ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 травня 2025 року
м. Київ
справа № 340/2828/24
адміністративне провадження № К/990/37318/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №340/2828/24
за позовом ОСОБА_1
до військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року (головуючий суддя: Науменко В.В.)
та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 вересня 2024 року (головуючий суддя: Головко О.В., судді: Ясенова Т.І., Суховаров А.В.).
УСТАНОВИВ:
І. Історія справи
30 квітня 2024 року позивач звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив суд:
1) визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення за період з 1 березня 2018 року до 26 січня 2023 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078;
2) зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію різницю грошового забезпечення за період з 1 березня 2018 року до 26 січня 2023 року включно відповідно до приписів абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 7 травня 2024 року позовну заяву залишено без руху, у зв`язку з пропущенням встановленого строку звернення до суду та запропоновано позивачу протягом десяти днів з дня отримання ухвали звернутися до суду з заявою про поновлення пропущеного строку звернення до суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
На виконання вказаної ухвали позивач подав до суду заяву про поновлення пропущеного строку, в якій зазначив, що лише 25 квітня 2024 року з відповіді військової частини йому стало відомо про невиплату в повному розмірі індексації грошового забезпечення. При цьому позивач зазначив, що наказ командира військової частини НОМЕР_1 №26 від 26 січня 2023 року (по стройовій частини), яким позивача виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення, жодної інформації про суми виплат не містить.
Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 3 вересня 2024 року, позовну заяву і додані до неї документи повернуто позивачу на підставі частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).
Суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву, дійшов висновку, що наведені позивачем причини пропуску строку звернення до суду не є поважними, оскільки такими можуть бути визнані лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Проте, суд вказав, що інших поважних причин пропуску строку звернення до суду представником позивача вказано не було, доказів поважності до суду не надано.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що право на звернення до суду військовослужбовців щодо виплати грошового забезпечення відповідно до положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України), у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, не було обмежене будь-яким строком. Натомість строк, визначений частинами першою та другою статті 233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19 липня 2022 року зазнав змін та обмежується тримісячним строком.
Судом апеляційної інстанції було також враховано, що Законом України №540 від 30 березня 2020 року КЗпП України доповнений главою ХІХ Прикінцеві положення, якою передбачалось що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, строки визначені статтею 233 продовжуються на строк дії карантину. Постановою КМУ №651 від 27 червня 2023 року карантин відмінений з 24 години 30 червня 2023 року.
Отже, на переконання колегії суддів, позивач мав право звернутися до суду з цим позовом до закінчення дії карантину або наступного дня після його скасування, тобто не пізніше 3 липня 2023 року, оскільки 1 липня 2023 року припадало на вихідний день.
У підсумку, суд апеляційної інстанції вказав, що спірні правовідносини виникли за нової редакції приписів статті 233 КЗпП України, а тому до них підлягає застосуванню тримісячний строк звернення до суду. Таким чином, як виснував суд апеляційної інстанції, строк звернення до суду з цими позовними вимогами сплив 3 липня 2023 року, однак, позовну заяву подано до суду 30 квітня 2024 року, тобто після закінчення строків, визначених статтею 233 КЗпП України у редакції Закону №2352-ІХ.
Стосовно заяви про поновлення строку звернення до суду та посилання позивача на те, що строк звернення до суду потрібно обраховувати з моменту отримання листа відповідача №5402 від 25 квітня 2024 року, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що отримання позивачем вказаного листа не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в цьому випадку. При цьому, як виснували суди попередніх інстанцій, позивачем не надано жодних належних доказів наявності об`єктивних перешкод для звернення до суду та не наведено поважних обставин, які не залежали від його волевиявлення та пов`язані з дійсними істотними перешкодами, що унеможливили звернення до суду в межах встановленого строку.
Не погоджуючись із ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року та постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 3 вересня 2024 року, позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
На обґрунтування вимог касаційної скарги позивач зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Зокрема, вказує, що судами зроблено хибні висновки щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, оскільки про порушення свого права позивач дізнався саме 25 квітня 2024 року, отримавши відповідь від відповідача №5402 на своє звернення щодо нарахування індексації грошового забезпечення, а з позовною заявою звернувся 30 квітня 2024 року, тобто у межах строку, визначеного статтею 233 КЗпП у редакції Закону №2352-ІХ.
Позивач також зауважив, що наказ командира військової частини НОМЕР_1 №26 (по стройовій частини) від 26 січня 2023 року, яким позивача виключено зі списків особового складу військової частини та знято з усіх видів забезпечення, та з яким суди попередніх інстанцій ототожнюють відлік тримісячного строку звернення до суду з цим позовом, жодної інформації про суми виплат не містить, а отже, на переконання позивача, не міг вважатися письмовим повідомленням про усі суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні.
Протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями для розгляду касаційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючої судді: Губської О.А., суддів: Білак М.В., Мацедонської В.Е.
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
Відповідач надав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
У зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Губської О.А., проведено повторний автоматизований розподіл цієї судової справи між суддями.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 грудня 2024 року, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року № 1383/0/78-24, визначено новий склад колегії суддів: головуючої судді: Мартинюк Н.М., суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.
ІІ. Мотиви Верховного Суду
За приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
У межах цього касаційного провадження спірним є питання застосування строку звернення до суду з позовними вимогами, які стосуються нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 1 березня 2018 року року до 26 січня 2023 року.
У цій справі суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, застосував приписи статті 233 КЗпП України щодо строку звернення до суду у редакції, чинній після змін, внесених Законом №2352-IX, яка встановлює тримісячний строк звернення до суду з позовом про стягнення належної працівнику заробітної плати.
У касаційній скарзі позивач зазначає, що він не пропустив строк звернення до суду з цим позовом, оскільки, на його переконання, відлік строку має обраховуватися з моменту отримання ним відповіді відповідача з якої він дізнався про порушення своїх прав, а не з наказу про звільнення.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно з Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Питання щодо застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати вирішувалося Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.
У вказаній постанові Судова палата, дійшла таких висновків:
«Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
З урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.»
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп та від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Отже, з огляду на наведені вище правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів уважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX може поширюватися лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
Повертаючись до обставин цієї справи необхідно зазначити, що позивач звернувся до суду з позовом про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 1 березня 2018 року до 26 січня 2023 року.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, суд апеляційної інстанції керувався частиною другою статті 233 КЗпП України, у редакції, яка набула чинності після 19 липня 2022 року, та зазначив, що відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду закінчився 3 липня 2023 року (наступний робочий день після закінчення карантину). Отже, звернувшись до суду з позовом у квітні 2024 року, позивач пропустив визначений законом строк звернення до суду та не навів поважних причин, які зумовили його пропуск.
Верховний Суд зазначає, що спірний період з 1 березня 2018 року до 26 січня 2023 року умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (19 липня 2022 року) та після цього.
Період з 1 березня 2018 року до 19 липня 2022 року регулюється положеннями статті 233 КЗпП України, у редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.
Проте період з 19 липня 2022 року до 26 січня 2023 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій при вирішення питання дотримання строку звернення до адміністративного суду з позовними вимогами з 1 березня 2018 року до 19 липня 2022 року помилково застосовано частину другу статті 233 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX, що виключає повернення позовної заяви в частині позовних вимог за наведений період.
Судом апеляційної інстанції також помилково зроблено висновок, що позивач мав право звернутися до суду з цим позовом до закінчення дії карантину або наступного дня після його скасування.
Так, у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23, Судова палата дійшла висновку, що правова позиція, згідно з якою строки, визначені статтею 233 КЗпП України, завершилися 1 липня 2023 року, з огляду на опублікування Постанови №651 в останній день карантину, суперечить меті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», позбавляє осіб, які мають бажання скористатися правом звернення до суду, можливості належним чином скерувати свою поведінку, що суперечить принципу юридичної визначеності.
З огляду на викладене, Судова палата виснувала, що, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 1 липня 2023 року.
Такий підхід до вирішення питання строку звернення до суду з урахуванням скасування карантину суд вважає застосованим і у цій справі.
Стосовно позовних вимог за період з 19 липня 2022 року до 26 січня 2023 року, то початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову у частині вказаних вимог слід обчислювати з моменту одержання особою письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
Суди попередніх інстанцій не встановили наведених обставин, а саме момент, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, а тому без встановлення наведених обставин, висновок судів попередніх інстанцій про необхідність повернення позовної заяви в частині вказаних позовних вимог є передчасним.
Доводи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Згідно з частиною четвертою статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, тому ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 вересня 2024 року необхідно скасувати, а справу направити до суду першої інстанцій для продовження розгляду.
З огляду на результат касаційного розгляду справи, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341 345 349 353 356 359 КАС України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ :
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
2. Ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 3 вересня 2024 року скасувати, а справу направити до Кіровоградського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
……………………………
…………………………..
………………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду