ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 333/3354/17
провадження № 61-38407 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 ,
третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації по Комунарському району м. Запоріжжя,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року в складі колегії суддів Полякова О. З., Бєлки В. Ю., Крилової О. В.,
ВСТАНОВИВ :
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа: орган опіки та піклування районної адміністрації по Комунарському району про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення.
Позов мотивувала тим, що вона є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 24 квітня 2015 року, в якому залишилися проживати і бути зареєстрованими члени сім`ї попереднього власника будинку - її дочка ОСОБА_2 та онук ОСОБА_3 , 2009 року народження. В добровільному порядку знятись з реєстрації відповідач з неповнолітнім сином не бажають, а тому просить суд усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом визнання такими, що втратили право користування житлом, і виселити ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина ОСОБА_3 з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підставі договору дарування будинку 24 квітня 2015 року змінився його власник з ОСОБА_4 на ОСОБА_1 . Позивачу було відомо, що на час укладання договору дарування будинку в ньому проживає відповідачка з малолітнім сином, а тому сервітут - право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 для ОСОБА_2 та її сина зберіг чинність і після зміни власника будинку.
Оскільки сервітут на право користування будинком не припинявся, такі позовні вимоги не заявлялися, а відповідно і не розглядалися судом, то відсутні підстави для усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, та виселення.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Постановою апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2017 року скасовано та прийнято нове, яким:
- позов ОСОБА_1 задоволено;
- визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 ;
- виселено ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з указаного житлового будинку.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
- власником будинку на підставі договору дарування є ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 в розумінні статті 405 ЦК України не відносяться до членів сім`ї власника житла, а тому визнання їх такими, що втратили право користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 , та виселення з нього не буде порушувати їхні житлові права;
- посилання суду першої інстанції на наявність сервітуту не заслуговують на увагу, оскільки такі вимоги не є предметом спору.
Аргументи учасників справи
У червні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року. Просить її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, і залишити в силі законне та обґрунтоване рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2017 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
- будинок за адресою: АДРЕСА_1 був придбаний батьками відповідача, мати якої ОСОБА_4 подарувала вказаний будинок ОСОБА_1 , своїй онуці;
- апеляційний суд не звернув увагу на те, що відповідач та її син зареєстровані, постійно проживали та на теперішній час проживають у вказаному будинку, несуть витрати по сплаті комунальних послуг та беруть участь в утриманні будинку, іншого житла не мають, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та зупинено виконання постанови апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року до закінчення касаційного провадження.
15 квітня 2020 року на підставі розпорядження № 1093/2/226-20 справу передано судді Антоненко Н. О.
Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на підставі договору дарування 24 квітня 2015 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_1 житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; договір посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гармашовим Г. М.
У вказаному будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_2 з 11 січня 1992 року та неповнолітній ОСОБА_3 з 06 листопада 2013 року, що підтверджується довідкою № 04-19/3/1090.
ОСОБА_2 вселилась у будинок як член сім`ї та зі згоди власника ОСОБА_4 , з якою не було узгоджено порядку користування житлом, строків проживання, а тому відповідач на законних підставах набула права користування цим будинком (сервітут), яке збереглося за нею.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», від 15 січня 2020 року № 460-ІХ, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року), підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом спору у даній справі є вимоги власника житлового будинку про визнання такими, що втратили право користування цим будинком членів сім`ї попереднього власника, які проживають та зареєстровані в ньому, та їх виселення.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
При розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19) вказано, що «не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ».
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
У справі, що розглядається, виселення відповідача та її неповнолітнього сина в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення їх права на житло та недобросовісності дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Суди встановили, що ОСОБА_2 та у подальшому її син набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї попереднього власника будинку.
У пункті 6 договору дарування від 04 квітня 2015 року, на підставі якого право власності на бцдинок перейшло до позивача, сторони договору зазначали, що треті особи не мають майнових прав на будинок, що не відповідало дійсності.
ОСОБА_2 зареєстрована у спірному будинку з 11 січня 1992 року, а її неповнолітній ОСОБА_3 зареєстрований з 06 листопада 2013 року та постійно в ньому проживають. Позивачу під час укладення договору дарування було відомо про вказані обставини, і це не заперечується сторонами. Тобто відчуження спірного будинку поперднім власником ОСОБА_4 , членом сім`ї якого є відповідач, поставило під загрозу соціальний статус відповідача та її неповнолітнього сина, які можуть стати безхатченками, втративши право користування житлом, яким користуються з 1992 року і іншого житла не мають.
ОСОБА_4 та ОСОБА_1 при укладенні договору дарування діяли недобросовісно, оскільки до моменту укладення вказаного договору достовірно знали про обтяження спірного будинку у вигляді проживання у ньому відповідача та її неповнолітнього сина.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивач на такі підстави не посилалась.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19) вказано, що: «сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання».
Установивши, що ОСОБА_2 та її неповнолітній син ОСОБА_3 постійно проживають у спірному будинку та зареєстровані за його адресою, не мають іншого житла на момент подання позову про виселення, що дає підстави вважати, що відповідач та її неповнолітній син мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача та її неповнолітнього сина, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
За таких обставин постанова апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову підлягає зміні в редакції мотивів цієї постанови, оскільки суд першої інстанції при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 413 ЦК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки постанова апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року скасована в касаційному порядку, підстав для поновлення її дії не має
Рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для зміни мотивувальної частини рішення.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.
Враховуючи часткове задоволення вимог касаційної скарги із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 1409,60 грн.
Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року скасувати.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 28 листопада 2017 року про відмову в задоволенні позову змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1409,60 грн судового збору.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова апеляційного суду Запорізької області від 30 травня 2018 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов