Постанова

Іменем України

12 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 309/2638/17

провадження № 61-11889св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - правонаступник ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Виконавчий комітет Хустської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 22 березня 2018 року в складі судді Сідей Я. Я. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 травня 2019 року в складі колегії суддів: Фазикош Г. В., Кожух О. А., Джуги С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Свої вимоги мотивував тим, що згідно з договором купівлі-продажу від 25 січня 1977 року він придбав у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,082 га. Відомості про право власності внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 29 травня 2017 року за № 1260687421108.

У травні 2017 року при виготовленні технічної документації на земельну ділянку, на якій розташований будинок та проведені кадастрової зйомки, виконавцем робіт - Товариством з обмеженою відповідальністю «Хуст-Земля Карпат» (далі - ТОВ «Хуст?Земля Карпат») встановлено, що відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , мешканцями будинку АДРЕСА_2 , було самовільно розміщено автомобільні гаражі на належній йому земельній ділянці, внаслідок чого розмір земельної ділянки позивача зменшився.

При зверненні до виконкому Хустської міської ради щодо перевірки законності розміщення автомобільних гаражів позивача письмово повідомлено, що у 1995-1997 роках впритул до його домогосподарства збудовано два гаражі. На один з них рішенням виконкому від 26 листопада 1997 року № 413 надано дозвіл на виготовлення правовстановлюючих документів на збірно-розбірний гараж ОСОБА_6 та виготовлено будівельний паспорт. Відносно іншого гаража інформація відсутня.

Позивач зазначав, що право користування земельною ділянкою у нього виникло на підставі положень Земельного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки 1970 року (далі - ЗК Української РСР 1970 року) та договору купівлі-продажу житлового будинку від 25 січня 1977 року.

Отже, на час винесення рішення виконкомом Хустської міської ради від 26 листопада 1997 року про надання дозволу ОСОБА_6 на виготовлення правовстановлюючих документів на встановлений гараж, у позивача вже існувало право власності на земельну ділянку, на якій даний гараж розміщений, а тому таке рішення міської ради є незаконним.

Враховуючи наведене, позивач вважав, що відповідачами порушено його право власності на земельну ділянку. Просить суд зобов`язати відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 усунути перешкоди у здійсненні права власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , та звільнити вказану земельну ділянку від самовільно збудованих автомобільних гаражів шляхом їх знесення (розібрання).

Рішенням Хустського районного суду від 22 березня 2018 року (з урахуванням ухвали Хустського районного суду Закарпатської області про виправлення описки) в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами те, що він є власником або користувачем земельної ділянки, розташованої в АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 зазначав, що земельна ділянка під будинком перейшла до позивача від попереднього власника та що право користування земельною ділянкою виникло в нього на підставі положень ЗК Української РСР 1970 року та на підставі договору купівлі-продажу будинку від 25 січня 1977 року, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, при цьому жодного доказу на підтвердження наведених фактів суду не надав.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 12 березня 2019 року залучено до участі в справі ОСОБА_7 в якості правонаступника відповідача ОСОБА_4 .

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 14 травня 2019 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Хустського районного суду від 22 березня 2018 року - залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції та виходила із того, що позивач є належним користувачем цієї земельної ділянки. Відповідно до повідомлення Хустської міської ради від 16 березня 2018 року за № 396/02-27 рішень про вилучення частини земельної ділянки у позивача не приймалось. В той же час на підставі наявних у справі доказів неможливо встановити, який розмір мала земельна ділянка, що перебувала у користуванні позивача, фактично, якою була її конфігурація та точне місце розташування. Додані до справи схематичні зображення земельної ділянки ОСОБА_1 фіксують теперішнє її місцезнаходження, однак не вказують де вона має бути розміщена в повному обсязі. Так, площа земельної ділянки позивача з гаражами складає 0,0415 га та без гаражів 0,0372 га. Тобто, в обох випадках це не відповідає реальній площі земельної ділянки позивача (802,0 кв. м).

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиція інших учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 22 березня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 травня 2019 року у вказаній вище справі, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не надали належної оцінки доказам, які свідчать про перебування земельної ділянки розташованої в АДРЕСА_1 у користуванні колишнього користувача та її перехід в користування позивача, а саме що від попереднього власника будинку ОСОБА_8 перейшло право користування земельною ділянкою площею 802,0 кв. м або 0,082 га на підставі договору купівлі - продажу;

- не врахували, частину першу статті 90 ЗК Української РСР 1970 року, а саме, що при переході права власності на будівлю, переходить й право користування земельною ділянкою або її частиною;

- дійшли помилкового висновку про недоведеність позивачем права землекористування частиною земельної ділянки, через неправильне тлумачення закону та не застосування закону, який підлягав застосуванню.

Станом на дату розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

У червні 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 22 березня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 травня 2019 року передано на розгляд судді-доповідачу Кривцовій Г. В.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою ОСОБА_1 , витребувано матеріали справи № 309/2638/17 з Хустського районного суду Закарпатської області та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У липні 2019 року матеріали справи № 309/2638/17 надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року № 322/0/226-20 у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді Кривцової Г. В. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 309/2638/17.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 лютого 2020 року матеріали справи № 309/2638/17 та касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга ОСОБА_1 у справі, що переглядається, подана у червні 2019 року, то вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки такі ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який розміщений на земельній ділянці площею 802,0 кв. м.

Згідно з відповіддю виконавчого комітету Хустської міської ради від 18 серпня 2017 року за № 964/02-27 на заяву позивача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою проведено перевірку та встановлено, що зі сторони багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 мешканцями даного будинку у 1995-1997 року збудовано два гаражі впритул до огорожі домогосподарства АДРЕСА_1 . На один з них у 1997 року було видано рішення виконкому від 26 листопада 1997 року № 413 про надання дозволу на виготовлення правовстановлюючих документів на встановлений збірно-розбірний гараж ОСОБА_6 та виготовлено будівельний паспорт. Відносно другого гаражу інформація відсутня. Позивачу рекомендовано звернутися до суду.

У листі виконкому Хустської міської ради від 05 липня 2017 року № П-964/02-27 повідомлено позивача про направлення 14 червня 2017 року листа мешканцям будинку АДРЕСА_2 для підтвердження правомірності розташування даних гаражів, а у разі відсутності правовстановлюючих документів - провести демонтаж гаражів у добровільному порядку (в іншому випадку демонтаж буде проведено у примусовому порядку із притягненням до адміністративного покарання за самовільне встановлення гаражів згідно чинного законодавства).

Згідно з рішенням виконкому Хустської міської ради народних депутатів від 26 листопада 1997 року № 413 громадянці ОСОБА_6 надано дозвіл на видачу правовстановлюючих документів на встановлений збірно-розбірний гараж біля будинку АДРЕСА_2 . Виготовлено будівельний паспорт.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частина перша статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до статті 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частина п`ята - шоста статті 82 ЦПК України передбачає, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 376 ЦК України суди розглядають спори щодо самочинного будівництва, зокрема про знесення самочинно збудованого нерухомого майна.

Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред`явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391 396 ЦК України, статтею 103 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Частиною першою статті 377 ЦК України встановлено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього власника (землекористувача).

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи наведені норми, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновкупро відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_9 не довів належними та допустимими доказами те, що він є власником або користувачем земельної ділянки, зокрема щодо прав попереднього користувача земельної ділянки розташованої в АДРЕСА_1 . Правовстановлюючих документів на право власності або право користування земельною ділянкою позивачем суду не надано.

Також суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що на підставі наявних у справі доказів неможливо встановити, який розмір мала земельна ділянка, що перебуває у користуванні позивача, фактично, якою була її конфігурація та точне місце розташування. Додані до справи схематичні зображення земельної ділянки ОСОБА_1 фіксують теперішнє її місцезнаходження, однак не вказують, де вона має бути розміщена в повному обсязі. Так, площа земельної ділянки з гаражами складає 0,0415 га та без гаражів 0,0372 га. Тобто, в обох випадках не відповідає реальній площі земельної ділянки позивача.

Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано вказав на те, що з іншого схематичного зображення слідує, що гаражі розміщені біля багатоквартирного житлового будинку та огороджені парканом, який зображений червоною літерою, тобто гаражі знаходяться на частині прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку. Таким чином, з поданих доказів визначити де саме має розміщуватися земельна ділянка позивача розміром 802,0 кв. м неможливо.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували докази, які свідчать про перебування земельної ділянки у користуванні ОСОБА_8 та її перехід в користування позивача на підставі договору купівлі - продажу, зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанціївідповідно до положень статті 400 ЦПК України.

Аргументи касаційної скаргипро те, що суди дійшли помилкового висновку про недоведеність позивачем права землекористування частиною земельної ділянки, через неправильне тлумачення закону та не застосування закону, який підлягав застосуванню не відповідають дійсності та ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального і процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, який їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 22 березня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 14 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик