Постанова

Іменем України

17 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 333/4201/17

провадження № 61-13543св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Сімоненко В. М.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Запорізького нотаріального округу Запорізької області Кардаш Яна Олександрівна,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 лютого 2019 року у складі судді Варнавської Л. О. та на постанову Запорізького апеляційного суду від 11 червня 2019 року у складі колегії суддів: Полякова О. З.,

Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Кардаш Я. О., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання права спільної сумісної власності та визнання права власності на нерухоме майно.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 11 жовтня 1996 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , у якому народився син - ОСОБА_4 .

Під час перебування у шлюбі за спільні кошти ними було придбано квартиру

АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі ОСОБА_1 проживає разом із сином, ОСОБА_2 в квартирі не проживає, шлюбні стосунки з позивачем не підтримує.

Разом із тим, позивачу стало відомо, що зазначена квартира на підставі договору купівлі-продажу від 29 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Кардаш Я. О., була відчужена без його відома та згоди. Вказане свідчить про те, що спірна квартира незаконно вибула зі спільної сумісної власності подружжя, чим порушено його право власності на частку у спільному майні подружжя.

Крім того, йому стало відомо про те, що рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2016 року у цивільній справі № 333/321/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 було визнано дійсним договір купівлі-продажу від 25 грудня 1997 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 та визнано право власності на спірну квартиру за

ОСОБА_2 .

Також заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя

від 20 січня 2017 року у цивільній справі № 333/4765/16-ц за позовом

ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, його та сина визнали такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення суду його та ОСОБА_4 було знято з реєстраційного обліку у вказаній квартирі, але вони продовжують користуватися нею.

Зазначав, що у зазначених справах він участі не брав, судові повістки не отримував.

Посилаючись на вказане, просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Кардаш Я. О. 29 лютого 2016 року та зареєстрований в реєстрі № 86; визнати вказану квартиру спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку спірної квартири за кожним.

У серпні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що квартира АДРЕСА_1 належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 лютого 2016 року. Проживання відповідачів створює їй перешкоду у здійсненні прав власника квартири, оскільки вона має намір використовувати її для власного проживання, а у відповідачів підстав для проживання немає.

З огляду на зазначене, просила суд усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_4 із вказаної квартири.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 лютого

2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 11 червня 2019 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького нотаріального округу Запорізької області Кардаш Я. О., задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кардаш Я. О. 29 лютого 2016 року, зареєстрований у реєстрі № 86.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири

АДРЕСА_1 .

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, мотивовано тим, що спірна квартира набута за час шлюбу

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , була їх спільною сумісною власністю на момент відчуження, позивач своєї згоди на її відчуження під час укладання договору купівлі-продажу не надавав, отже є такою, що вибула з володіння позивача не з його волі, тому наявні правові підстави для визнання спірного договору недійсним.

Оскільки відсутня домовленість між подружжям щодо ідеальних часток в оспорюваній квартирі, суд вважав за можливе визнати за

ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Щодо позовних вимог про визнання оспорюваної квартири спільною сумісною власністю та визнання за ОСОБА_2 права власності на іншу 1/2 частину цієї квартири суди вважали, що в цій частині позов не може бути задоволений, оскільки ОСОБА_2 , уклавши договір купівлі-продажу квартири 29 лютого 2016 року, розпорядилася належною їй часткою квартири.

Суд першої інстанції відхилив доводи ОСОБА_3 щодо застосування наслідків пропуску позовної давності до первісного позову, оскільки таке питання може ставитися лише стороною виниклих правовідносин - поділу спільного сумісного майна. А сторонами цих правовідносин є

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка питання про застосування таких наслідків у частині поділу спільного сумісного майна не ставила.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що у зв`язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, у ОСОБА_3 відсутнє право вимагати усунення порушення прав власника майна на підставі статей 316 317 319 321 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

12 липня 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 лютого

2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 червня

2019 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити в повному обсязі, а зустрічний позов - задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У вересні 2019 року справу № 333/4201/17 передано до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин, та дійшли помилкового висновку про визнання договору купівлі-продажу недійсним, не зазначивши при цьому конкретну підставу, передбачену статтею 203 ЦК України.

Суди помилково посилалися на положення статей 57 65 70 СК України, який набрав чинність лише 01 січня 2004 року, у той час як спірна квартира була придбана ОСОБА_2 за біржовою угодою 25 грудня 1997 року. Позивач членом біржі і покупцем квартири не був, участі в укладанні договору не брав.

Суди не звернули належної правової уваги на те, що законодавством не передбачено підстав для визнання правочину недійсним у зв`язку з відсутністю згоди одного з подружжя при відчужені спільного сумісного майна подружжя.

При цьому ОСОБА_3 посилається на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі

№ 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та інших, де зазначено, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним за умови, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно.

Судами проігноровано той факт, що позивач не був стороною оскаржуваного правочину, а тому не має права порушувати питання про визнання його недійсним.

Рішення судів є незаконними також тому, що оскільки суди визнали за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири, проте відмовили в задоволенні позову в частині визнання 1/2 частки квартири за

ОСОБА_2 , суд повинен був визнати спірний договір частково недійсним.

Крім того, суди помилково не застосували до спірних правовідносин статтю 267 ЦК України та не звернули уваги на сплив позовної давності.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 01 жовтня 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження НОМЕР_1 (а.с.7, т. 1).

На підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 1997 року № 1096/1142, зареєстрованого Запорізькою товарною біржею «Строй-Інвест»,

ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_2 купила квартиру АДРЕСА_1 . Зазначений договір пройшов державну реєстрацію в орендному підприємстві «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» в реєстровій книзі № 261 за № 37453

від 09 лютого1998 року (а.с.11, т. 1).

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 15 березня

2001 року у справі № 2-1043/01 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірваний (а.с. 41, т.1).

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого

2016 року у справі № 333/321/16-ц за позовом ОСОБА_2 до

ОСОБА_5 про визнання договору дійсним, визнання права власності, визнано дійсним договір купівлі-продажу від 25 грудня 1997 року квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 та визнано право власності за ОСОБА_2 на квартиру (а.с. 14-16, т. 1).

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 29 лютого 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кардаш Я. О., зареєстрованого в реєстрі № 86, ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купила квартиру

АДРЕСА_1 (а.с.134-135, т. 1).

Згідно з абзацом 2 пункту 1 указаного договору купівлі-продажу документом, що підтверджує право власності продавця на відчужувану квартиру є рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого

2016 року у справі № 333/321/16-ц.

Відповідно до пункту 4 договору продавець ( ОСОБА_2 ) стверджувала, що відчужувана квартира є її особистою приватною власністю, особи, які б могли поставити питання про визнання за ним права власності на квартиру, у тому числі, відповідно до статей 65 74 97 СК України, відсутні.

Аналогічне зазначено в заяві ОСОБА_2 від 29 лютого 2016 року до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу

Кардаш Я. О. (а.с. 171, т. 1).

У заяві від 29 лютого 2016 року ОСОБА_2 повідомила, що у квартирі, яка відчужується, малолітні чи неповнолітні діти не зареєстровані та не проживають (а.с. 170, т. 1).

Відповідно до довідки від 22 лютого 2016 року № 494, виданої Запорізькою міської радою МКП «Основаніє», ОСОБА_2 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 , та має склад сім`ї з трьох осіб: ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (а.с. 140, т. 1).

Довідками про реєстрацію місця проживання № 04-273-11553 та № 04-27/3-11554 від 13 червня 2017 року встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровані за вказаною адресою з 30 квітня 1998 року та з 23 серпня 2013 року відповідно (а.с. 19-20, т. 1).

Також встановлено, що постановою Апеляційного суду Запорізької області

від 09 серпня 2018 року у справі № 333/321/16-ц за апеляційною скаргою ОСОБА_1 рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя

від 02 лютого 2016 року скасовано та ухвалене нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання договору дійсним, визнання права власності (а.с. 203-206, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені норми, у цій справі повинні застосовуватися положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме: КпШС України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті

29 КпШС України).

На момент придбання спірної квартири діяли норми КпШС України, відповідно до частини першої статті 22 якого, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Вказане кореспондується зі статтею 60 СК України, який набрав чинності

01 січня 2004 року, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Рівність прав подружжя на майно, набуте під час перебування у шлюбі, передбачено також статтею 70 СК України.

Зазначені норми закону (статті 22 КпШС України, статті 60 70 СК України) свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку. Позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц,

від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

З огляду на зазначене, встановивши, що квартира

АДРЕСА_1 придбана під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, не спростована, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, застосування судами до спірних правовідносин, що виникли між сторонами до 01 січня 2004 року, норм Сімейного кодексу України на правильність висновків судів по суті спору у частині визначення майна спільною сумісною власністю подружжя не впливає.

Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 29 лютого

2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , Верховний Суд виходить із наступного.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України (тут і надалі - у редакції, чинній на момент укладання спірного договору) співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного із співвласників колишнього подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369,

статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним за умови, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, що відповідають правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним, зокрема, у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15,

від 27 січня2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі№ 6-533цс16, не мають правового значення, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові № 14-325цс18 від 21 листопада 2018 року відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вищенаведених постановах.

Таким чином, відсутність згоди співвласника на розпорядження майном сама по собі є підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

З огляду на зазначене, з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу квартири.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не був стороною оскаржуваного правочину, а тому не має права визнавати його недійсним, є безпідставними, оскільки аналіз частини третьої статті 215 ЦК України дає підстави для висновку, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Таким чином, заперечувати дійсність правочину в судовому порядку має право одна зі сторін договору або інша заінтересована особа. Заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги про помилкове визнання недійсним договору купівлі-продажу в цілому, а не в частині 1/2 частки квартири, з огляду на наступне.

При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується.

Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову).

У такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу).

Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 15 червня

2020 року у справі №430/1281/14-ц (провадження 61-43510сво18), постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 523/12010/16-ц (провадження № 61-7298св19).

Правовий режим права власності - це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договір купівлі-продажу в цілому.

Таким чином, спірний договір купівлі-продажу спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

Посилання касаційної скарги на те, що позивач звернувся із позовом до суду з пропуском позовної давності, є безпідставними, оскільки судами встановлено, що порушення прав позивача відбулося 29 лютого 2016 року, тобто, з моменту укладання договору купівлі-продажу, а до суду він звернувся у липні 2017 року, що свідчить про дотримання строку позовної давності. Посилання суду першої інстанції на те, що заяву про застосування позовної давності у спірних правовідносинах має право подавати лише ОСОБА_2 , яка таким правом не скористалася, на правильність висновків судів по суті спору не впливають.

Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками судів.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, допущені помилки судів на правильність висновків по суті спору не впливають, а тому відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної

інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 лютого 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 11 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

В. М. Сімоненко