Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 344/12532/15-ц

провадження № 61-5219св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Комунальне підприємство «Муніципальна інвестиційна управляюча компанія»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 грудня 2019 року у складі судді Антоняка Т. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Василишин Л. В., Матківського Р. Й.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про виселення без надання іншого жилого приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 є наймачами квартири АДРЕСА_1 , яка належить до комунальної власності та перебуває на балансі Комунального підприємства (далі - КП) «Єдиний розрахунковий центр».

Зазначав, що користуючись квартирою, відповідачі систематично руйнують та псують вказане житлове приміщення, оскільки накопичують у ньому різне побутове сміття, яке приносять з контейнерних майданчиків для збору побутових відходів, а також засмічують прибудинкову територію, що спричиняє незручності іншим мешканцям будинку.

20 січня 2015 року Комунальним підприємством «Муніципальна інспекція з благоустрою» (далі - КП «Муніципальна інспекція з благоустрою») на ОСОБА_1 складено протокол № 6 про адміністративне правопорушення з приводу засмічення прибудинкової території та балкону, відповідальність за яке передбачена статтею 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП).

Постановою адміністративної комісії при виконавчому комітеті Івано-Франківської міської ради від 05 березня 2015 року № 03/33 на відповідача ОСОБА_1 накладено штраф за порушення пункту 17.1.7 правил благоустрою м. Івано-Франківська.

Також зазначав, що 27 квітня 2015 року КП «Єдиний розрахунковий центр» складено припис № 01-03/730 з вимогою припинення протиправних дій, передбачених статтею 150 КУпАП, який було направлено відповідачам.

Постановою адміністративної комісії при виконавчому комітеті Івано-Франківської міської ради від 11 червня 2015 року № 07/135 на ОСОБА_1 накладено штраф за порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями, а саме накопичення та засмічення приміщень побутовим сміттям на АДРЕСА_1 , чим порушено вимоги статті 150 КУпАП.

Вказував, що КП «Єдиний розрахунковий центр» з відповідачами неодноразово проводилися роз`яснювальні бесіди, силами підрядних організацій з прибудинкової території неодноразово вивозилися тверді побутові відходи, застосовувалися заходи суспільного впливу, складалися приписи, протоколи про адміністративні правопорушення, проте усі заходи виявились безрезультатними.

Ураховуючи наведене, Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради просив суд виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 15 вересня 2015 року до участі у справі у якості третьої особи залучено КП «Єдиний розрахунковий центр» (у подальшому перейменовано на Комунальне підприємство «Муніципальна інвестиційна управляюча компанія»).

Ухвалою Івано-Франківський міського суду Івано-Франківської області від 09 липня 2019 року провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_2 закрито на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 грудня 2019 року у задоволенні позову Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що обраний позивачем спосіб захисту права не відповідає вимогам статті 47 Конституції України та положенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Районний суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів для застосування такого заходу впливу до ОСОБА_1 , як виселення без надання іншого жилого приміщення.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд врахував, що виселення є крайнім заходом, відповідно до положень першої статті 116 ЖК Української РСР, а також те, що відповідач самостійно не має можливості забезпечити себе іншим житлом, оскільки офіційно не працює, є особою пенсійного віку та хворіє.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради залишено без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 грудня 2019 року - без змін.

Залишаючи рішення місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що висновки суду районного суду відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У березні 2020 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 344/12532/15-ц з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради мотивована тим, що ураховуючи безрезультатність заходів вжитих щодо ОСОБА_1 , у судів були всі підстави для застосування положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР та виселення відповідача без надання іншого жилого приміщення.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_1 . Відповідач зареєстрований та проживає у спірній квартирі, що підтверджується довідкою КП «Єдиний розрахунковий центр» від 05 жовтня 2015 року № № 02-02/4601 (том 1, а. с. 110).

20 січня 2015 року КП «Муніципальна інспекція з благоустрою» на ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення № 6 з приводу засмічення прибудинкової території та балкону, відповідальність за яке передбачена статтею 152 КУпАП (том 1, а. с. 14).

Постановою адміністративної комісії при виконавчому комітеті Івано-Франківської міської ради від 05 березня 2015 року № 03/33 за порушення пункту 17.1.7 правил благоустрою м. Івано-Франківська ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 152 КУпАП та накладено штраф (том 1, а. с. 13).

27 квітня 2015 року КП «Єдиний розрахунковий центр» складено припис № 01-03/730 з вимогою припинення протиправних дій, передбачених статтею 150 КУпАП, який було направлено відповідачам (том 1, а. с. 7).

08 травня 2015 року КП «Єдиний розрахунковий центр» на відповідача складено протокол № 06-07/2 про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 150 КУпАП з фотофіксацією та поясненнями свідків (том 1, а. с. 8 - 11).

Постановою адміністративної комісії при виконавчому комітеті Івано-Франківської міської ради від 11 червня 2015 року № 07/135 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 150 КУпАП та накладено штраф (том 1, а. с. 12).

Відповідно до копії виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 5300/15, виданої Міською клінічною лікарнею № 1 м. Івано-Франківська (том 1, а. с. 50) та довідки від 21 квітня 2016 року № 822 Міської клінічної лікарні № 1 м. Івано-Франківська (том 1, а. с. 152) ОСОБА_1 хворіє.

Відповідач не перебуває на обліку в Івано-Франківському міському центрі зайнятості, що підтверджується довідкою Івано-Франківського міського центру зайнятості від 14 вересня 2015 року № 6645 (том 1, а. с. 58).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування судами норм матеріального права, а саме положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до положень статей 12 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частинами першою та третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Частиною першою статті 116 ЖК Української РСР визначено, що якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, підпункт «?» пункту 148 та пункт 155).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналіз вказаних норм матеріального та процесуального права дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь яке право особи, а саме порушене.

Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, яких було б достатньо для застосування такого заходу впливу до відповідача, як виселення без надання іншого жилого приміщення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтованого відмовив у задоволені позову Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Відмовляючи у задоволенні позову, судами враховано, що виселення є крайнім заходом, відповідно до положень частини першої статті 116 ЖК Української РСР, а також те, що відповідач самостійно не має можливості забезпечити себе іншим житлом, оскільки офіційно не працює, є особою пенсійного віку та хворіє.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин норми матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, заявлених позивачем.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків судів попередніх інстанцій.

Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 грудня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. А. Воробйова

Ю. В. Черняк