№ 307/2463/15-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

місто Київ

справа № 307/2463/15-ц

провадження № 61-16959св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Калинівська сільська рада Тячівського району Закарпатської області,

третя особа - Тячівська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Мацунича М. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2015 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області

(далі - Калинівська сільська рада), третя особа - Тячівська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними:

- заповіту, посвідченого 11 липня 2006 року секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради, від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 ;

- свідоцтва про право власності на будинок АДРЕСА_1 , виданого 14 квітня 2008 року Калинівською сільською радою на ім`я ОСОБА_3 , № НОМЕР_5;

- свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 24 червня 2009 року Тячівською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 ,

а також про визнання за ним права власності на будинок АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4 , з яким на день його смерті проживали разом у будинку АДРЕСА_1 він і його матір ОСОБА_3 . Зазначив, що вони фактично прийняли спадщину, оскільки батько заповіту не складав і ніхто інший з відповідною заявою до нотаріальної контори не звертався.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_3 , яка все своє майно заповіла ОСОБА_1 . Водночас у заповіті від 12 травня 2000 року зазначено тільки про земельну ділянку на АДРЕСА_1 , оскільки будинок, хоча і був у порядку перебудови старого будинку розпочатий будівництвом його батьками ще у 1984 році відповідно до будівельного паспорта № 14 за 1984 рік, втім на день складання заповіту не був прийнятий в експлуатацію та узаконений. Оскільки на день смерті матері він проживав разом із нею, тому також прийняв спадщину, що відкрилася після її смерті.

Наприкінці квітня 2015 року під час з`явлення за викликом ОСОБА_1 до Тячівського райвідділу міліції у кримінальній справі № 12015070160000728 за скаргою ОСОБА_2 позивач довідався про те, що ще 11 липня 2006 року Калинівською сільською радою складено від імені його матері і посвідчено заповіт, яким вона нібито все своє майно заповіла ОСОБА_2 . У 2008 році на ім`я матері видано свідоцтво про право власності на будинок від 14 квітня 2008 року № НОМЕР_5 і, як наслідок, після її смерті Тячівською державною нотаріальною конторою 24 червня 2009 видано відповідачу ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину на увесь будинок.

Позивач вважав, що зазначений заповіт та свідоцтва підлягають визнанню недійсними, оскільки його мати страждала важкими формами атеросклерозу і кардіосклерозу, з 2004 року до дня смерті перебувала на постільному режимі, неадекватно орієнтувалася у просторі і часі, не впізнавала та називала своїх рідних різними іменами, внаслідок чого не тільки не могла усвідомлювати такі дії, як складення заповіту та оформлення права власності на будинок, але й навіть фізично підписати заповіт, відповідні заяви до сільської ради чи районного підприємства технічної інвентаризації.

Також видання на ім`я матері свідоцтва про право власності на весь будинок та складення від її імені зазначеного заповіту про спадкування відповідачем ОСОБА_2 будинку в цілому порушило права позивача на спадщину після смерті батька, оскільки він прийняв спадщину після його смерті шляхом вступу у фактичне управління спадковим майном, внаслідок чого йому належить частка у розмірі 1/4 частини будинку, а матері лише частка у розмірі 3/4 частин, а не весь будинок.

Стверджував, що був порушений і чинний на той час порядок узаконення будинку, оскільки оформлення права власності на будинок, який споруджений відповідно до будівельного паспорта, підлягало шляхом прийняття його в експлуатацію і складання акта прийому з наступною реєстрацією на обох осіб, зазначених у будівельному паспорті. Також посилався, що незважаючи на наявність заповіту і виданого на ім`я матері свідоцтва, йому рішенням Калинівської сільської ради від 30 грудня 2009 року № 989 надано дозвіл на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований цей будинок.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 заперечував проти позову, пояснив, що оскаржуваним свідоцтвом про право власності на будинок АДРЕСА_1 , виданим Калинівською сільською радою на ім`я ОСОБА_3 14 квітня 2008 року за № НОМЕР_5, права позивача не порушено, оскільки право власності та державної реєстрації спірного будинку за батьком позивача ОСОБА_4 проведено не було. До суду не надано будь-якого доказу, яким би було підтверджено недійсність оскаржуваного заповіту.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні докази, які б підтверджували, що оскаржуваний заповіт є недійсним, а отже, відсутні підстави для визнання недійсним і свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Суд першої інстанції також вважав, що оскаржуваним свідоцтвом про право власності на будинок права позивача не порушені, оскільки не надано доказів проведення державної реєстрації спірного будинку за ОСОБА_4 .

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року скасовано.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсними: заповіт, посвідчений 11 липня 2006 року секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради, від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 21; свідоцтво про право власності на нерухоме майно, житловий будинок АДРЕСА_1 , видане 14 квітня 2008 року Калинівською сільською радою на ім`я ОСОБА_3 за № НОМЕР_5; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 24 червня 2009 року Тячівською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 .

В іншій частині позову відмовлено.

На переконання апеляційного суду, помилковим є висновок суду першої інстанції, що власником спірного будинку була ОСОБА_3 , що спростовується доказами у справі.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що за відсутності заповіту ОСОБА_4 після його смерті відкрилася спадщина за законом на 1/2 частину його майна для спадкоємців першої черги, якими є позивач ОСОБА_1 (син померлого) і його матір ОСОБА_3 (дружина померлого), тому з моменту прийняття спадщини позивачу належить частка у розмірі 1/4 частини спірного будинку, а його матері ОСОБА_3 - частка у розмірі 3/4 його частини.

З врахуванням наведеного апеляційний суд вважав, що свідоцтвом про право власності ОСОБА_3 у цілому на житловий будинок АДРЕСА_1 , в якому частка у розмірі 1/4 частини належить позивачу ОСОБА_1 , порушуються майнові права позивача, а тому воно підлягає визнанню недійсним.

Водночас апеляційний суд погодився з доводами апеляційної скарги щодо непідписання ОСОБА_3 оспорюваного заповіту, оскільки це підтверджується висновками криміналістичної експертизи з дослідження підписів за матеріалами цивільної справи № 307/2463/15-ц, де констатовано факт підписання оскарженого заповіту від 11 липня 2006 року не ОСОБА_3 , а іншою особою, через що цей заповіт не може бути визнано дійсним, а отже він підлягає визнанню недійсним.

Додатково апеляційний суд зазначив, що, видаючи ОСОБА_2 оспорюване свідоцтво про право на спадщину за заповітом, нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори всупереч чинному на той час пункту 214 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (зі змінами), не перевірив шляхом витребування відповідних доказів і не визначив коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, тому воно також підлягає визнанню недійсним через порушення майнових прав ОСОБА_1 , який є особою з інвалідністю другої групи, а тому, на думку апеляційного суду, на нього поширюються вимоги частини першої статті 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку в спадщині після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 його матері ОСОБА_3 .

На підставі цього свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 зареєстрував за собою в цілому право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 , з огляду на що суд вважав, що позовна вимога ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірний будинок є передчасною.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 10 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник визначив, що:

- оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

- оскаржуване судове рішення ухвалено без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 715/372/19 (провадження № 61-15724св19), відповідно до яких обов`язковою умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством порядку;

- суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги довідку виконавчого комітету Калинівської сільської ради від 03 квітня 2008 року з огляду на відсутність оригіналу зазначеного документа у матеріалах справи, оскільки відповідно до частини шостої статті 95 ЦПК України учасники справи та суд першої інстанції не ставили під сумнів відповідність поданої копії документа;

- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 278/2967/15 (провадження № 61-12964св19), від 17 червня 2020 року у справі № 347/1933/16 (провадження № 61-26375св18), від 22 червня 2020 року у справі № 376/946/17 (провадження № 61-14829св18), від 01 липня 2020 року у справі № 637/228/17 (провадження № 61-36198св18), щодо застосування положень статті 1257 ЦК України, якою передбачено вичерпний перелік підстав для визнання недійсним заповіту;

- суд апеляційної інстанції не врахував, що у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 553/330/17 (провадження № 61-12727св19) викладено правові висновки, що доказування не може ґрунтуватися на висновках експертиз, які не є категоричними;

- обставини щодо порушення права на обов`язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_3 не були зазначені ОСОБА_1 в позовній заяві, тому у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави щодо їх перевірки (постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 404/5827/18 (провадження № 61-11391св19));

- суд апеляційної інстанції вийшов за межі підстав позову, визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом повністю та з підстав, якими не було обґрунтовано позов, зокрема, що ОСОБА_1 має право на обов`язкову частку у спадщині після смерті матері;

