами спірної квартири та право користування ними житловою площею у ній комерційним-виробничим підприємством «Облпродторг» Облспоживспілки з часу їх реєстрації та проживання не оспорювалось і доказів на спростування таких обставин під час розгляду справи судами не здобуто.

Доказів на спростування правомірності користування цією квартирою відповідачами, самоправності зайняття ними цього жилого приміщення, позивачем не надано.

Таким чином, у справі, яка переглядається судами, не встановлено та позивачем не доведено, що відповідачі самоправно зайняли жиле приміщення у спірній квартирі, зокрема, у якій ОСОБА_2 з 08 жовтня 1959 року, а ОСОБА_3 з 08 травня 1985 року, зареєстровані та постійно проживають.

Позивачем не доведено правових підстав, передбачених статтею 116 ЖК УРСР, з якими закон пов`язує можливість виселення осіб з жилого приміщення без надання їм іншого житла.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження.

Разом з тим спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) придбане за договором купівлі-продажу від 18 листопада 2010 року, тобто за довго після реєстрації і вселення у вказану квартиру відповідачів, при цьому, укладаючи договір купівлі-продажу квартири була обізнана про обтяження цього майна у вигляді реєстрації і проживання у ній відповідачів, знала про ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши,що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Схожі за змістом висновки виклала Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження

№ 61-298цс19), від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

У справі, яка переглядається, встановлено, що позивач була обізнана, що місце проживання ОСОБА_2 , 1933 року народження, та ОСОБА_3 , 1969 року народження, зареєстроване у спірній квартирі, тобто могла передбачити характер та вагу обтяження майбутньої нерухомості, проте погодилась набути право власності на цю квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника, що засвідчила у пункті 1.5 договору купівлі-продажу.

Установивши зазначені обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі положень статті 47 Конституції України, статей 109 116 150 ЖК УРСР, статті 391 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідачів без надання іншого житла, в силу недоведеності факту неправомірності користування відповідачами належним позивачу житловим приміщенням, відсутністю доказів припинення такого права, а також доказів існування у відповідачів іншого житла.

Позивач не довів, що відповідачі є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення, тому підстави, передбачені статтею 116 ЖК УРСР, для їх виселення, відсутні.

При цьому слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, надання переваги одним доказам над іншими, у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про наявність правових підстав для виселення із спірної квартири без надання іншого житла, тобто стосуються переоцінки доказів.

В силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків судів попередніх інстанцій.

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська