Постанова

Іменем України

15 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 326/1281/16-ц

провадження № 61-13154св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2

відповідач - ОСОБА_3 ,

треті особи: приватний нотаріус Приморського районного нотаріального округу - Кузьменко Валентина Петрівна, Приморська районна державна адміністрація, яка виконує функції органу опіки та піклування,

розглянув у судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року у складі судді Чапланової О. М. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Приморська районна державна адміністрація, про визнання осіб, такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Ухвалою Приморського районного суду Запорізької області від 31 січня 2017 року позовну заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду.

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Приморського районного нотаріального округу Кузьменко В. П., про визнання договору дарування недійсним.

На обгрунтування позовних вимог зазначила, що з 1992 року вона стала проживати без реєстрації шлюбу із ОСОБА_6 в будинку АДРЕСА_1 .

23 липня 1997 року вона зареєструвала шлюб зі ОСОБА_6 та продовжувала проживати в цьому будинку.

12грудня 2002 року вона була зареєстрована у даному будинку за згодою власника ОСОБА_6 . Таким чином, вважає, що набула право користування житловим приміщенням у зазначеному будинку нарівні з власником будинку.

Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 13 липня 2011 року шлюб між нею та ОСОБА_6 було розірвано.

Після розірвання шлюбу вона продовжувала проживати в будинку ОСОБА_6 . Проте, останній почав створювати нестерпні умови для проживання, а у березні 2013 року змінив замок на вхідних дверях і перестав пускати ОСОБА_1 у свій дім.

У зв`язку з цим, ОСОБА_1 у листопаді 2015 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про вселення.

Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 24 лютого 2016 року ОСОБА_1 вселена у будинок АДРЕСА_1 .

Розуміючи, що її позов буде задоволено, ОСОБА_6 15 лютого 2016 року навмисно уклав фіктивну угоду з ОСОБА_3 , за якою подарував йому вказаний будинок.

12квітня 2016 року Апеляційним судом Запорізької області скасовано рішення Приморського районного суду та ухвалено нове, яким відмовлено їй у задоволенні позову про вселення, оскільки власник ОСОБА_6 , подарувавши будинок, втратив право власності на нього, а тому і вона втратила право користування цим будинком.

Таким чином, підставою для позбавлення її права користування житловимприміщенням у будинку АДРЕСА_1 є фіктивна угода у формі договору дарування, укладена 15 лютого 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .

Будучи відповідачем по справі за її позовом про вселення, беручи участь у всіх судових засіданнях, ОСОБА_6 зрозумів, що її позов до нього буде задоволений, а тому, з метою перешкодити винесенню рішення, за 9 днів до його винесення уклав фіктивний договір дарування свого будинку ОСОБА_3 .

Той факт, що спірний договір дарування укладався без наміру створення правових наслідків обумовлених цим договором, підтверджується тим, що свій будинок ОСОБА_6 побудував своїми руками для себе і іншого житла він не має.

Родичів, до яких можна виїхати на постійне проживання, ОСОБА_6 не має.

Обдаровуваний ОСОБА_3 після укладення договору дарування ОСОБА_3 ніяких дій на виконання договору не скоював, в будинок не вселявся, речі не завозив, у будинку не проживає, а в жовтні 2016 року анулював реєстрацію свого місця проживання в даному будинку.

На підставі вищезазначеного просила суд визнати недійсним договір дарування будинку АДРЕСА_1 , укладений 15 лютого 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , внаслідок його фіктивності.

У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна державна адміністрація, яка виконує функції органу опіки та піклування, приватний нотаріус Приморського районного нотаріального округу Кузьменко В. П., про визнання договору дарування недійсним.

На обгрунтування позовних вимог зазначила, що у 1997 році вона разом із своєю з матір`ю - ОСОБА_1 вселилася у будинок АДРЕСА_1 в якості члена сім`ї ОСОБА_6 і у липні 1997 року за згодою останнього, як власника будинку, була зареєстрована в цьому житловому приміщенні.

Проживаючи однією сім`ю з власником будинку ОСОБА_6 та з матір`ю - ОСОБА_1 , вона набула право користування житлом у даному будинку нарівні з його власником.

У вересні 2002 року вона зареєструвала шлюб з ОСОБА_7 і періодично тимчасово проживала за місцем його проживання в м. Бердянську Запорізької області, однак основне її місце проживання залишалося в АДРЕСА_1 , де вона була зареєстрована і де знаходились її речі та меблі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них з чоловіком народилася дочка - ОСОБА_8 , яка також була зареєстрована у зазначеному будинку і тому набула право на проживання у ньому.

У липні 2011 року ОСОБА_6 розірвав шлюб зі ОСОБА_1 , а у березні 2013 року змінив замки на вхідних дверях і перестав пускати її з дитиною у свій дім.

З метою уникнути вселення ОСОБА_1 в його будинок, ОСОБА_6 15 лютого 2016 року уклав з ОСОБА_3 фіктивну угоду - договір дарування, за яким подарував ОСОБА_3 свій будинок.

Відповідно до діючого законодавства, перед відчуженням свого будинку за договором дарування ОСОБА_6 був зобов`язаний довести до відома нотаріуса про те, що в його будинку зареєстрована малолітня дитина, яка, як член його сім`ї, має право на користування його житлом, а нотаріус, у зв`язку з відсутністю згоди органу опіки та піклування на відчуження, зобов`язаний був відмовити в посвідченні даної угоди.

Таким чином, в результаті посвідчення угоди дарування, укладеної 15 лютого 2016 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_3 , були порушені вимоги статті 47 Конституції України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», що відповідно до статті 228 ЦК України дає всі підстави через суд визнати її такою, що порушує публічний порядок, тобто недійсною.

З урахуванням викладених обставин просила суд визнати договір дарування будинку АДРЕСА_1 , укладений 15 лютого 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , недійсним в зв`язку з його нікчемністю і як такий, що порушує публічний порядок.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Приморського районного нотаріального округу Кузьменко В. П., про визнання договору дарування недійсним, та відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , треті особи: Приморська районна державна адміністрація, яка виконує функції органу опіки та піклування, приватний нотаріус Приморського районного нотаріального округу Кузьменко В. П., про визнання договору дарування недійсним.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що ними не доведено належними і допустимими доказами, що укладений ОСОБА_6 договір дарування є фіктивним та порушує права малолітньої доньки ОСОБА_4 .

Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 подали до суду апеляційні скарги.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У березні 2018 року від ОСОБА_1 на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У червні 2018 року від ОСОБА_4 на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог.

Касаційні скарги мотивовані тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

02 серпня 2018 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від представника ОСОБА_3 - адвоката Бучакчийського В. С. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому представник відповідача просить суд у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_4 відмовити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року та витребувано матеріали цивільної справи.

25 квітня 2018 року матеріали цивільної справи № 326/1281/16-ц надійшли на адресу Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2018 року касаційне провадження у справі № 326/1281/16-ц зупинено на підставі частини першої статті 251 ЦПК України до залучення у справі правонаступників ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2020 року касаційне провадження у справі № 326/1281/16-ц поновлено.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно із свідоцтвом про право особистої власності на жилий будинок від 15 квітня 1998 року, виданим на підставі рішення виконкому міської ради народних депутатів від 20 лютого 1998 року № 31, житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами, який знаходиться у АДРЕСА_1 , належав ОСОБА_6 на праві особистої власності.

Згідно із домовою книгою для прописки громадян, які проживають у будинку АДРЕСА_1 , у вказаному будинку зареєстровані: ОСОБА_6 з 22 травня 1996 року, ОСОБА_4 - з 17 липня 1997 року, ОСОБА_1 - з 12 грудня 2002 року, ОСОБА_9 - з 16 вересня 2006 року, ОСОБА_3 - з 06 січня 2016 року.

Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 13 липня 2011 року, яке набрало законної сили 25 липня 2011 року, розірвано шлюб між ОСОБА_6 і ОСОБА_10 , зареєстрований 23 липня 1997 року відділом РАЦС Приморського районного управління юстиції у Запорізькій області (актовий запис № 49).

Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 26 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 травня 2013 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на Ѕ частку житлового будинку по АДРЕСА_1 за безпідставністю з тих мотивів, що будинок є особистою власністю ОСОБА_6

Згідно із договором дарування, посвідченим 15 лютого 2016 року приватним нотаріусом Приморського районного нотаріального округу Запорізької області Кузьменко В. П., зареєстрованим в реєстрі № 92, ОСОБА_6 передав безоплатно у власність ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 .

Згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 17 лютого 2016 року № 53447362 право приватної власності ОСОБА_3 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано приватним нотаріусом Приморського районного нотаріального округу Запорізької області Кузьменко В. П. 15 лютого 2016 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційних скарг, що розглядаються) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

При цьому для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що право власності на спірний будинок після укладення оскаржуваної угоди було зареєстровано за новим власником ОСОБА_3 у встановленому законом порядку, вказаний зареєструвався у будинку, що вказує на прийняття ним дарунка у вигляді спірного будинку і що відповідає положенням частини третьої статті 722 ЦК України та пунктів 3.1, 3.3 умов спірного договору.

Ураховуючи викладене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що укладення договору дарування вказаного будинку вчинено без наміру створення правових наслідків є безпідставними, оскільки сторони, уклавши спірний договір, вчинили реальний правочин, відповідно до якого ОСОБА_6 передав безоплатно у власність ОСОБА_3 спірний житловий будинок.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України

«Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Установивши, що на час укладення оскарженого договору дарування власником спірного будинку був ОСОБА_6 , який не був батьком (усиновлювачем) малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, які мали б право користування на належне йому житлове приміщення, правильним є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про наявність у ОСОБА_6 права на розпорядження належним йому на праві власності будинком без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

При таких обставинах доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що наявність у неї та її малолітньої дитини - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , права користування спірним житлом є підставою для визнання договору дарування недійсним, є безпідставними.

При цьому доказів того, що єдиним постійним місцем проживання малолітньої ОСОБА_8 був вказаний спірний будинок, суду не надано.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційних скарг їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду Запорізької області від 30 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун