Постанова
Іменем України
30 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 344/11089/18
провадження № 61-3205св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Тинів Ігор Дмитрович, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Девляшевського В. А., Томин О. О., від 09 лютого 2022 року,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до
ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що 04 грудня 2015 року сторони зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 травня 2018 року.
Стверджував, що в період перебування у шлюбі з відповідачем, він придбав за особисті кошти дві квартири в АДРЕСА_1 , однак оскільки на той момент перебував із ОСОБА_2 у довірливих стосунках, оформлення права власності було здійснено на дружину. При цьому відповідач жодних коштів на придбання квартир не надавала, оскільки отримувала незначний дохід, працюючи в мережі ломбардів в м. Івано-Франківську.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд поділити спірне майно, виділивши обидві квартири йому.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, у складі судді Антоняка Т. М., від 06 жовтня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що спірні квартири набуті ним у власність виключно за особисті кошти.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 06 жовтня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.
В порядку поділу майна подружжя:
- ОСОБА_1 виділено у власність квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 42,9 кв. м, вартістю 351 000 грн;
- ОСОБА_2 виділено у власність квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 37,9 кв. м, вартістю 302 000 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 різницю у вартості майна в сумі 24 500 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Колегія суддів дійшла висновку, що спірні квартири придбані під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у шлюбі, а тому є об`єктами спільної сумісної власності подружжя та підлягають поділу, виходячи із рівності часток сторін у спільному майні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Тинів І. Д., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить постанову апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
16 березня 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Тинів І. Д. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2022 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У червні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц,
від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17,
від 16 березня 2020 року у справі № 553/1325/16-ц, від 19 листопада 2020 року у справі № 177/1949/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц,
від 10 лютого 2021 року у справі № 759/5338/18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, вважає, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та не надав належної оцінки наявним в справі доказам.
Звертає увагу, що ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 57
СК України просив суд визнати за ним право приватної власності на спірне нерухоме майно, а не поділити його між подружжям, тобто позовні вимоги були спрямовані на спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя щодо майна придбаного під час перебування у шлюбі.
Визнання спірних квартир спільною сумісною власністю сторін, як колишнього подружжя, не було предметом розгляду в суді першої інстанції і позивачем не заявлялось таких вимог з посиланням на приписи статей 60 70 71 СК України.
Крім того, апеляційний суд врахував вартість нерухомого майна станом на 2017 рік та не визначив його дійсної ринкової вартості на час розгляду справи.
Вказує, що присудження судом одному із подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної суми на депозитний рахунок суду, але позивачем така умова виконана не була.
Вважає, що апеляційний суд не взяв до уваги докази, яка підтверджуються факт придбання спірних квартир відповідачем за її особисті кошти, отримані від продажу квартири, набутої до укладення шлюбу.
Додатково звертає увагу, що позивач не працював та не надав доказів на підтвердження наявності у нього необхідних для придбання спірного майна коштів до часу укладення шлюбу. На придбання спірних квартир позивач не витрачав власних коштів, також на їх придбання не витрачались кошти зі спільного сімейного бюджету.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.
Зазначає, що предметом позову є поділ майна подружжя, а тому доводи касаційної скарги про вихід апеляційного суду за межі позовних вимог є необґрунтованими.
Погоджується з висновками апеляційного суду про те, що спірне майно придбано подружжям у шлюбі, а сторонами не доведено придбання його за особисті кошти. При цьому вартість спірних квартир сторонами не заперечувалась.
Звертає увагу, що відповідач отримала від продажу квартири 113 000 грн, тоді як ціна спірних квартир є значно більшою. Крім того, ОСОБА_2 не заявляла зустрічних вимог про визнання квартир її особистою власністю.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
04 грудня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 травня 2018 року у справі № 344/2898/18 розірвано.
Згідно із договором купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створене у майбутньому № КЛЗ-4-М-169 від 07 листопада 2016 року
ТОВ «Транзитпромпроект» зобов`язалося передати у власність ОСОБА_3 квартиру, яка буде створена ним у майбутньому.
Відповідно до укладеної угоди про відступлення права вимоги майнових прав № У-КЛЗ-4-М-169 від 20 жовтня 2017 року ОСОБА_3 , за письмовою згодою ТОВ «Транзитпромпроект», передала ОСОБА_2 свої права та обов`язки щодо отримання однокімнатної квартири за будівельною адресою на розі АДРЕСА_1 .
За договором купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створене у майбутньому № КЛ2-1-10-38 від 20 жовтня 2017 року
ОСОБА_2 придбала у ФОП ОСОБА_4 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 42,9 кв. м.
08 листопада 2017 року за ОСОБА_2 , на підставі, зокрема договору
№ КЛ2-1-10-38 від 20 жовтня 2017 року, зареєстровано право власності на квартиру
АДРЕСА_2 , загальною площею 42,9 кв. м.
21 червня 2018 року за ОСОБА_2 , на підставі, зокрема договору
від 20 жовтня 2017 року, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 37,9 кв. м.
Із щорічної декларації ОСОБА_2 за 2018 рік суди встановили, що нею задекларовано право власності на квартиру, загальною площею 42,9 кв. м, вартістю на час набуття (08 листопада 2017 року) 351 000 грн та квартиру, загальною площею 37,9 кв. м., вартістю на час набуття (21 червня 2018 року) 302 000 грн.
За договором купівлі-продажу від 26 грудня 2013 року ОСОБА_2 (на той час - ОСОБА_5 ) придбала у ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_4 .
01 липня 2016 року ОСОБА_2 продала квартиру
АДРЕСА_4 громадянці ОСОБА_7 . Згідно із договором продаж квартири здійснено за 85 440 грн.
25 серпня 2016 року ОСОБА_2 , за згодою чоловіка ОСОБА_1 , придбала за 80 011 грн квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 80,5 кв. м, яку в свою чергу за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2017 року продала ОСОБА_8 . Згідно із договором продаж квартири здійснено 113 000 грн.
У договорі від 17 жовтня 2017 року купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_5 зазначено, що вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та
ОСОБА_1 , який надав свою згоду на її відчуження.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказаний висновок викладений зокрема у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша
У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України ).
Згідно із пунктами 1-3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Аналіз правових позицій сторін у розглядуваній справі свідчить, що між ними виник та існував спір, щодо поділу нерухомого майна набутого під час шлюбу. При цьому кожна із сторін вважала спірні квартири своєю особистою приватною власністю набутою за кошти, які належали їм особисто.
Апеляційний суд оцінивши надані сторонами докази, дійшов висновку, що ні позивач, ні відповідач не надали суду належних, допустимих та достатніх доказів того, що спірні квартири придбано ними виключно за особисті кошти кожного, натомість наявні підстави для висновку про те, що придбані та зареєстровані на ім`я ОСОБА_2 квартири є спільною сумісною власністю подружжя.
Встановивши, що жодна із сторін не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, апеляційний суд правомірно кваліфікував спірне майно, як об`єкти спільної сумісної власності подружжя та, з урахуванням суті спору, що виник між сторонами і встановлених судом обставин, обґрунтовано здійснив поділ майна, виходячи із рівності часток ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , з виплатою грошової компенсації за різницю у вартості майна.
Верховний Суд погоджується із цими висновками апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на належній оцінці наданих сторонами доказів та відповідають принципу презумпції спільності майна подружжя, набутого під час шлюбу, закріпленому в статті 60 СК України та неодноразово підтвердженому Верховним Судом, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Апеляційний суд надав оцінку доводам ОСОБА_2 щодо придбання нею спірних квартир за особисті кошти, при цьому правильно звернувши увагу, що квартира АДРЕСА_5 продана за договором від 17 жовтня 2017 року за ціною 113 000 грн, натомість загальна вартість спірного майна на дату його придбання становила 653 000 грн. Крім того, у договорі від 17 жовтня 2017 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 підписаному ОСОБА_2 , зазначено, що ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя.
Доводи касаційної скарги в цій частині переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів Верховним Судом, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 400 ЦПК України.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, є помилковими, оскільки за наявності вимоги про поділ майна подружжя, обрання судом апеляційної інстанції варіанту поділу, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог.
До подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 лютого
2022 року в справі № 496/1069/18.
Доводи заявника про невідповідність визначеної апеляційним судом вартості спірного майна реальній його вартості на день поділу не доведені. ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів ринкової вартості спірних квартир на час вирішення справи апеляційним судом, не заявляла про необхідність визначення такої вартості та про невідповідність вартості квартир вказаної нею у своїй декларації за 2018 рік.
З огляду на те, що апеляційний суд не погодився із варіантом поділу майна запропонованого позивачем, колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що позивач попередньо мав внести на депозитний рахунок суму грошової компенсації.
Апеляційним судом у розглядуваній справі прийнято рішення про поділ практично рівнозначного майна (двох однокімнатних квартир в одному місті, на одній вулиці), шляхом присудження кожному із подружжя окремої квартири.
Цілком очевидно, що визначений апеляційним судом варіант поділу двох однокімнатних квартир відповідає встановленим обставинам та інтересам сторін, які згідно рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 травня 2018 року у справі № 344/2898/18 про розірвання шлюбу із січня 2018 року проживають окремо.
Доводів про те, що ОСОБА_2 бажала, щоб їй була виділена у власність замість квартири в будинку АДРЕСА_6 , касаційна скарга не містить.
Крім того, присуджена апеляційним судом ОСОБА_2 квартира по
АДРЕСА_1 зазначена в касаційній скарзі як її зареєстроване місце проживання.
За таких обставин, висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 640/7778/18, від 06 лютого 2018 року у справі
№ 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц,
від 08 серпня 2019 року у справі № 450/1686/17, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 16 березня 2020 року у справі № 553/1325/16-ц,
від 19 листопада 2020 року у справі № 177/1949/16-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 759/5338/18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі
№ 6-843цс17, на які посилається заявник в касаційній скарзі.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Зважаючи на викладене, Верховний Суд, переглянувши постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411
ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Керуючись статтями 400 402 409 410 415 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Тинів Ігор Дмитрович, залишити без задоволення.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович