ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 317/2335/18

провадження № 61-13985св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого судді Фаловської І.М.,

суддів: Ігнатенка В.М., Карпенко С.О. (судді-доповідача), Сердюка В.В., Стрільчука В.А.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», подану адвокатом Руденко Світланою Олександрівною, на постанову Запорізького апеляційного суду

від 19 червня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Маловічко С.В., Гончар М.С., Кухаря С.В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», після зміни назви Акціонерне товариство (далі АТ) «Українська залізниця», про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, відшкодування моральної шкоди та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування позову вказував, що з травня 2008 року він працював в

АТ «Українська залізниця» (Регіональна філія «Придніпровська залізниця», структурний підрозділ «Нікопольська дистанція електропостачання»); остання посада на підприємстві електромонтер контактної мережі 4 розряду.

10 листопада 2016 року ОСОБА_1 уклав контракт з Міністерством оборони України в ocoбi командира військової частини польова пошта НОМЕР_1 про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 1 piк.

30 листопада 2016 року на підставі наказу (розпорядження) начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» №109/ОС від 30 листопада 2016 року позивача звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) у зв`язку з укладенням контракту про проходження військової служби.

Позивач вважає, що його звільнення відбулось незаконно, оскільки він був прийнятий на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду, а, відтак, за ним повинно зберігатись місце роботи відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 КЗпП України. Крім того, наказ про звільнення особисто йому не вручено та з цим наказом його не ознайомлено. Просив суд визнати вказаний наказ про звільнення протиправним та скасувати і поновити його на роботі з 1 грудня 2016 року.

На думку позивача, у зв`язку з незаконним звільненням відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі

87173,45 грн з розрахунку: 355,81 грн (середньоденна заробітна плата за останні два місяці роботи) х 245 робочих днів (період вимушеного прогулу

з 30 листопада 2016 року до 24 листопада 2017 року).

У зв`язку з протиправним звільненням ОСОБА_1 також вважає за необхідне стягнути з відповідача компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати за період з 1 грудня 2016 року до 23 листопада

2017 року у загальній сумі 11168,82 грн.

Крім того, вказує, що незаконне звільнення завдало йому моральної шкоди, розмір якої позивач оцінює у 100000 грн.

Позивач також зазначив про необхідність зобов`язання відповідача здійснити помісячне корегування його персоніфікованих даних на підставі стягнених сум заробітної плати у вигляді середнього заробітку та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.

У позові ОСОБА_1 просив про поновлення строку звернення до суду для вирішення трудового спору, зазначаючи, що після звільнення (30 листопада

2016 року) з 17 грудня 2016 року до 9 листопада 2017 року він брав участь в антитерористичній операції (далі АТО) в Донецькій та Луганській областях, після чого йому необхідний був час для психологічного адаптування до цивільного життя, тому він не мав реальної можливості подати позов до суду. Вважає, що закінчення місячного строку для звернення до суду з даним позовом припав на час, коли він перебував у зоні проведення АТО, тому це є поважною причиною пропуску встановленого законом строку звернення до суду.

Уточнивши позовні вимоги, просив визнати протиправним та скасувати наказ начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця»

АТ «Українська залізниця» № 109/ОС від 30 листопада 2016 року про його звільнення з посади електромонтера контактної мережі 4 розряду на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України; поновити його на роботі у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» на посаді електромонтера контактної мережі 4 розряду з 1 грудня 2016 року; стягнути

з АТ «Українська залізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 грудня 2016 року до 23 листопада 2017 року у розмірі 87173,45 грн, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати за цей же період у розмірі 11168,82 грн та 100000 грн на відшкодування моральної шкоди; зобов`язати АТ «Українська залізниця» здійснити помісячне корегування персоніфікованих даних ОСОБА_1 на підставі стягнених сум.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 25 березня

2019 року, ухваленим у складі судді Яркіної С.В., у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний наказ суперечить частині третій статті 119 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 уклав контракт на проходження військової служби в Збройних Силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, та ніс службу особливого характеру під час дії в державі особливого періоду, тому користується гарантіями, передбаченими статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частиною третьою статті 119 КЗпП України. При цьому, відмовляючи у задоволенні позову, суд зазначив, що позивача вже заново прийнято на роботу після закінчення строку дії військового контракту, тому право позивача в такий спосіб поновлено і на теперішній час відсутній предмет спору.

Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції зазначив, що наведений в уточненій позовній заяві розрахунок середнього заробітку не відповідає Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року (далі Порядок), оскільки позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів, з яких можливо було б встановити час (кількість днів) фактично відпрацьованих позивачем (з урахуванням особливості його посади та особливостей функціонування структурного підрозділу у якому він працював). Крім того, копія довідки про доходи ОСОБА_1 від 11 листопада 2018 не відповідає визначеним Порядком вимогам.

Вважаючи похідними позовні вимоги про компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та здійснення помісячного корегування персоніфікованих даних від позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанцій дійшов висновку про відмову у задоволенні похідних позовних вимог.

Також місцевий суд дійшов висновку про недоведення позивачем належними та допустими доказами понесення моральних страждань і наявності причино-наслідкового зв`язку між такими стражданнями та діями відповідача, тому відмовив у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2019 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 25 березня 2019 року і ухвалено нове рішення, яким поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду за вирішенням трудового спору та частково задоволено позов.

Визнано неправомірним наказ Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця»

АТ «Укрзалізниця» № 109/ОС від 30 листопада 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади електромонтера контактної мережі 4 розряду на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.

Визнано поновленим ОСОБА_1 на роботі у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» на посаді електромонтера контактної мережі 4 розряду з 30 листопада 2016 року.

Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 грудня 2016 року

до 23 листопада 2017 року у розмірі 87173,45 грн, компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за цей же період у розмірі 11168,82 грн та 3000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Зобов`язано АТ «Українська залізниця» здійснити корегування персоніфікованих даних ОСОБА_1 з урахуванням стягнених сум.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що наказ №109/ОС від 30 листопада 2016 року є неправомірним, оскільки прийнятий з порушенням статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та частини третьої статті 119 КЗпП України, якими гарантовано працівнику збереження за ним робочого місця, заробітку та стажу роботи на час проходження військової служби під час особливого періоду. При цьому визнання неправомірним наказу є підставою для скасування його підприємством, оскільки суд не має компетенції щодо втручання у його адміністративну діяльність шляхом прийняття або скасування наказів.

Вирішуючи питання про поважність пропуску позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, апеляційний суд зазначив, що під час звільнення ОСОБА_1 30 листопада 2016 року копія наказу про звільнення та трудова книжка не вручені, з наказом про звільнення він не ознайомлений, що не заперечували представники відповідача в ході розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій. Суд апеляційної інстанції відхилив посилання відповідача про те, що прийняття позивача на роботу після закінчення дії контракту 24 листопада 2017 року свідчить про його обізнаність щодо неправомірного звільнення 30 листопада 2016 року, оскільки трудова книжка зберігалась на підприємстві весь час перебування позивача на військовій службі, а наказу про звільнення він не отримував. Тому, будучи юридично необізнаним, позивач не міг та не зобов`язаний був своє прийняття на роботу після повернення зі служби пов`язувати з попереднім звільненням, про яке йому не було відомо.

Врахувавши вказані обставини та статус позивача, який протягом року перебував в зоні проведення АТО, має статус учасника бойових дій, потребував психологічної реабілітації після повернення із зони проведення АТО, апеляційний суд вважав за необхідне поновити йому строк звернення до суду для вирішення трудового спору.

Крім того, апеляційний суд вважав обґрунтованим розмір заявлених позивачем до стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Переглядаючи справу в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції зазначив, що заявлений розмір відшкодування є завищеним та вважав, що адекватним, розумним та справедливим розміром відшкодування моральної шкоди є 3000 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2019 року АТ «Українська залізниця» адвокат Руденко С.О.подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що на час звернення позивача до Центру надання безоплатної вторинної правової допомоги 27 червня 2018 року йому було відомо про його звільнення, про він зазначив у клопотанні про поновлення строку для звернення до суду за вирішенням трудового спору. Крім того, у вказаному клопотанні позивач зазначив, що на час звернення до Центру надання безоплатної вторинної правової допомоги він отримав оспорюваний наказ від своєї дружини.

Заявник вважає, що, будучи обізнаним про звільнення з роботи 27 червня

2018 року, позивач звернувся з позовом до суду 30 липня 2018 року, тобто з пропуском визначеного статтею 233 КЗпП України строку звернення із заявою про вирішення трудового спору, що є підставою для відмови у позові.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року у справі №479/1065/17 (провадження №61-36709св18), згідно з якими строк звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, зазначена норма статті конкретизує це правило стосовно до випадку поновлення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. При цьому законодавець не визначив суб`єкта, який має право вибрати той чи інший день для початку обчислення строку. Уявляється виправданим строк обчислювати з дня, коли вчинено більш ранню дію. Такий висновок обумовлено тим, що обчислення строку з дня вручення копії наказу про звільнення або трудової книжки є лише конкретизацією загального правила про обчислення строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його суб`єктивних трудових прав. Оскільки дізнатися два рази про одне й те саме неможливо, то необхідно вважати, що при першій же дії власника (наприклад, врученні трудової книжки із записом про звільнення) працівник і дізнався про порушення права. Якщо пізніше власник вчинить й іншу дію вручить працівникові копію наказу про звільнення, то до цього моменту працівник уже знає про порушення його права.

На думку заявника, визначений статтею 233 КЗпП України строк з урахуванням вказаного висновку Верховного Суду має обчислюватись з 26 червня 2018 року дати обізнаності позивача про його звільнення 30 листопада 2016 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 8 грудняа 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1

з 30 травня 2008 року працював у Структурному підрозділі «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця»

АТ «Українська залізниця», остання посада електромонтер контактної мережі

4 розряду.

10 листопада 2016 року Міністерством оборони України в особі командира військової частини польова пошта НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на один рік. За умовами вказаного контракту позивач добровільно вступив на військову службу за контрактом і взяв на себе зобов`язання протягом дії контракту проходити військову службу.

Наказом Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» №109/ОС від 30 листопада 2016 року електромонтера контактної мережі

4 розряду ОСОБА_1 звільнено за пунктом 3 статті 36 КЗпП України у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом.

З копії наказу (розпорядження) начальника Структурного підрозділу «Нікопольська дистанція електропостачання» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» № 123/ОС

від 24 листопада 2017 року суди встановили, що ОСОБА_1 за його заявою 28 листопада 2017 року знову прийнято на роботу на посаду електромонтера контактної мережі 4 розряду.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги АТ «Українська залізниця», поданої адвокатом Руденко С.О., на постанову Запорізького апеляційного суду

від 19 червня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України у редакції Закону України

від 24 грудня 2015 року № 911-VIII за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначені види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що

10 листопада 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України контракт на проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах осіб рядового складу (далі - контракт), згідно з яким він взяв на себе обов`язок проходити військову службу у Збройних силах України протягом строку, а в разі настання особливого періоду - понад установлений строк.

Відповідно до пункту 3 цього контракту він є короткостроковим та укладається за погодженням сторін на один рік.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку, що звільнення ОСОБА_1 згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України є таким, що проведено з порушенням частини третьої статті 119 КЗпП України, без законних на те підстав, тому останній підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів враховує, що касаційна скарга АТ «Українська залізниця» зводиться виключно до непогодження з висновком апеляційного суду в частині поновлення строку звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, отже, фактично заявник погоджується з оскарженим судовим рішенням апеляційного суду в частині висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Оцінюючи доводи касаційної скарги про помилковість висновків апеляційного суду щодо поновлення строку звернення до суду з цим позовом, касаційний суд враховує наступне.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Стаття 234 КЗпП України не містить вичерпного переліку підстав, які суд може визнати поважними при пропуску строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. Обставини пропуску строку звернення до суду встановлюються в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. За змістом наведеної норми, у кожному конкретному випадку суд зобов`язаний як перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, так і навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 взагалі не отримував наказ про звільнення від 30 листопада 2016 року та трудову книжку, тому твердження заявника про пропуск такого строку помилкове.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, які беруть участь у справі. Поновлення строку на оскарження рішення роботодавця про звільнення без доведеності поважності причин не забезпечило б рівноваги між інтересами сторін та правової визначеності у цивільних відносинах, які є складовими принципу верховенства права, проголошеного статтею 8 Конституції України.

У справі, що переглядається, судовий розгляд та поновлення строку на звернення до суду апеляційний суд визнав справедливим з огляду на те, що відповідач, будучи достовірно обізнаний про те, що позивач є військовослужбовцем, прийнятий на військову службу за контрактом для виконання завдань в зоні проведення АТО під час особливого періоду, що тягне за собою поширення на нього гарантій, передбачених частиною третьої

статті 119 КЗпП України, вчинив неправомірні дії щодо його звільнення.

Касаційний суд відхиляє доводи касаційної скарги про необхідність обрахування строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, з 26 червня 2018 року дати обізнаності ОСОБА_1 про його звільнення, оскільки вказана

стаття визначає початком перебігу строку день вручення копії наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Також підлягають відхиленню доводи заявника про неврахування того, що копію наказу про звільнення позивач отримав від своєї дружини, оскільки апеляційний суд вважав ці обставини недоведеними.

Доводи щодо безпідставності поновлення апеляційним судом відповідного строку зводяться до необхідності переоцінки доказів і містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі №373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року у справі №479/1065/17 (провадження

№61-36709св18), відхиляються касаційним судом, оскільки у справі №479/1065/17 суди попередніх інстанцій встановили факт отримання працівником трудової книжки, а у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не отримував ні копію наказу про звільнення від 30 листопада 2016 року, ні трудову книжку. За таких обставин вказана постанова Верховного Суду прийнята за інших фактичних обставин справи, тому правовідносини у справі №479/1065/17 та у справі, що переглядаються, не є подібними.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові

рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця», подану адвокатом Руденко Світланою Олександрівною, залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 19 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моментуїї прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І.М. Фаловська В.М. Ігнатенко С.О. Карпенко В.В. Сердюк В.А. Стрільчук