- суд апеляційної інстанції всупереч пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України встановив факт непідписання ОСОБА_3 заповіту від 11 липня 2006 року на підставі висновку криміналістичної експертизи, що, на думку заявника, є недопустимим засобом доказування;

- позивач не довів обставин відсутності волевиявлення заповідача ОСОБА_3 щодо складення заповіту на користь ОСОБА_2 , що є його процесуальним обов`язком. Висновки про недійсність заповіту не відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15-ц (провадження

№ 61-11896св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до повторного свідоцтва про народження від 29 травня 1974 року, серія НОМЕР_2 , батьками позивача ОСОБА_1 були ОСОБА_4 і ОСОБА_3

ОСОБА_2 є онуком ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що сторонами не заперечувалося.

У 1984 році ОСОБА_4 та ОСОБА_3 надано дозвіл на виконання протягом трьох років будівельних робіт з перебудови існуючого будинку на житловий будинок із 3-х кімнат, житловою площею 50, 6 кв. м, що підтверджується будівельним паспортом та свідоцтвом забудови садиби в сільських населених пунктах Української РСР.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

На час смерті ОСОБА_4 у спірному будинку разом із ним проживали його дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України останнього про місце його реєстрації на АДРЕСА_1 з 28 вересня 1981 року. Ця обставина сторонами не заперечувалася.

Відповідно до заповіту від 12 травня 2000 року, посвідченого держаним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В., ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_1 земельну ділянку, що розташована в АДРЕСА_1 .

Згідно із іншим заповітом ОСОБА_3 від 11 липня 2006 року, посвідченим секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради, заповідач заповіла все своє майно ОСОБА_2 .

Рішенням виконкому Калинівської сільської ради від 28 березня 2008 року № 24 за ОСОБА_3 оформлено в цілому право власності на нерухоме майно - житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , з одночасним дорученням Тячівському РМТІ провести реєстрацію права власності, у зв`язку з чим ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право приватної власності від 14 квітня 2008 року № НОМЕР_5, яким посвідчено, що їй на праві власності належить житловий будинок з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки, виданої виконавчим комітетом Калинівської сільської ради від 03 квітня 2008 року, згідно з записом погосподарської книги № 20, особовий рахунок № НОМЕР_3 , власником житлового будинку на АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , будинок побудований у 1951 році.

Апеляційний суд встановив, що в матеріалах справи відсутній оригінал цієї довідки, а її копія належним чином не засвідчена, також відсутня і погосподарська книга № 20, про яку йдеться у довідці, або ж її копія.

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до заяви від 03 вересня 2008 року ОСОБА_2 прийняв спадщину після смерті своєї баби ОСОБА_3 .

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 24 червня 2009 року, виданим Тячівською державною нотаріальною конторою у спадковій справі № 1035/2008 за реєстраційним № 2-1385, ОСОБА_2 успадкував за померлою ОСОБА_3 будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_1 .

На підставі цього свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 зареєстрував за собою в цілому право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 .

30 грудня 2009 року Калинівською сільською радою надано ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо передачі права на земельну ділянку, площею 0, 25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, як мешканцю АДРЕСА_1 .

Висновком криміналістичної експертизи з дослідження підписів за матеріалами цивільної справи № 307/2463/15-ц від 31 липня 2017 року № 2764 Львівського НДІСЕ встановлено, що «підписи від імені ОСОБА_3 розташовані: після слова - «Підпис:» на лицевій стороні обох примірників заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 11 липня 2006 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області та зареєстрованого в реєстрі за № 21 (група 1), - виконані однією особою.

Підпис від імені ОСОБА_3 , розташований над словами: «Підпис власника паспорта» на першій сторінці паспорта громадянина України із серійним номером НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_3 , виданого Тячівським РВ УМВС України в Закарпатській області 29 липня 2003 року (група 2) та підписи від імені ОСОБА_3 , розташовані: після слова: «Підпис:» на лицевій сторінці обох примірників заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 11 липня 2006 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області та зареєстрованого в реєстрі за № 2 (група 1), - виконані різними особами.

Підпис від імені ОСОБА_3 , розташований над словом: «Підпис» на оригіналі одного примірника заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 12 травня 2000 року, посвідченого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 4-284 (група 3) та підписи від імені ОСОБА_3 , розташовані: після слова «Підпис:» на лицевій стороні обох примірників заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 11 липня 2006 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області та зареєстрованого в реєстрі за № 2 (група 1), - виконанні різними особами».

Згідно з додатковим висновком експерта від 09 серпня 2018 року № 3515 підписи від імені ОСОБА_3 , які розташовані над словами «Підпис власника паспорта» на першій сторінці паспорта громадянина України із серійним номером НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_3 , виданого Тячівським РВ УМВС України в Закарпатській області 29 липня 2003 року (група 1), над словом «Підпис» на оригіналі одного примірника заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 12 травня 2000 року, посвідченого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 4-284 (група 2), та над словом «Підпис» на заяві про видачу паспорта від 17 лютого 2003 року (форма № 1) (група 3), виконані трьома різними особами.

Зважаючи на пояснення ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції, який стверджував, що його мати ОСОБА_3 не підписувала першу сторінку паспорта громадянина України із серійним номером НОМЕР_4 у графі «Підпис власника паспорта», а тому й не співпадають підписи, які містяться у її паспорті та у підписаному нею заповіті від 12 травня 2000 року, яким вона заповіла йому земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_1 , який посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В., яким встановлено особу ОСОБА_3 та перевірено її дієздатність, і був підписаний ОСОБА_3 в присутності державного нотаріуса, про що є відмітка у заповіті, зареєстрованому в реєстрі за № 4-284, який відповідачем не оспорюється, апеляційний суд з урахуванням висновку криміналістичної експертизи з дослідження підписів від 31 липня 2017 року № 2764, вважав встановленим, що ОСОБА_3 не підписувала заповіт від 11 липня 2006 року.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо законності та обґрунтованості оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Щодо прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті батька ОСОБА_4 .

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що оскільки ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і внаслідок цього відкрилася спадщина, тому до цих правовідносин потрібно застосовувати правила ЦК Української РСР.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до частини 4 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом (частина 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України).

Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша, друга статті 549 ЦК Української РСР).

Відповідно до статті 553 ЦК Української РСР спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Враховуючи, що сторони не заперечували, що ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті батька шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, тому ці обставини вважаються доведеними та встановленими.

У касаційній скарзі заявник посилається на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 715/372/19 (провадження № 61-15724св19), відповідно до якого «обов`язковою умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством порядку.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду, земельну ділянку.

З огляду на зазначене, для отримання права на спадкування на об`єкти нерухомості, земельну ділянку безумовною підставою є належність вказаного майна на праві власності спадкодавцю. Відповідно, майно, що не належало спадкодавцю за життя, право власності на яке не було оформлено у визначеному законом порядку, не може входити до складу спадщини та передаватися в порядку спадкування».

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що спірний будинок належав подружжю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , такі обставини не спростовані заявником.

Апеляційний суд встановив, що у 1984 році ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надано дозвіл на виконання протягом трьох років будівельних робіт з перебудови існуючого будинку на житловий будинок із 3-х кімнат, житловою площею 50, 6 кв. м, що підтверджується будівельним паспортом та свідоцтвом забудови садиби в сільських населених пунктах Української РСР.

Доводи касаційної скарги про порушення частини шостої статті 95 ЦПК України відхилені Верховним Судом, оскільки вони не підтверджені правовим висновком Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що суперечить вимогам частини другої статті 389 ЦПК України про підстави касаційного оскарження судових рішень.

За таких обставин, враховуючи, що інших доводів касаційна скарга в частині прийняття спадщини ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_4 не містить, а наведені доводи касаційної скарги зводяться в цій частині до переоцінки доказів, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_4 набув права на частку у розмірі 1/4 частини спірного будинку у порядку спадкування після батька ОСОБА_4 , а частка у розмірі 3/4 частин належали його матері ОСОБА_3 .

Щодо волевиявлення заповідача

Заперечуючи проти оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, заявник зазначив, що позивач не надав до суду доказів того, що спірний заповіт оформлено поза волею заповідача ОСОБА_3 .

У постанові від 03 червня 2020 року у справі № 278/2967/15 (провадження

№ 61-12964св19) Верховний Суд зазначив, що «системний аналіз положень статей 215 1257 ЦК України дає підстави дійти висновку, що недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо). Цей перелік є вичерпним».

Натомість у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 347/1933/16 (провадження № 61-26375св18) Верховний Суд дійшов висновку, що «стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

За змістом наведених норм права дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі».

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

У постанові Верховного Суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 1257 ЦК України та зазначено, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».

Задовольняючи позов в частині визнання заповіту недійсним, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність волевиявлення заповідача ОСОБА_3 , оскільки вона не мала дійсного волевиявлення на вчинення таких дій, адже не підписувала заповіт, що підтверджується висновками експертів.

У справі, яка переглядається, висновками експертизи встановлено, що підписи у паспорті громадянина України ОСОБА_3 , заяві про видачу паспорта від 17 лютого 2003 року (форма № 1), заповітах ОСОБА_3 2000 року та 2006 року виконані різними особами, при цьому відсутній категоричний висновок про те, що ОСОБА_3 не підписувала оскаржуваний заповіт 2006 року, судами не встановлено, де саме міститься оригінальний підпис заповідача, на якому із наданих експертові підписаних від імені ОСОБА_3 документові.

Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 201/7930/14-ц (провадження № 61-34508св18) зазначив, що висновок експерта повинен бути чітким та категоричним. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд і у постанові від 24 березня 2021 року у справі

№ 196/1467/15-ц (провадження № 61-6893св20).

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), що узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14.

У визначенні подібних правовідносин під час застосування правових висновків щодо застосування норм процесуального права Верховний Суд врахував, що подібними мають бути насамперед цивільно-процесуальні відносини, які регулюються тими ж самими нормами права.

Застосовуючи правовий висновок Верховного Суду про те, що висновок експерта має бути чітким і категоричним, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що заповідач не підписувала заповіт 2006 року, такі висновки ґрунтуються на припущеннях, висновки експерта не дають категоричної відповіді на це питання.

В оцінці пояснень ОСОБА_1 , що паспорт ОСОБА_3 не підписувала, а тому й не співпадають підписи, які містяться у її паспорті, та у підписаному нею заповіті від 12 травня 2000 року, яким вона заповіла йому земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_1 , який посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В., яким встановлено особу ОСОБА_3 та перевірено її дієздатність, і був підписаний ОСОБА_3 в присутності державного нотаріуса, про що є відмітка у заповіті, зареєстрованому в реєстрі за №4-284, який відповідачем не оспорюється, Верховний Суд врахував непослідовну суперечливу поведінку позивача.

У постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20 зазначено, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження

№ 14-400цс19).

Тож, суд не може вважати доведеними обставини, про які стверджує сторона, якщо вони не підтверджені належними та допустимими доказами.

Верховний Суд врахував, що у апеляційній скарзі позивач стверджував, що паспорт підписано особисто ОСОБА_3 , натомість у поясненнях суду апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_3 не підписувала паспорт особисто.

Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: «… Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

142. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

143. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

144. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

145. Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

146. Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.

147. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Подібні висновки викладено і у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

У справі, яка переглядається, поведінка позивача є непослідовною, не відповідає попереднім його діям (відповідно до апеляційної скарги ОСОБА_1 стверджував, що ОСОБА_3 особисто підписувала паспорт (том 2, а. с. 113), пізніше позивач наполягав, що ОСОБА_3 не підписувала паспорт

(том 2, а. с. 172, 173).

За наведених обставин, враховуючи викладені правові висновки Верховного Суду, описана поведінка позивача не відповідає обраній ним у спорі правовій позиції та тлумаченню обставин справи. Суд дійшов переконання, що зазначене спрямоване на створення в оточуючих та учасників процесу помилкового уявлення про підставність позову та добросовісність позивача.

За таких обставин, враховуючи, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що ОСОБА_3 не підписувала заповіт, обґрунтованими є доводи касаційної скарги про спростування висновків суду апеляційної інстанції про недійсність заповіту з цих підстав.

Щодо порушення прав позивача оскаржуваним свідоцтвом про право власності

Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно зі статтею 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_3 оформила право приватної власності на спірний будинок, який належав їй та її чоловікові ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, а після смерті ОСОБА_4 його частку у спільному майні успадкували ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а тому оформлення права власності на спірний будинок лише на ім`я ОСОБА_3 порушує права іншого його співвласника ОСОБА_1 .

Визначаючи, чи порушує оскаржуване свідоцтво про право приватної власності права та інтереси ОСОБА_1 , Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-2962цс16: «Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України)».

Отже, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість оформити права на цю спадщину, але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване свідоцтво про право приватної власності порушує права та правомірні інтереси ОСОБА_1 щодо успадкованої ним частки у розмірі 1/4 частини спірного будинку.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Статтею 321 ЦК України гарантовано непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 ЦК України.

Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Аналіз положень зазначених норм законодавства свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.

Щодо порушення прав позивача оскаржуваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Враховуючи, що спірний будинок належав колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності, встановлено, що ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті батька, яка становить частку у розмірі 1/4 частини будинку на АДРЕСА_1 , обґрунтованим є висновок, що оспорюване свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане ОСОБА_2 на весь будинок, порушує право ОСОБА_1 як співвласника будинку на володіння своєю часткою у спільному майні, а тому Верховний Суд встановив наявність правових підстав (з урахуванням визначення частки позивача у спільному майні) для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину щодо частки у розмірі 1/4 частини, оскільки визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом у цілому порушуватиме права спадкоємця на право спадкування належної спадкодавцю частки у спільному майні, яку він успадкував за заповітом після смерті баби ОСОБА_3 .

В оцінці висновків суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом порушені права позивача як спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадковому майні, Верховний Суд врахував, що належність спадкоємця до числа осіб з інвалідністю є передумовою для віднесення його до складу тих, хто має право на обов`язкову частку у спадковому майні. Проте такі підстави недійсності свідоцтва про право на спадщину за заповітом не визначалися позивачем у поданій ним позовній заяві, відповідно, враховуючи межі судового розгляду, суд за власною ініціативою не зобов`язаний був з`ясовувати це питання.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

За таких обставин, враховуючи, що позивач, звертаючись до суду першої інстанції із позовом, не обґрунтовував його вимоги тими обставинами, що він має право на обов`язкову частку у спадковому майні після смерті ОСОБА_3 , а тому помилковими є висновки суду апеляційної інстанції, що суд першої інстанції зобов`язаний був враховувати такі обставини під час ухвалення рішення. Додатково Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 не обґрунтовував і вимоги апеляційної скарги доводами про те, що він є особою з інвалідністю другої групи, а тому має право на обов`язкову частку у спадковому майні, а отже, з цих підстав суд апеляційної інстанції не повинен був перевіряти рішення суду першої інстанції на предмет його законності та обґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оцінюючи зазначені доводи касаційної скарги та заперечення, Верховний Суд дійшов висновку про наявність достатніх правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, скасування постанови суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним заповіту. Постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом підлягає зміні, оскільки, як зазначив Верховний Суд, обґрунтованим є висновок про те, що (з урахуванням визначення частки позивача у спільному майні) наявні підстави для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину саме щодо частки у розмірі 1/4 частини, оскільки визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом у цілому порушуватиме права спадкоємця на право спадкування належної спадкодавцю частки у спільному майні, яку він успадкував за заповітом після смерті баби ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги в частині оскарження свідоцтва про право приватної власності не спростовують висновку суду апеляційної інстанції, а тому в цій частині оскаржувана постанова підлягає залишенню без змін.

Підсумовуючи мотиви, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме невідповідність висновків суду апеляційної інстанції правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 03 червня 2020 року у справі № 278/2967/15 (провадження

№ 61-12964св19), від 17 червня 2020 року у справі № 347/1933/16 (провадження № 61-26375св18), від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18), від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18), щодо застосування статті 1257 ЦК України, а також у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) щодо застосування частини шостої статті 81 ЦПК України, підтвердились, оскільки за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що під час постановлення оскаржуваної постанови апеляційним судом, усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України, не враховані висновки Верховного Суду щодо застосування норм права про недійсність заповіту та про висновок експерта.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , а ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи, а тому відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають компенсації ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 141 400 409 410 412 413 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у частині вирішення позовних вимог про визнання заповіту недійсним скасувати, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року в цій частині залишити в силі.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом змінити.

Визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом щодо частки у розмірі 1/4 частини у праві власності на будинок АДРЕСА_2 , яке видано 24 червня 2009 року державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Бенчак Марією Тарасівною.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в іншій частині залишити без змін.

Компенсувати ОСОБА_2 судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 948, 80 грн, за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко