Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 328/2423/18
провадження № 61-14210св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Геолан-агро»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , приватний нотаріус Токмацького районного нотаріального округу Савран Олександра Іванівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Геолан-агро» на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 31 січня 2020 року у складі судді Коваленка П. Л. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року у складі колегії суддів Гончар М. С., Маловічко С. В., Подліянової Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю «Геолан-агро» (далі - ТОВ «Геолан-агро», товариство, орендар) звернулося до суду до
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Токмацького районного нотаріального округу Савран О. І., з позовом, в якому просило:
- визнати недійсним договір міни земельних ділянок, укладений між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 13 лютого 2018 року приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Савран О. І. за реєстраційним № 104;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 396556793 від 13 лютого 2018 року, прийняте приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І.;
- визнати протиправними дії приватного нотаріуса Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І. з посвідчення договору міни земельних ділянок від 13 лютого 2018 року та зареєстрованого в реєстрі за № 104, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Позов мотивовано тим, що 23 липня 2009 року між ТОВ «Геолан-агро» та
ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки № 224, зареєстрований у Токмацькому районному відділі Запорізької регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» 22 березня 2010 року, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в оренду позивачу земельну ділянку площею 6,24 га ріллі, що належить їй на праві власності на підставі державного акту на право приватної власності на землю, на строк 10 років, до 2020 року.
Пунктом 9.2. зазначеного договору оренди встановлено, що орендодавець, зокрема, зобов`язаний: письмово повідомити орендаря про передачу права власності на ділянку третім особам з зазначенням усіх реквізитів таких третіх осіб протягом трьох днів з дати такої передачі; повідомити в письмовій формі про намір продати земельну ділянку третій особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких вона продається.
У порушення умов договору оренди землі та діючого мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення, земельна ділянка, що перебуває на законних підставах у користуванні позивача, була відчужена шляхом обміну на підставі договору міни земельних ділянок, укладеного 13 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Савран О. І.
Крім того, нотаріусом, як державним реєстратором інформація щодо посвідчення вказаного договору міни внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 24815128, новий власник - ОСОБА_2 .
Сторонами договору міни земельних ділянок, а також нотаріусом при підписанні і посвідченні договору міни, допущені порушення вимог чинного законодавства України, які мають наслідком визнання відповідного правочину недійсним, а також визнання незаконними дій нотаріуса з посвідчення такого правочину.
Позивач вважає, що земельна ділянка, яка перебуває у його користуванні на підставі договору оренди, була незаконно зареєстрована за ОСОБА_2 , оскільки вказаний договір міни земельних ділянок від 13 лютого 2018 року укладено в порушення пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».
Позивач посилається на те, що обміняними можуть буди лише земельні ділянки за «схемою «пай на пай», та лише у випадку передбаченому статтею 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», що підтверджується Постановою Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.
За умовами оскаржуваного договору міни, власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм земельні ділянки, а саме, належна ОСОБА_1 земельна ділянка, площею 6,2398 га була обміняна на належну ОСОБА_2 значно меншу ділянку площею 0,05 га.
Крім того, в порушення Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», обмін земельними ділянками мав місце не в межах одного масиву або на межі іншого, а також обмін було здійснено з доплатою у розмірі 49 000,00 грн (пункт 2.2. договору міни), що не передбачено положеннями ЗК України та вказаним Законом.
У даному випадку договір міни повинен розглядатись саме як різновид купівлі-продажу, про що зазначено у пункті 3.1. спірного договору міни, а саме відповідно до чинного законодавства України до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж і кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.
Крім того, умовами договору міни (пункт 2.2.) передбачено доплата у розмірі
49 000,00 грн, яку ОСОБА_2 мав сплатити ОСОБА_1 під час укладання договору. Така оплатність притаманна саме договору купівлі-продажу.
ОСОБА_1 приховала той факт, що на момент нотаріального посвідчення договору міни існував договір оренди земельної ділянки. Так, в пункті 3.4. договору міни зазначено: «Сторони разом та кожна окремо стверджують, що земельні ділянки, які є предметом цього договору, на момент його укладання нікому іншому не продані, не подаровані, в найом (оренду) не здані, не відчужені іншим способом, не заставлені, у спорі, податковій заставі чи під забороною (арештом) не перебувають, інших прав щодо них у третіх осіб (у тому числі за шлюбним контрактом), договорами найму тощо) як у межах, так і за межами України немає.».
Статтею 9 Закону України «Про оренду землі», передбачено, що орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, а відповідно до підпункту 7 пункту 9.3. договору оренди, орендар земельної ділянки має переважне право придбання земельної ділянки у разі її продажу.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 31 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізької апеляційного суду від 20 серпня 2020 року,у задоволенні позову ТОВ «Геолан-агро» відмовлено.
Рішення судів мотивовані тим, що земельна ділянка, площею 0,05 га, є частиною земельної ділянки, розміром 5,93 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, сформована із вищезазначеної земельної ділянки, що визнано сторонами у справі та ними не заперечується.
ОСОБА_1 обміняла належну їй більшу за розміром земельну ділянку з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на меншу за розміром земельну ділянку такого ж призначення, належну ОСОБА_2 , за що отримала грошову доплату у сумі 49 000,00 грн.
Заборона відчуження, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок.
За таких обставин, договір міни відповідає приписам статей 203 715 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та не суперечить підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни.
Підпункт «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
Відповідачі набули право власності на свої земельні ділянки відповідно до вимог закону, укладення договору про їх обмін не порушило права позивача, оскільки права та обов`язки за договором оренди спірної земельної ділянки перейшли до ОСОБА_2 , а позивач у силу пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України не набув права на придбання спірної земельної ділянки, зважаючи на наявність мораторію на її відчуження.
У зв`язку із зазначеними обставинами, суди вважали позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
24 вересня 2020 року ТОВ «Геолан-агро» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 31 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року.
У касаційній скарзізаявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 31 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 12 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Геолан-агро» на рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 31 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, у ній зазначено, що при розгляді справи судами не враховано переважне право позивача як орендаря на викуп земельної ділянки у разі її продажу, про що вказано в постановах Верховного Суду України: від 31 жовтня 2012 року в справі № 6-105цс12, від 31 жовтня 2012 року в справі № 6-61цс12. Також у касаційній скарзі зазначено про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій не врахували, що основними суттєвими порушеннями, які мали місце при підписанні та оформленні договору міни і які містяться у позовній заяві є дві окремі підстави, а саме: відчуження землі (оформлення договору міни) під час дії мораторію та порушення переважного права орендаря на викуп земельної ділянки. Оспорюваний договір міни земельних ділянок, проведений не за схемою «пай на пай» та у відповідності до статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». У даному випадку земельну ділянку площею 6,24 га було обміняно на значно меншу ділянку, площею 0,05 га, обмін земельними ділянками мав місце не в межах одного масиву або на межі іншого. Відповідачі не надали жодного доказу на підтвердження розташування земельних ділянок, які були обміняні в межах одного масиву. Обмін здійснено з доплатою 49 000,00 грн, що при укладенні договору міни не передбачено. Таким чином, договір міни укладено в період дії заборони відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) та з порушенням вимог Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», що є підставою для визнання цього правочину недійсним.
Суди безпідставно послалися на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 щодо застосування пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, оскільки вказані правові висновки стосувались загальної схеми міни земельних ділянок раніше виділених в натурі із можливістю доплати.Судами не враховано та не надано належної оцінки тим обставинам, що ОСОБА_1 не виконала вимог діючого законодавства, а також умови договору оренди землі, оскільки письмово не повідомила позивача, як орендодавця про намір продати земельну ділянку, а також про її відчуження). У спірних правовідносинах юридичне значення має саме факт порушення ОСОБА_1 свого обов`язку щодо повідомлення позивача (орендаря) про відчуження земельної ділянки шляхом обміну, та неодержання перед укладенням спірного договору погодження від позивача, як особи, яка має переважне право перед іншими особами на придбання земельної ділянки у власність.
Договір міни в даному випадку повинен розглядатись саме, як різновид купівлі-продажу (розділ 6 «Міна» розміщений у главі 54 «Купівля-продаж» ЦК України). Крім того, умовами договору міни (пункт 2.2.) передбачена доплата у розмірі
49 000,00 грн, яку ОСОБА_2 мав сплатити ОСОБА_1 під час укладення договору. Така оплатність притаманна саме договору купівлі-продажу (стаття 655 ЦК України). Такий спосіб захисту порушених прав позивача, як визнання договору міни недійсним, має на меті приведення сторін у первинний стан, який існував до порушення відповідачами прав позивача на переважне право на придбання земельної ділянки.
Позиції інших учасників
09 грудня 2020 року ОСОБА_2 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу. Однак, в ухвалі суду від 12 листопада 2020 року надано строк для подання відзиву не більше десяти днів після отримання цієї ухвали. ОСОБА_2 отримав копію ухвали від 12 листопада 2020 року та копію касаційної скарги 25 листопада 2020 року, що підтверджується поштовим повідомленням, однак відзив був надісланий до суду після сливу десяти днів (09 грудня 2020 року) і він не містить клопотання про поновлення строку на його подання, а тому в силу статей 126 395 ЦПК України залишається без розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Відповідно до копії державного акту на право власності на земельну ділянку серії IV-ЗП № 010446 від 12 травня 2003 року, ОСОБА_1 на підставі розпорядження голови Токмацької районної державної адміністрації від 12 жовтня 2003 року належала земельна ділянка площею 6,24 га, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
23 липня 2009 року між ТОВ «Геолан-агро» та ОСОБА_1 укладений договір оренди земельної ділянки № 224 , який був зареєстрований у Токмацькому районному відділі Запорізької регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис 22 березня 2010 року № 041028000294.
Згідно із умовами цього договору ОСОБА_1 передала в оренду ТОВ «Геолан-агро» земельну ділянку площею 6,24 га ріллі, яка знаходиться на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області. Договір укладено на строк 10 років, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, з урахуванням ротації культур. Після закінчення договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк.
Відповідно до Інформаційного листа від 07 лютого 2018 року № 173/120-18 зазначено, що площа земельної ділянки, кадастровий номер 2325280800:09:003:0031, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ІV-ЗП №010446 від 12 травня 2003 року змінена у зв`язку із проведеною інвентаризацією з 6,2400 га на 6,2398 га.
У витязі з Державного земельного кадастру від 07 лютого 2018 року № НВ-2303957782018 зазначено, що земельна ділянка, кадастровий номер 2325280800:09:003:0031, площею 6,2398 га, належить ОСОБА_1
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом серія та номер 1063, виданого 09 листопада 2016 року Токмацькою районною державною нотаріальною конторою Запорізької області, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, кадастровий номер 2325282800:10:001:0019, площею 5,9300 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області.
Як вбачається з технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, встановлення межі поділу земельної ділянки в натурі (на місцевості), виконаної на замовлення ОСОБА_2 за договором на виконання робіт від 18 липня 2017 року № 18-07-17/3, земельна ділянка, кадастровий номер 2325282800:10:001:0019, площею 5,9300 га, розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, була поділена.
У Витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності від 09 листопада 2017 року № 103119530 зазначено, що право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2325282800:02:002:0065, площею 0,05 га, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1402264323252, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом серія та номер 1063, виданого 09 листопада 2016 року Токмацькою районною державною нотаріальною конторою Запорізької області та технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, встановлення межі поділу земельної ділянки в натурі (на місцевості), виданої 18 липня 2017 року, зареєстроване за ОСОБА_2 .
Таким чином, земельна ділянка, кадастровий номер 2325282800:02:002:0065, площею 0,05 га., є частиною земельної ділянки, кадастровий номер 2325282800:10:001:0019, площею 5,93 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, сформована із вищезазначеної земельної ділянки, що визнано сторонами при розгляді справі та не потребує встановлення (частина перша статті 82 ЦПК України).
13 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір міни земельних ділянок, який посвідчений приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І., зареєстрований в реєстрі за № 104.
За цим договором міни земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили обмін належних їм на праві власності земельних ділянок. Відповідно до зазначеного договору міни земельних ділянок, земельна ділянка, розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, площею 6,2398 га, кадастровий номер 2325280800:09:003:0031, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належала ОСОБА_1 набута у власність ОСОБА_2 , а земельна ділянка, розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, площею 0,05 га, кадастровий номер 2325282800:02:002:0065, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належала ОСОБА_2 , набута у власність ОСОБА_1 . Міна проводилась з грошовою доплатою ОСОБА_2 ОСОБА_1 коштів у розмірі 49 000,00 грн. Обмеження на зазначені земельні ділянки були відсутні, що було перевірено нотаріусом на підставі відповідних витягів.
У Витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 лютого 2018 року № 113846687 вказано, що право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2325282800:02:002:0065, площею 0,05 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, зареєстровано за ОСОБА_1 . Запис внесено на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 39655645 від 13 лютого 2018 року приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І.; підстава виникнення права власності - договір міни, серія та номер 104, виданий 13 лютого 2018 року приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І.
У Витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 лютого 2018 року № 113855005 зазначено, що право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2325282800:09:003:0031, площею 6,2398 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, зареєстровано за ОСОБА_2 . Запис внесено на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 39656793 від 13 лютого 2018 року приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І.; підстава виникнення права власності - договір міни, серія та номер 104, виданий 13 лютого 2018 року приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Запорізької області Савран О. І.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У статті 14 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України).
Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України).
Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).
Встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
Відповідно до пункту «а» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.
У статтях 6 і 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).
У разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)») ( далі - Закон № 899-IV).
Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV).
Частина перша статті 14 Закону № 899-IV визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
У рішенні ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsitsyura v. Ukraine) зазначив, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).
ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156).
Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
Це відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленому у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, у якому відступлено від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18-ц зазначила, що підпункт «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України гарантує можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Частина перша статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» не обмежує випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначає одну із можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Також, зазначено те, що у відповідності до частини третьої статті 715 ЦК України передбачається можливість встановлення у договорі міни доплати.
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковими для застосування судами.
Відмовляючи у задоволенні позову про визнання договору міни недійсним суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний договір міни земельних ділянок від 13 лютого 2018 року укладено між їх власниками, сторони вказаного правочину обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та які зареєстровані, а тому на спірні правовідносини не поширюються норми Закону № 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до закону за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об`єктом цивільних прав.
Отже, правовідносини, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 внаслідок укладення договору міни, не суперечать підпункту «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають статтям 203 715 716 ЦК України.
З урахуванням наведеного суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи позивача про укладення оспорюваного договору міни в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та його недійсність.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року в справі № 328/2513/18.
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З урахуванням наведеного вище, суди дійшли правильних висновків про відмову в задоволенні позову позивача в частині визнання недійсним договору міни земельних ділянок від 13 лютого 2018 року.
Оскільки, інші позовні вимоги щодо: скасування державної реєстрацій спірного правочину, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого 13 лютого 2018 приватним нотаріусом Токмацького районного нотаріального округу Савран О. І. та зареєстрованого за № 104; визнання протиправними дій приватного нотаріуса щодо реєстрації вищезазначеного договору міни, є похідними від первісної вимоги - визнання договору міни земельних ділянок недійсним, а тому суди попередніх інстанцій також обґрунтовано вважали ці вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи встановлені належним чином судами фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
У даній справі оскаржувані рішення ухвалені з дотримання висновків рішень суду касаційної інстанції щодо застосування відповідних норма матеріального та процесуального права в спірних правовідносинах.
Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду України щодо застосування підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, що була чинною до 01 січня 2019 року, стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою «пай на пай», оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 відступила від цього висновку, виклала правовий висновок щодо правильного застосування норм права та надала оцінку виключній правовій проблемі у подібних правовідносинах.
Доводи касаційної скарги, що земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, обмін яких було здійснено між сторонами, не знаходяться всередині єдиного массиву земель сільськогосподарського призначення, не спростовують правомірності вчиненого сторонами правочину, оскільки до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні», яким доповнено ЗК України статтею 37-1 «Особливості використання та розпорядження земельними ділянками, розташованими у масиві земель сільськогосподарського призначення, а також полезахисними лісовими смугами, які обмежують такий масив, чинне законодавство не встановлювало заборони на укладення договору міни земельних ділянок, розташованих у різних масивах земель сільськогосподарського призначення.
Суди попередніх інстанцій надали належну оцінку доводам позивача щодо порушення його прав на переважне право придбання спірної земельної ділянки, та з урахуванням установлених у цій справі обставин, відхиляючи ці аргументи правильно виходили з того, що відповідачі набули право власності на свої земельні ділянки відповідно до вимог закону, укладення договору про їх обмін не порушило права позивача, оскільки права та обов`язки за договором оренди спірної земельної ділянки перейшли до ОСОБА_2 , а позивач в силу пунтку 15 розд. Х «Перехідні положення» ЗК України не набув права на придбання спірної земельної ділянки, зважаючи на наявність мораторію на її відчуження.
Договір оренди від 23 липня 2009 року щодо переданої позивачу в оренду земельної ділянки є чинним і діє до закінчення його строку незалежно від зміни власника вказаної земельної ділянки на ОСОБА_2 . При переході права власності орендованої земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва до іншої особи договір оренди не припиняється, жодна із сторін не заявляла вимогу про його розірвання.
Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги щодо неврахування судами при розгляді справи переважного права позивача як орендаря на викуп земельної ділянки у разі її продажу, про що зазначено в постановах Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року в справі № 6-105цс12 та справі № 6-61цс12, оскільки переважне право на купівлю відповідної земельної ділянки у ОСОБА_1 позивачем ТОВ «Геолан-агро», як орендарем, за відсутності мароторію могло б мати місце лише в разі укладення відповідачами договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки, але укладений відповідачами вищезазначений договір міни земельних ділянок не є договором купівлі-продажу земельної ділянки.
Наведені в обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не свідчать про їх незаконність, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Правильне застосовування судами попередніх інстанцій відповідних норм матеріального та процесуального права до спірних правовідносин, які виникли між сторонами у справі, є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.
Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.
У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Геолан-агро» залишити без задоволення.
Рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 31 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук