Постанова

Іменем України

25 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 334/4947/16-ц

провадження № 61-16149св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2019 року у складі судді Турбіної Т. Ф. та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Управління міграційної служби України у Запорізькій області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що йому на підставі договору дарування від 22 квітня 2015 року належить житловий будинок АДРЕСА_1 . У зазначеному житловому будинку зареєстрований ОСОБА_1 , однак з моменту укладення договору дарування і по теперішній час він у ньому не проживає, його особистих речей немає. Посилаючись на наведене, а також на те, що реєстрація відповідача перешкоджає йому в розпорядженні та користуванні будинком, а також оформлення субсидії, позивач просив визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05 серпня 2016 року відкрито провадження у справі.

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування на підставі статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), як удаваного правочину.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 22 квітня 2015 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого відповідач передав йому 50 000 доларів США, які він зобов`язався повернути йому протягом року. Цього ж дня між ними укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 . Вказував на те, що оспорюваний договір дарування житлового будинку є удаваним правочином, оскільки приховує інший правочин, зокрема договір застави нерухомого майна (забезпечення зобов`язання за договором позики). Посилаючись на наведене, позивач просив визнати недійсним договір дарування від 22 квітня 2015 року, укладений між ним та ОСОБА_2 .

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2016 року прийнято до розгляду зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування та об`єднано в одне провадження із позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 березня 2017 року до участі у справі за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійним договору дарування залучено як третіх осіб: ОСОБА_3 та приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 березня 2017 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року (позивач подав відповідну заяву).

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 травня 2017 року зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М., про визнання недійсним договору дарування, залишено без розгляду. Скасовано заходи забезпечення позову - накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування

від 22 квітня 2015 року, вжиті на підставі ухвали Ленінського районного суду

м. Запоріжжя від 26 вересня 2016 року. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 26 жовтня 2016 року щодо накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 23 вересня

2016 року.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17 травня 2017 року скасовано, справу повернуто до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 серпня 2017 року прийнято до провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М., про визнання недійсним договору дарування.

До початку розгляду справи по суті, ОСОБА_1 подав заяву про зміну підстав позову, посилаючись на те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя на підставі статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Оспорюваний правочин укладений без згоди ОСОБА_4 , з якою він перебував у фактичних шлюбних відносинах, а тому неотримання згоди іншого з подружжя щодо відчуження майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, є порушенням вимог статей 60 61 63 65 СК України. Відсутність згоди органу опіки та піклування на відчуження майна свідчить про порушення прав його малолітнього сина, а тому договір дарування є нікчемним.

Відповідачами у справі зазначив нового власника спірного житлового будинку - ОСОБА_3 та Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району.

Додатково звернувся із заявою про зміну підстав позову, і окрім підстав, викладених у позовній заяві від 02 листопада 2018 року, просив визнати оспорюваний договір дарування недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, як такого, що вчинений під впливом обману.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 січня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , органу опіки та піклування Ленінського (Дніпровського) району про визнання недійсним договору дарування залишено без руху з підстав невідповідності її вимогам пункту 2 частини першої статті 175 ЦПК України.

На виконання вимог зазначеної ухвали суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав позовну заяву, обгрунтовану тим, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя та належить позивачеві з дружиною ОСОБА_4 на підставі статті 74 СК України. У порушення вимог закону оспорюваний договір дарування укладений без згоди його дружини, а також без дозволу органу опіки та піклування, чим було порушено права його малолітнього сина. Додатковою підставою визнання оспорюваного правочину недійсним є те, що він був вчинений під впливом обману, який полягав у тому, що ОСОБА_2 протягом тривалого часу схиляв позивача до оформлення договору дарування та ввів його в оману, запевняючи, що передача спірного житлового будинку йому в дар лише укріпить довіру відповідача щодо виконання ним зобов`язань за договором позики.

У березні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 звернувся до суду із уточненою позовною заявою (збільшення та уточнення підстав позову), яку ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2018 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області

від 17 липня 2018 року, залишено без розгляду, оскільки вона подана після закінчення процесуального строку, встановленого частиною другою статті 126 ЦПК України.

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати недійсним договір дарування від 22 квітня 2015 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу

Туріченко О. М. з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, як такого, що вчинений під впливом обману; вчинений без згоди одного із подружжя; без дозволу органу опіки.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, укладаючи оспорюваний правочин, сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору дарування, договір не встановлює обов`язку обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, доказів на підтвердження протилежного позивач не надав. Надаючи оцінку правовим підставам визнання недійсним договору дарування від 22 квітня 2015 року, суд встановив, що право власності на спірний житловий будинок було зареєстровано за позивачем, ОСОБА_1 і ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі не перебували, спірний будинок їх спільною сумісною власністю не визнаний, а отже судом не встановлено правових підстав для отримання згоди ОСОБА_4 на відчуження зазначеного будинку. Відчуження ОСОБА_1 спірного будинку не призвело до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо цього житлового будинку, оскільки на момент укладення оспорюваного договору дарування ні малолітній син позивача, ні його мати ( ОСОБА_4 ) у спірному будинку не проживали і не були зареєстровані, а тому укладанням оспорюваного правочину не були порушені законні права та інтереси дитини. Крім того, позивач не довів наявність обставин, що свідчать про факт введення його в оману при укладенні оспорюваного правочину, оскільки, укладаючи договір дарування, ОСОБА_1 усвідомлював значення своїх дій, розумів правову природу оспорюваного ним правочину та його правові наслідки. Обставин щодо яких позивача було введено в оману на момент вчинення правочину не існувало.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 06 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявникпросив скасувати рішення Ленінського районного суду

м. Запоріжжя від 16 січня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 серпня 2019 року, і передати справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що при укладанні оспорюваного правочину йому не були роз`яснені його права, що призвело до порушення прав його малолітнього сина, оскільки він відчужив належний йому на праві власності житловий будинок без згоди органів опіки та піклування. Він перебуває у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, у них є малолітній син - ОСОБА_1 , які тимчасово проживають окремо. Спірний житловий будинок належить йому та його дружині на праві спільної сумісної власності подружжя, а оскільки відчуження зазначеного будинку відбулося без згоди його дружини, договір є недійсним. ОСОБА_2 у судовому засіданні визнав, що укладений договір дарування є договором купівлі-продажу, однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд, зазначеній обставині не надали належної оцінки. Відповідач ввів його в оману, запевнив, що не має наміру відчужувати спірний житловий будинок, однак ще до закінчення розгляду справи по суті продав спірний житловий будинок ОСОБА_3 . Суди також не надали належної оцінки показанням свідків, які підтвердили факт проживання його разом із дружиною ( ОСОБА_4 ) та їх малолітнім сином, а також факт того, що ОСОБА_2 був у дружніх стосунках із ним, і тривалий час умовляв його на укладання договору дарування житлового будинку задля спільного продажу. Вказував також на те, що заявлений ним відвід судді місцевого суду був розглянутий із порушеннями статей 36-40 ЦПК України, що призвело до необгрунтованої відмови у його задоволенні.

У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, а тому відсутні підстави для їх скасування.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1 , виданого 28 квітня 2014 року реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, індексний номер 21014730, ОСОБА_1 на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв. м та житловою площею 53,5 кв. м.

22 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М., зареєстрований в реєстрі за № 368, за умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняв у дар житловий будинок літ. Я з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 106,3 кв. м, житловою площею 53,5 кв. м, розташований на земельних ділянках кадастровий номер 2310100000:04:034:0235 та кадастровий номер 2310100000:04:034:0234.

Відповідно до пункту 5 договору дарування ОСОБА_1 засвідчив, що дарування здійснюється ним без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як морального так і фізичного. Крім іншого, відчужуваний житловий будинок не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та не є об`єктом спільної сумісної власності членів сім`ї дарувальника.

У заяві від 22 квітня 2015 року, поданій приватному нотаріусу Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М. під час укладання оспорюваного договору дарування житлового будинку, ОСОБА_1 стверджував, що відчужуваний ним житловий будинок не є спільною сумісною власністю, а є його особистою приватною власністю, оскільки на час набуття він не був одружений (як і на день посвідчення цього договору). Осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужуваний житловий будинок, у тому числі відповідно до статей 65, 74 та 97 СК України, немає.

22 квітня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М., зареєстрований в реєстрі за № 369, за умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняв у дар земельну ділянку площею 0,0074 га (кадастровий номер 2310100000:04:034:0235) та земельну ділянку 454/1000 частки загальною площею 0,1 га (кадастровий номер 2310100000:04:034:0234), що розташовані за адресою АДРЕСА_1 .

23 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 житловий будинок літ. Я з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 106,3 кв. м, житловою площею 53,5 кв. м, розташований на земельних ділянках кадастровий номер 2310100000:04:034:0235 та кадастровий номер 2310100000:04:034:0234.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга

ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Щодо доводів про недійсність правочину у зв`язку з його вчиненням без згоди одного із подружжя

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Аналізуючи зміст статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

ОСОБА_1 , як на одну з підстав визнання недійсним оспорюваного ним договору дарування посилався на те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя на підставі статті 74 СК України (якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають в зареєстрованому шлюбі, майно, набуте ними під час сумісного проживання належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними). У порушення вимог статей 60 61 63 65 СК України оспорюваний правочин укладений без згоди ОСОБА_4 , з якою він перебував у фактичних шлюбних відносинах, а неотримання згоди іншого з подружжя щодо відчуження майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, є підставою для визнання його недійсним.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно ОСОБА_1 на праві приватної власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 106,3 кв. м та житловою площею 53,5 кв. м. Позивач і ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі не перебували, спірний будинок їх спільною сумісною власністю подружжя не визнаний. Належних та допустимих доказів на підтвердження факту перебування ОСОБА_1 і ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі та судового рішення, яким встановлено факт проживання зазначених осіб однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя, позивач не надав.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування з підстав відсутності письмової згоди другого із подружжя.

Верховний Суд вважає необхідним зазначити, що відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом зазначеної норми закону, правом на звернення до суду має особа, права якої порушені, не визнаються або оспорюються іншою особою (відповідачем).

Звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, що, за його твердженням, належить на праві спільної сумісної власності йому та ОСОБА_4 , із якою він проживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу, позивач посилався на те, що оспорюваний правочин на порушення вимог статті 65 СК України та статті 369 ЦК України був укладений без згоди іншого співвласника.

Зміст зазначених позовних вимог та підстав позову ОСОБА_1 свідчить про те, що він фактично вказує на порушення оспорюваним правочином прав іншої особи - ОСОБА_4 , повноважень на представництво інтересів якої він не надав. До того ж, у такому випадку, він як особа, яка вчинила оспорюваний правочин з порушенням прав іншого співвласника, повинен мати процесуальний статус не позивача у справі, а одного з відповідачів.

Щодо доводів про недійсність правочину у зв`язку з його вчиненням без дозволу органу опіки та піклування

Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків.

Закон визначає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з частиною четвертою та п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтересів дитини щодо житлового приміщення.

Установивши, що на момент укладення договору дарування від 22 квітня

2015 року малолітній син позивача - ОСОБА_1 та його мати - ОСОБА_4 не проживали у спірному будинку і не були в ньому зареєстровані, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що відчуження ОСОБА_1 спірного житлового будинку не призвело до порушення охоронюваних законом прав та інтересів дитини, що свідчить про відсутність підстав, визначених частиною шостою статті 203, частиною першою статті 215 ЦК України для визнання оспорюваного договору недійсним.

Щодо доводів про недійсність правочину у зв`язку з його вчиненням під впливом обману

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Ознакою обману є умисел, установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Установивши, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт введення його в оману відповідачем ОСОБА_2 при укладенні оспорюваного договору дарування, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до вимог статті 230 ЦК України.

Судами також ураховано, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 одночасно, крім оспорюваного договору дарування житлового будинку, був укладений і договір дарування земельних ділянок, на яких він розташований, дійсність яких позивач не оспорює.

Інші наведені заявником аргументи є ідентичними доводам, що були ним викладені у позовній заяві та апеляційній скарзі, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, яким була надана належна правова оцінка. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер правовідносин, застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи, надали належну оцінку доводам сторін та зібраним у справі доказам. Таким чином оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак