ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2024 року

м. Київ

справа № 303/8078/22

провадження № 61-12710св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Оптіма Факторинг»,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2023 року у складі судді Костя В. В. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 червня 2023 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Мацунича М. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптіма Факторинг» про визнання договору поруки припиненим,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у листопаді 2022 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати припиненим з 19 березня 2009 року договір поруки від 31 жовтня 2007 року № 046/07-MUK-01, укладений між нею та Публічним акціонерним товариством «Банк «Фінанси та Кредит».

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що на порушення приписів частини четвертої статті 559 ЦК України кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив позовної вимоги до поручителя.

При цьому, зазначає, що строк виконання основного зобов`язання настав 19 вересня 2008 року, оскільки ОСОБА_2 припинила виконувати взяті на себе кредитні зобов`язання саме з цієї дати.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 26 січня 2023 року в задоволенні позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що на момент звернення до суду із заявою про видачу судового наказу про солідарне стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором банк скористався своїм процесуальним правом, регламентованим пунктом 1 частини першої статті 96 ЦПК України (в редакції від 16 червня 2007 року), та в судовому порядку, з урахуванням положень чинної на той час статті 559 ЦК України, пред`явив вимогу до поручителя.

Також суд першої інстанції зазначив, що рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення (характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними), додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання зобов`язання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення

Закарпатський апеляційний суд постановою від 29 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2023 року залишив без змін.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

Від представника ОСОБА_1 - адвоката Дзундзи О. П. у серпні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга нарішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 червня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що судом першої інстанції помилково віднесено справу до малозначних і прийнято рішення про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення місцевого суду, доводи апеляційної скарги з цього приводу не врахував, у постанові формально послався на те, що зазначена категорія справ не міститься в переліку частини четвертої статті 274 ЦПК України, тому судом першої інстанції не допущено порушення норм процесуального права.

Суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц та від 08 червня 2021 року у справі № 202/781/14-ц.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Від ТОВ «Оптіма Факторинг» у червні 2024 року до Верховного Суду надійшли пояснення на касаційну скаргу.

Верховний Суд ухвалою від 04 липня 2024 року пояснення ТОВ «Оптіма Факторинг» повернув заявнику без розгляду.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 жовтня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

Справа № 303/8078/22 надійшла до Верховного Суду 03 листопада 2023 року.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Між Відкритим акціонерним товариством «Банк Фінанси та Кредит» (далі - ВАТ «Банк Фінанси та Кредит») та ОСОБА_2 31 жовтня 2007 року було укладено кредитний договір № 046/07- MUK, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у межах поновлювальної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості у сумі 900 000 грн.

Того ж дня, між ВАТ «Банк Фінанси та Кредит» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої банк надав позичальнику транш кредитних коштів у розмірі 4 000 000 грн зі строком користування до 24 липня 2022 року; повернення указаного траншу кредитних коштів і сплата процентів здійснюється позичальником у строки згідно з графіком зниження розміру заборгованості (пункт 2 додаткової угоди). Додаткова угода є невід`ємною частиною кредитного договору.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 31 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та банком був укладений договір поруки № 046/07-MUK-01, згідно з пунктом 1.1 якого ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання відповідати перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором.

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області 05 травня 2009 року видав судовий наказ у справі № 2-н-870/09, згідно з яким стягнув солідарно з боржників ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ВАТ «Банк Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитним договором в розмірі 509 561,50 грн.

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалою від 27 липня 2021 року у справі № 2-н-870/09 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптіма Факторинг» (далі - ТОВ «Оптіма Факторинг») про заміну сторони вибулого стягувача у виконавчому провадженні задовольнив.

Замінив стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його правонаступника ТОВ «Оптіма Факторинг» у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання судового наказу Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області № 2-н-870/09 від 05 травня 2009 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованості за кредитним договором № 046/07-МUК від 31 жовтня 2007 року в сумі 509 561,50 грн та судових витрат у розмірі 865 грн.

Замінив стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на його правонаступника ТОВ «Оптіма Факторинг» у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 з примусового виконання судового наказу Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області № 2-н-870/09 від 05 травня 2009 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованості за кредитним договором № 046/07-МUК від 31 жовтня 2007 року в сумі 509 561,50 грн та судових витрат у розмірі 865 грн.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути в тому числі припинення правовідношення (пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу (частини перша та друга статті 509 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

В свою чергу, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини перша, друга, четверта статті 202 ЦК України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Поняття правочину, різновидом якого є договір, і поняття правовідносин, різновидом яких є зобов`язання, нетотожні: правочином є дії, спрямовані на створення юридичних наслідків, а правовідносини - це урегульовані суспільні відносини, змістом яких є права й обов`язки учасників цих відносин (суб`єктів правовідносин). Договірні правовідносини виникають на підставі договору. Останній є юридичним фактом (домовленістю, взаємопов`язаними діями), із яким пов`язане виникнення зобов`язання. Отже, виникнення правовідношення, зокрема зобов`язання, не є тотожним укладенню договору, а поняття «припинення правовідношення» (як спосіб захисту цивільних прав та обов`язків, передбачений пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України) не є тотожним поняттю «припинення договору».

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

З договору можуть виникати одне або декілька зобов`язань. Тобто за договором поруки, крім правовідношення поруки, можуть виникати інші зобов`язальні правовідношення, учасники (сторони) яких є одночасно сторонами поруки.

Предметом спору в цій справі є визнання договору поруки припиненим.

Підстави припинення поруки визначені у статті 559 ЦК України.

За змістом статей 559 і 598 ЦК України припинення зобов`язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб`єктивне право і відповідний йому юридичний обов`язок перестають існувати.

Тісний зв`язок договору із правовідносинами, які саме з нього виникають (договірні правовідносини), розвиток останніх можуть зумовлювати, зокрема, умови договору. Проте подальші зміни цих правовідносин, наприклад, припинення прав та обов`язків за договором, не обов`язково пов`язані зі зміною чи припиненням договору. Інакше кажучи, припинення обов`язку за договором не завжди пов`язане з припиненням самого договору. Тобто за наявності у сторін договору поруки інших зобов`язань за цим договором припинення поруки не означає припинення самого договору та втрату ним чинності.

Захист цивільних прав та інтересів не досягається встановленням юридичних фактів. Таке встановлення є елементом оцінки обставин справи й обґрунтованості вимог. Тому воно не зумовить попередження порушення або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного права чи інтересу. Отже, позовна вимога про визнання договору поруки припиненим (тобто про встановлення факту того, що цей договір припинився) є неналежним способом захисту прав та інтересів поручителя.

Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення юридичної невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише тоді, якщо ця невизначеність триває, суд не розглядає ініційований кредитором для захисту його прав спір із боржником і не вирішив цей спір раніше. Саме за цих умов боржник (поручитель) може звернутися до суду з позовом про визнання відсутності права вимоги кредитора за договором поруки (визнання його права припиненим), зокрема про визнання поруки припиненою, і такий спосіб захисту буде належним та ефективним. У разі задоволення цього позову суд у резолютивній частині визнає відсутнім право вимоги кредитора за договором поруки, зокрема визнає поруку припиненою, а не припиняє поруку.

Викладене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 04 лютого 2015 року у справі № 6-243цс14, та постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц та від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16 виклала правовий висновок про те, що якщо особа звернулася до суду з вимогою про визнання договору поруки припиненим, хоча мета, яку вона переслідує, підстави позову, надані докази вказують, що ця особа, захищаючи інтерес, спрямований на усунення юридичної невизначеності у відносинах із кредитором, прагне визнати припиненою саме поруку, а не відповідний договір, то неточне формулювання позовної вимоги згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») не перешкоджає суду за наявності для цього підстав визнати припиненою поруку.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, прагне визнати припиненою саме поруку, захищаючи свій інтерес, спрямований на усунення юридичної невизначеності у відносинах із кредитором, а не визнати договір поруки припиненим.

Враховуючи викладене, а також керуючись принципом jura novit curia («суд знає закони») місцевий суд правильно розглянув заявлену позовну вимогу в контексті дослідження підстав для визнання поруки припиненою.

Згідно з частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання.

Частиною четвертою статті 559 ЦК України (далі - тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Фактичний аналіз змісту частини четвертої статті 559 ЦК України свідчить про те, що вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах шестимісячного строку, який слід обчислювати з: моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами); або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України; або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, установлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора на задоволення його вимог. Останнє означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків, основна властивість яких, на відміну від строків позовної давності, припиняє суб`єктивне право, та полягає в тому, що вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Такі строки також не можуть бути змінені за домовленістю сторін договору та їх настання припиняє права кредитора та обов`язок боржника за договором.

Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов`язання за договором поруки у зв`язку з припиненням такого зобов`язання поручителя.

Отже, сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання, припиняє поруку за умови, що кредитор не пред`явить вимоги до поручителя. У випадку, якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що укладаючи договір поруки сторони домовилися про те, що порука припиняється із припиненням всіх зобов`язань боржника за основним договором, що забезпечується такою порукою; якщо Кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов`язання не заявив вимоги до Поручителя та з інших підстав передбачених законодавством (пункт 5 договору поруки).

У кредитному договорі (пункт 2.5) та додатковій угоді, яка є невід`ємною частиною кредитного договору (пункт 1) визначено строк кредитування - «до 24 липня 2022 року».

Разом з тим, відповідно до умов кредитного договору повернення траншу кредитних коштів та сплата процентів здійснюється позичальником згідно з графіком зниження розміру заборгованості (пункт 2 додаткової угоди).

Тобто, крім установлення строку кредитування, сторони встановили й строки виконання боржником ( ОСОБА_2 ) окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного періодичного зобов`язання згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила, з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України, повинні застосовуватися і до поручителя.

У разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Вищевказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18).

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій банк скористався своїм правом щодо пред`явлення вимоги до поручителя в судовому порядку, шляхом звернення до Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області 05 травня 2009 року із заявою про видачу судового наказу про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором та отримав судовий захист свого порушеного права, усунувши юридичну невизначеність у відносинах із боржником та поручителем.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про ненадання позивачем належних та достатніх доказів щодо припинення виконання ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, починаючи з 19 вересня 2008 року, а відтак відсутніми є фактичні підстави для врахування дати «19.09.2008» для відліку встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред`явлення кредитором вимоги до поручителя.

Також суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на час звернення до суду із заявою про видачу судового наказу про солідарне стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за кредитним договором банк скористався своїм процесуальним правом та в судовому порядку, з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України, пред`явив вимогу до поручителя.

Вказаний висновок судів першої та апеляційної інстанцій узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), згідно з яким… [наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення].

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц та від 08 червня 2021 року у справі № 202/781/14-ц, не заслуговують на увагу, з таких підстав.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать практиці Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Слід звернути увагу, що у кожній справі з подібним предметом спору суд виходить із конкретних обставин справи, з урахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотриманням розумного балансу інтересів сторін.

Аргументи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції помилково віднесено справу до малозначних і прийнято рішення про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження також не заслуговують на увагу.

Відповідно до частини п`ятої статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

За приписами частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частиною шостою статті 19 ЦПК України визначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.

Цей перелік ґрунтується на класифікації справ за матеріально-правовою ознакою, тобто за характером спірних матеріально-правових відносин.

Так, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Предметом позову у розглядуваній справі є вимога немайнового характеру - визнання поруки припиненою. Правозастосування у даній категорії справ характеризується сталістю як законодавства так і судової практики. Справа, що переглядається, не належить до тих, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті у порядку спрощеного позовного провадження. Врахувавши вказані обставини та вимоги статті 19, частини третьої статті 274 ЦПК України, суд першої інстанції обґрунтовано визнав розглядувану справу справою незначної складності та дійшов висновку про можливість її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін.

Інші доводи касаційної скарги стосуються переоцінки письмових доказів і обставин справи, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 400 ЦПК України, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 29 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров