Постанова
Іменем України
25 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 2-781/08
провадження № 61-20306св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шельпахівська сільська рада Христинівського району Черкаської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Вініченка Б Б., Храпка В. Д., Бондаренка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У серпні 2008 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шельпахівської сільської ради Христинівського району Черкаської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування.
В обґрунтування позову зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько
ОСОБА_4 , після смерті якого вона вступила в управління та володіння спадковим майном та відповідно до положень статті 549 Цивільного кодексу Української РСР,1963 року (далі - ЦК Української РСР, 1963 року) вважала себе такою, що прийняла спадщину, у зв`язку із чим до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не зверталась.
В подальшому позивач звернулася до державної нотаріальної контори Христинівського районного нотаріального округу Черкаської області щодо видачі свідоцтва про право на спадщину, однак їй було відмовлено з мотивів прийняття нового ЦК України та необхідності подання заяви про прийняття спадщини.
Посилаючись на наведене та на те, що відповідачі, які також є дітьми померлого ОСОБА_5 , на спадкове майно не претендують, її спадкових прав не заперечують, позивач просила визнати за нею право власності у порядку спадкування на земельну ділянку площею 3,3 га, вартістю 46 665, 79 грн, яка належала її померлому батьку на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії II-ЧР № 003906, виданого Шельпахівською сільською радою Христинівського району Черкаської області 12 листопада 2001 року, та на майновий пай на суму 8 774, 00 грн, що належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на майновий пай серії
ЧЕ-ХVI № 263208, виданого Шельпахівською сільською радою Христинівського району Черкаської області 07 грудня 2005 року.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням Христинівського районного суду Черкаської області від 27 серпня
2008 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її батька ОСОБА_4 , померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку площею 3,3 га, вартістю 46 665, 79 грн, яка належала померлому відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії II-ЧР №003906, виданого Шельпахівською сільською радою Христинівського району Черкаської області 12 листопада 2001 року, зареєстрованого в книзі записів за № 456, а також на майновий пай на суму 8 774, 00 грн, який належав померлому на підставі свідоцтва про право власності на майновий пай серії ЧЕ-ХVI № 263208, виданого Шельпахівською сільською радою Христинівського району Черкаської області 07 грудня 2005 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги визнані відповідачами у повному обсязі, а тому в силу положень частини четвертої статті
174 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року(далі -ЦПК України 2004 року), підлягають задоволенню.
Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 27 липня 2017 року апеляційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шельпахівської сільської ради Христинівського району Черкаської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Христинівського районного суду Черкаської області
від 27 серпня 2008 року закрито.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_6 не є стороною в справі, а судом не вирішувалось питання про її права та обов`язки, адже предметом цього спору є визнання права власності на майно в порядку спадкування за
ОСОБА_1 , яка по суті є спадкоємцем ОСОБА_4 , зокрема і за заповітом. На момент розгляду справи суду апеляційної інстанції не було надано беззаперечних доказів на підтвердження порушення рішенням суду першої інстанції цивільних прав, свобод чи інтересів ОСОБА_6 , як зазначалося нею в апеляційній скарзі, що є підставою для закриття апеляційного провадження у цій справі.
Постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_6 задоволено. Ухвалу Апеляційного суду Черкаської області
від 27 липня 2017 року скасовано, справу направлено на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Направляючи справу на розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів суду касаційної інстанції виходила з того, що постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що рішення суду першої інстанції не стосуються прав ОСОБА_6 та остання не має права на апеляційний перегляд рішення районного суду.
Також колегію суддів зазначено, що апеляційним судом не враховано, що звертаючись до суду першої інстанції із позовом до спадкоємців першої черги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , позивач ОСОБА_1 , посилаючись на положення статті 549 ЦК Української РСР 1963 року, просила визнати за нею право власності на спадкове майно після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , як за такою, що фактично ступила в управління та володіння спадковим майном. До участі у справі ОСОБА_6 , яка також є спадкоємцем першої черги, залучено не було, а тому доводи останньої про те, що оскаржене рішення районного суду впливає на її права, як спадкоємця першої черги, є обґрунтованими.
Апеляційним судом також не було враховано тієї обставини, що звертаючись до суду першої інстанції, позивач не посилалася на наявність заповіту, складеного щодо спадкового майна на її користь, а мотивувала свої вимоги (які були визнанні відповідачами) тим, що фактично вступила у володіння та користування спадковим майном після смерті батька.
Останньою постановою Черкаського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено, рішення Христинівського районного суду Черкаської області від 27 серпня 2008 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позову та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що не може вважатись законним та обґрунтованим рішення суду першої інстанції ухвалене за результатом розгляду позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Шельпахівської сільської ради Христинівського району Черкаської області про визнання права власності на майно в порядку спадкування, без залучення ОСОБА_6 , яка є також спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_4 , як і відповідачі, які визнали позов. Оскільки апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості скасувати рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд чи залучити ОСОБА_6 до участі в справі, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та відмову в задоволенні позову, адже таке рішення порушує права останньої.
Доданий до матеріалів справи заповіт, складений ОСОБА_4 06 квітня
1999 року, за змістом якого заповідач розпорядився своїм майном де б воно не було і з чого б воно не складалося на випадок своєї смерті на користь ОСОБА_1 , колегія суддів не брала до уваги, оскільки позовні вимоги позивача були заявлені щодо визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування за законом.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Черкаського апеляційного суду
від 10 жовтня 2019 року, в якій просить скасувати зазначене вище судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зазначає, що апеляційний суд порушив пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), скасувавши через одинадцять років рішення, яке набрало законної сили. Не врахувавши при цьому, що
ОСОБА_6 не довела, що вона фактично вступила в управляння чи володіння спадковим майном після смерті батька. Матеріали справи також не містять доказів звернення ОСОБА_6 до нотаріальної контори із за заявою про прийняття спадщини. Натомість спадкова справа заведена у 2017 році за її заявою та вона є єдиною спадкоємицею, яка прийняла спадщину за заповітом.
Наголошує, що в порушення вимог процесуального закону, апеляційний суд належним чином не мотивував свій висновок про відмову в задоволенні позову, а лише посилався на те, що позбавлений процесуальної можливості направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції чи залучити до участі в справі
ОСОБА_6 , проте яким чином рішення суду першої інстанції порушує права чи законні інтереси останньої апеляційним судом не зазначено.
У грудні 2019 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазнає про обґрунтованість її доводів та наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду.
Звертає увагу на те, що рішення суду першої інстанції було безпідставно скасовано апеляційним судом, оскільки воно не порушує права та законні інтереси
ОСОБА_6 .
Вважає, що єдиною спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 є позивач
ОСОБА_1 і саме за її заявою у зв`язку із спадкуванням за заповітом у 2017 році відкрита спадкова справа.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року, витребувано цивільну справу та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону
№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Черкаського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року підлягає розгляду Верховним Судом в порядку за правилами ЦПК України, в редакції чинній на час її подання, тобто
до 08 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, апостанова апеляційного суду - без змін, оскільки її прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , якому на праві власності належала земельна ділянка, площею 3,3 га, вартістю 46 665,79 грн, що підтверджується державним актом на право власності на землю серії ІІ-ЧР №003906, виданим Шельпахівською сільською радою Христинівського району Черкаської області 12 листопада 2001 року та майновий пай на суму 8 774,00 грн, що підтверджується свідоцтвом про право власності на майновий пай серії ЧЕ-ХVI
№ 263208, виданим Шельпахівською сільською радою Христинівського району Черкаської області 07 грудня 2005 року.
Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 були його діти: ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які з відповідними заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертались.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до пункту 1 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, зазначений кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року. За змістом пункту 4 вказаних положень ЦК України застосовується до цивільних правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних правовідносин, які виникли до набрання чинності
ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Спадкові правовідносини регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила
ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.
Спадкодавець ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до набрання чинності ЦК України, а тому в даному випадку за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР в редакції 1963 року.
Відповідно до статті 524 ЦК Української РСРспадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСРпри спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).
Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша, друга статті 549 ЦК Української РСР).
За змістом частини першої статті 33 ЦПК України 2004, в редакції чинній на час розгляду справи судом першої інстанції суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за
позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як
співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд
залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Встановивши, що суд першої інстанції порушив вимоги процесуального законодавства та не залучив усіх суб`єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог як відповідачі та враховуючи те, що апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості визначити суб`єктний склад учасників справи, залучати на стадії апеляційного перегляду справи відповідачів та/або співвідповідачів, колегія суддів суду апеляційної інстанції обґрунтовано скасувала рішення суду першої інстанції та відмовила у позові з цих підстав.
Аргументи касаційної скарги та відзиву на неї про те, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_4 ,оскільки саме за її заявою у зв`язку із спадкуванням за заповітом у 2017 році відкрита спадкова справа, є безпідставними, адже звертаючись до суду з зазначеним вище позовом, ОСОБА_1 пред`явила вимоги про визнання права власності на спадкове майно до ОСОБА_3 ,
ОСОБА_2 та Шельпахівської сільської ради Христинівського району Черкаської області, при цьому ОСОБА_6 , яка є також спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_4 , не була визначена як відповідач позивачем ОСОБА_1 , а також не була залучена до участі в справі судом першої інстанції.
Враховуючи те, що судом першої інстанції визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом, а не за заповітом на майно її батька ОСОБА_5 , дітьми якого є також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які визнали позов, проте без врахування думки ОСОБА_6 , яку цим рішенням фактично позбавлено права на спадкування, апеляційний суд правильно відмовив в задоволенні позову.
Посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_6 не довела, що вона фактично прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 , вступивши в управління спадковим майном, не є підставою для порушення її процесуальних прав бути учасником спору на рівні з іншими спадкоємцями першої черги, які також не доводили своє право на спадкування, проте буди залученні до участі в справі.
Також, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення посилання заявника на порушення апеляційним судом пункту 1 статті 6 Конвенції, з огляду на наступне.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. пп. 51 і 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення).
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (mutatis mutandis, рішення у справі «Олександр Шевченко проти України» (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, пункт 27, рішення від 26 квітня 2007 року та «Трух проти України» (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).
У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява N 3236/03).
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява N 3236/03).
Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553\39 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342\95 «Брумареску проти Румунії» судом встановлено, що існує установча судова практика щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Верховний Суд враховує, що ОСОБА_6 не була залучена до участі в справі як співвідповідач, а дізналась про існування рішення суду першої інстанції через заведення спадкової справи за заявою ОСОБА_1 у 2017 році.
Враховуючи наведене, підстави вважати, що ОСОБА_6 домагалася перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення, відсутні.
Доводи заявника, що стосуються суті вирішення спору є необґрунтованими та такими, що не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до непогодження позивачем з прийнятим судовим рішенням, при цьому направленні на переоцінку доказів, що знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд також враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик