Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 2-7941/2006

провадження № 61-15832св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який є правонаступником ОСОБА_3 ,

відповідач - Одеська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року у складі колегії суддів: Журавльвої О. Г., Комлевої О. С., Кравця Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2006 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернулись до суду з позовом до Одеської міської ради про визнання права власності на нежиле приміщення горища загальною площею 146,18 кв. м, розташованого над квартирою спільного заселення АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно свідоцтва про право власності від 27 січня 1995 року та від 20 грудня 1994 року, виданих управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів, вони є власниками квартири АДРЕСА_1 .

Вказували, що над вказаною квартирою знаходяться нежилі приміщення горища, загальною площею 148,4 кв. м.

На зазначені допоміжні приміщення між представництвом по управлінню комунальної власності Одеської міської ради та суб`єктом підприємницької діяльності ОСОБА_5 було укладено договір оренди від 07 листопада 2005 року № 12/5 без згоди власників будинку АДРЕСА_1 . На час укладення вказаного договору ОСОБА_5 мешкав за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_3 .

Договір оренди укладено на приміщення загальною площею 238,4 кв. м, яке складається із горища, розташованого над їх квартирою. Після укладення договору ОСОБА_5 встановив стіну, яка перешкоджає доступу до горища, позбавляє можливості слідкувати за кришею над квартирою.

Посилались на рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4рп/2004, відповідно до якого «допоміжні приміщення/підвали, горища, колясочні та ін. передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир», а тому підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення будь-яких додаткових дій.

Вказували, що між всіма власниками будинку АДРЕСА_1 є домовленість про передачу горища у їх власність.

З урахуванням того, що строк дії договору оренди закінчився та приміщення є вільним, позивачі у відповідності до статті 328 ЦК України просили суд визнати за ними право власності на нежитлові приміщення горища, загальною площею 146,18 кв. м, яке розташовано над квартирою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2006 року позов ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задоволено.

Визнано право власності на нежитлові приміщення горища, загальною площею 146,18 кв. м, які розташовані над квартирою АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачі є власниками квартири АДРЕСА_1 , над вказаною квартирою знаходяться нежитлові приміщення горища, загальною площею 146,18 кв. м, які є допоміжними та вільними у зв`язку із закінченням строку договору оренди, відповідно, позивачі мають право на визнання за ними права власності згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року та статті 328 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року апеляційну скаргу Одеської міської ради задоволено.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2006 року скасовано та ухвалено нову постанову.

У задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що місцевий суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, допустив порушенням норм процесуального права, оскільки в матеріалах справи відсутні докази належного сповіщення Одеської міської ради про судове засідання, яке було призначено на 17 листопада 2006 року, що є обов`язковою підставою для скасування заочного рішення.

Також зазначено, що, задовольняючи позовні вимоги щодо визнання права власності, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що територіальною громадою м. Одеси було набуто право власності на весь нежитловий фонд, зокрема й на спірне приміщення, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю» та рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районі області».

Крім того, вказано, що позивачами не було надано доказів того, що вони є власниками спірного житлового приміщення, а тому відсутні підстави для задоволення такого позову на підставі статті 392 ЦК України, оскільки зазначена стаття не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У серпні 2019 року до Касаційного цивільного суду у складі Верхового Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 серпня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Лесько А. О.

Відповідно до розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року № 1690/0/226-19 та протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 вересня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 лютого 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що задоволення апеляційної скарги судом апеляційної інстанції мотивовано тим, що Одеська міська рада не була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, проте судом не було врахованого наступного.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Посилається на рішення Європейського суду з прав людини від 18 листопада 2010 року у справі «Мушта проти України», у якому вказано, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення.

Крім того, вказує, що у матеріалах справи наявна розписка зі штампом канцелярії Одеської міської ради про одержання судової повістки про виклик до суду, що свідчить про обізнаність Одеської міської ради про існування та розгляд справи. Проте, Одеська міська рада, знаючи про існування вказаної справи, протягом 12 років не вчиняла жодних дій, спрямованих на оскарження заочного рішення.

Також не може погодитись із висновками апеляційного суду про те, що Одеська міська рада набула право власності на спірне нежитлове приміщення.

Так, посилається на положення Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», серед іншого, й на частину другу статті 10 вказаного Закону, відповідно до якої власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитках є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї та ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

При цьому відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Таким чином, приміщення горища є допоміжним і не може належати Одеській міській раді на праві власності, а тому висновки апеляційного суду про те, що позивачами не надано доказів того, що вони є власниками спірного приміщення, є помилковим.

Крім того, виходячи за доводи апеляційної скарги, апеляційний суд не послався на частину четверту статті 367 ЦПК України, яка визначає підстави для виходу за межі доводів апеляційної скарги, а тому безпідставний вихід за межі доводів апеляційної скарги є порушенням принципів диспозитивності і змагальності процесу. При цьому апеляційна скарга Одеської міської ради не містить жодних доводів про неправильне застосування статті 392 ЦК України судом першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 20 грудня 1994 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів - ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, в рівних частках, належать 555/1000 частин приміщення квартири спільного заселення АДРЕСА_1 , зареєстрованих у Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації 27 грудня 1994 року.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 27 січня 1995 року, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів - ОСОБА_7 на праві приватної власності належать 445/1000 приміщення квартири спільного заселення АДРЕСА_1 , зареєстрованих у Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації 6 квітня 1995 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції було скасовано законне заочне рішення місцевого суду, оскільки Одеська міська рада була повідомлена належним чином про судове засідання, а також допущено порушення принципу res judicata у зв`язку із скасуванням рішення місцевого суду зі спливом дванадцяти років після його ухвалення.

Колегія суддів не погоджується з зазначеними доводами виходячи з наступного.

За змістом частини першої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі, мають право брати участь у судових засіданнях.

Статтями 74-76 ЦПК України 2004 року встановлено порядок повідомлення учасників процесу про час і місце розгляду справи. Про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи може свідчити розписка про одержання судової повістки.

Положеннями статей 158 169 ЦПК України 2004 року передбачено, що належне повідомлення судом осіб, які беруть участь у справі, про їх розгляд у судовому засіданні є обов'язковим. Неявка в судове засідання сторін, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки, перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до частини четвертої статті 169 ЦПК України 2004 року у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

У разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи (частина перша статті 224 ЦПК України 2004 року).

Як вбачається з наведених положень ЦПК України 2004 року, підставою для ухвалення заочного рішення судом першої інстанції є повторна неявка в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, проте матеріали справи не містять доказів належного повідомлення Одеської міської ради про судове засідання, яке відбулось 17 листопада 2006 року. Наявне у справі зворотнє повідомлення про обізнаність відповідача щодо судового засідання, призначеного на 16 жовтня 2006 року, свідчить про неявку належним чином повідомленого відповідача в перше, а не друге судове засідання, а тому не є підставою для ухвалення заочного рішення.

Неповідомлення судом учасників процесу про дату судового засідання є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, частиною першою якої передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що місцевий суд розглянув справу без участі Одеської міської ради, що є порушенням права останньої на справедливий суд.

Також не можуть бути прийняті доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом було порушено принцип res judicata у зв`язку із скасуванням рішення місцевого суду зі спливом дванадцяти років після його ухвалення, з огляду на наступне.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2006 року позовні вимоги ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення горища, загальною площею 146,18 кв. м, які розташовані над квартирою АДРЕСА_1 .

Судом апеляційної інстанції встановлено, що при ухваленні заочного рішення Одеська міська рада участі не приймала, оскільки не була повідомлена належним чином про судове засідання, яке відбулось 17 листопада 2006 року.

Крім того, матеріали справи не містять доказів отримання Одеською міською радою заочного рішення місцевого суду від 17 листопада 2006 року.

12 квітня 2018 року Одеська міська рада звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з заявою про ознайомлення з матеріалами справи.

27 квітня 2018 року Одеська міська рада звернулась до суду першої інстанції з заявою про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2006 року.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 травня 2018 року заяву представника Одеської міської ради про перегляд заочного рішення було залишено без задоволення.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 287 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

07 червня 2018 року в загальному порядку Одеська міська рада звернулась до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій ставилось питання про поновлення строку на апеляційне оскарження заочного рішення місцевого суду та його скасування.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 липня 2018 року поновлено Одеській міській раді строк на апеляційне оскарження заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2006 року з підстав обґрунтованості заяви та відкрито апеляційне провадження.

Оцінюючи зазначені обставини, колегія суддів виходить з того, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява №52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі «Пономарьов проти України».

У пункті 16 розділу II доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія) від 4 квітня 2011 року № 512/2009, схваленої Комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року «Верховенство права» (CDL-AD(2011)003rev), вказано, що Rule of Law («верховенство права») є невід`ємною частиною будь-якого демократичного суспільства.

У рамках цього поняття вимагається, щоб усі, хто наділений повноваженнями ухвалювати рішення, ставилися до кожного з виявом поваги, на основі рівності та розумності й відповідно до закону, і щоб кожен мав можливість оскаржити незаконність рішень у незалежному та безсторонньому суді, де кожен має бути забезпечений справедливими процедурами. Отже, предметом верховенства права є здійснення влади і стосунки між особою та державою. Пунктом 41 розділу IV визначено, що обов`язковими елементами верховенства права є, зокрема: законність, заборона свавілля та доступ до правосуддя, де законність - це принцип, який означає дотримання законів (пункт 42).

Заборона свавілля полягає в тому, що деклараційні повноваження органами державної влади мають здійснюватися відповідно з принципом верховенства права, з яким є несумісне ухвалення несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень (пункт 52).

Відзначено, що доступ до правосуддя полягає, зокрема, в тому, що роль судівництва є істотно важливою в державі, заснованій на верховенстві права. Судівництво є гарантом справедливості - основоположної цінності у державі, керованій правом. Справою першочергової ваги є те, щоб судівництво мало повноваження визначати, які закони є застосовними та ваговитими щодо конкретної справи, вирішувати питання факту і застосовувати закон до фактичних обставин згідно з відповідною - тобто достатньо прозорою і передбачуваною - методологією тлумачення (пункт 54).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України»).

Таким чином, посилання у касаційній скарзі на порушення принципу правової визначеності є неприйнятним, оскільки суд апеляційної інстанції, маючи дискреційні повноваження у вирішенні питання поновлення строку апеляційного оскарження, мотивовано виходив з того, що заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2006 року ухвалено за відсутності відповідача та/чи його представника, доказів надіслання в установленому ЦПК України порядку копії зазначеного рішення матеріали справи не містять.

При цьому колегія суддів враховує, що незважаючи на те, що з часу ухвалення заочного рішення минуло дванадцять років, однак позивачами не було реалізовано їх право щодо переоформлення права власності на спірне приміщення. Як вбачається зі свідоцтва про право на спадщину та витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі, за ОСОБА_2 у 2018 році було зареєстровано лише право власності на 1110/3000 квартири.

У зв`язку з цим не можуть бути прийняті посилання касаційної скарги на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 травня 2018 року у справі № 2-3126/07, оскільки наведене судове рішення ухвалено за інших фактичних обставин справи, що унеможливлює врахування його висновку під час касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення апеляційного суду.

Разом із тим, знайшли часткове підтвердження доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що спірне горище є власністю Одеської міської ради.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, як на підставу набуття права власності на нежитлові приміщення позивачі посилались на статті 328 392 ЦК України та на те, що дане приміщення є співвласністю власників квартир вказаного будинку.

05 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)».

Вказаною постановою було затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

На виконання зазначеної постанови рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-I «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» до переліку державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування, був включений житловий і нежитловий фонд місцевих рад народних депутатів.

Згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до частини другої вказаної статті підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

З огляду на вказане, апеляційний суд дійшов висновку, що територіальною громадою м. Одеси було набуто право власності на весь нежитловий фонд у порядку, передбаченому законодавством України, зокрема і на спірний об'єкт нерухомості.

Проте, апеляційним судом не було враховано наступного.

Приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (положення статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Пунктом 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

У рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.

Отже, власники квартир багатоквартирних житлових будинків незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири є співвласниками допоміжних приміщень у будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна може вимагати усунення будь-якого обмеження його права власності.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов`язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Позивачем у даній категорії справ є особа, яка є власником майна, оскільки для того, щоб звернутись до суду з метою захисту відповідного права, позивач має бути носієм цього права, оскільки в іншому випадку порушення такого права неможливе, а підстави для звернення до суду відсутні.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, звертаючись до суду із вказаним позовом, позивачами не було надано суду будь-яких доказів щодо того, що їх право власності, як співвласників допоміжних приміщень, не визнається або оспорюється, а тому апеляційний суд обґрунтовано вбачав підстави для відмови у задоволенні позову.

Отже, суд апеляційної інстанції правильно визначився із нормами матеріального права, які підлягають застосуванню у вказаних правовідносинах, проте не врахував, що Одеська міська рада не є належним відповідачем у справі, оскільки не є власником спірного приміщення. Подання позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у його задоволенні. У даному випадку відповідачами мали б бути інші співвласники будинку, у якому знаходиться спірне горище.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, судове рішення суду апеляційної інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович