Постанова

Іменем України

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 344/12708/19

провадження № 61-8135св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року у складі колегії судді: Василишин Л. В., Томин О. О., Пнівчук О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Позов обґрунтований тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Інших співвласників немає, проте у вказаній квартирі також зареєстрованівідповідачі.

Відповідно до тверджень позивача, у вказаній квартирі відповідачі не проживають протягом тривалого часу, проте реєстрація їхнього місця проживання залишається за цією адресою.

Враховуючи те, що позивач не має можливості належним чином здійснювати своє право власності та користування будинком, у зв`язку із реєстрацією в ній відповідачів, вона звернулася до суду з цим позовом.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 21 листопада 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зокрема, квартирою АДРЕСА_1 . У задоволенні решти вимог позову - відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що відповідачі є попередніми власниками квартири АДРЕСА_1 , які на цей час зареєстровані у спірній квартирі, а позивач є новим власником цієї квартири і її права обмежені, тому відповідно до положень статей 317 391 ЦПК України підлягають захисту. Вимоги позивача до ОСОБА_4 не підлягає задоволенню, оскільки останній не зареєстрований у спірному житлі.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що відповідачі можуть бути позбавлені житла у спірній квартирі тільки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, а обраний позивачем спосіб захисту не відновить порушене право, тому відсутні підстави для задоволення позову.

Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 квітня

2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, за апеляційної скаргою ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 листопада 2019 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц, постановах Верховного Суду від 29 січня 2018 року у справі № 766/1955/16-ц,

від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 334/5464/14-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 727/11132/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Спірним жилим приміщенням є квартира

АДРЕСА_1 .

У квартирі на цей час зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою від 10 серпня 2015 року № 02-02/3175.

За змістом рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області

від 17 квітня 2018 року (справа № 344/1868/16-ц), встановлено, що 30 січня 2013 року Івано-Франківським міським судом Івано-Франківської області виданий виконавчий лист у справі № 0907/2-3352/2011 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості за договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 26 грудня 2007 року № 134-22/340, укладеним між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 у сумі 324 464,90 грн, а саме: на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , та належить на праві приватної власності ОСОБА_2 ,

ОСОБА_4 , ОСОБА_3 .

Згідно з протоколом проведення електронних торгів від 06 листопада 2015 року

№ 131125 реалізовано 4/10 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , переможець торгів - ОСОБА_1 .

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 квітня 2018 року відмовлено

у задоволенні позову ОСОБА_4 до Державного підприємства «Сетам», Відділу ДВС Івано-Франківського міського управління юстиції, ОСОБА_1 , треті особи:

ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «УніКредитБанк», приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Кучак Н. В., про визнання недійсними протоколу № 131125 про проведення електронних торгів від 06 листопада 2015 року щодо 4/10 часток спірної трикімнатної квартири, акта про проведення електронних торгів головного державного виконавця відділу ДВС Івано-Франківського МУЮ Раковецького М. С. від 15 грудня 2015 року, свідоцтва про право власності, виданого приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО Кучак Н. В.

30 грудня 2015 року на ім`я ОСОБА_1 та зареєстрованого у реєстрі за № 1798, щодо права власності на 4/10 часток трикімнатної квартири

АДРЕСА_1 , (а. с. 24). Рішення суду набрало законної сили 23 червня 2018 року.

Згідно зі свідоцтвом від 30 грудня 2015 року, зареєстрованим у реєстрі за № 1798, приватний нотаріус Івано-Франківського МНО Кучак Н. В., відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку», на підставі акта про проведені електронні торги, затверджені начальником ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції 15 грудня 2015 року, посвідчила, що ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з: 4/10 частини трикімнатної квартири

АДРЕСА_1 . Право власності на вказане майно на підставі договору купівлі-продажу часток квартири від 12 грудня 2007 року раніше належали ОСОБА_4 (а. с. 7).

За даними Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухове майно про реєстрацію права власності від 30 грудня 2015 року ОСОБА_1 є власником 4/10 частини трикімнатної квартири

АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 30 грудня 2015 року № 1798 (а. с. 8).

Згідно зі свідоцтвом від 30 грудня 2015 року, зареєстрованим у реєстрі за № 1794, приватний нотаріус Івано-Франківського МНО Кучак Н. В., відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку», на підставі акта про проведені електронні торги, затверджені начальником ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції Пахолік 15 грудня 2015 року, посвідчила, що ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з:

1/5 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Право власності на вказане майно на підставі свідоцтва про право власності, виданого Госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду у м. Івано-Франківську

від 03 жовтня 2007 року та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 08 жовтня 2007 року, раніше належали ОСОБА_3 (а. с. 9).

За даними Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухове майно про реєстрацію права власності від 30 грудня 2015 року ОСОБА_1 є власником 1/5 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 30 грудня 2015 року № 1794 (а. с. 10).

Згідно з свідоцтвом від 30 грудня 2015 року, зареєстрованим у реєстрі за № 1796, приватний нотаріус Івано-Франківського МНО Кучак Н. В., відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження», статті 41 Закону України «Про іпотеку», на підставі акта про проведені електронні торги, затверджені начальником ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції Пахолік 15 грудня 2015 року, посвідчила, що ОСОБА_1 належить на праві власності майно, що складається з: 4/10 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Право власності на вказане майно на підставі договору купівлі-продажу часток квартири від 12 грудня 2007 року раніше належали ОСОБА_2 (а. с. 11).

Із Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухове майно про реєстрацію права власності від 30 грудня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 є власником 4/10 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 30 грудня 2015 року № 1796 (а. с. 12).

Тобто, ОСОБА_1 є власником цілої квартири

АДРЕСА_1 .

Згідно з довідками УДМС в Івано-Франківській області від 02 серпня 2019 року, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , з 23 лютого 1999 року (а. с. 36), ОСОБА_3 зареєстрована за адресою:

АДРЕСА_3 , з 13 жовтня 1972 року (а. с. 37), місце реєстрації ОСОБА_4 - не значиться (а. с. 38).

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі є попередніми власниками квартири АДРЕСА_1 , які на цей час зареєстровані у спірній квартирі, а позивач є новим власником цієї квартири і її права обмежені, тому відповідно до положень статей 317 391 ЦПК України підлягають захисту. Вимоги позивача до

ОСОБА_4 не підлягають задоволенню, оскільки останній не зареєстрований у спірному житлі.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, виходив з того, що відповідачі можуть бути позбавлені житла у спірній квартирі тільки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, а обраний позивачем спосіб захисту не відновить порушене право.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, в частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

При вирішенні спорів за позовами нових власників житла про визнання такими, що втратили право користування попередніх власників житла, яке відчужувалось у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, потрібно враховувати не тільки підстави, визначені частиною другою статті 109 ЖК УРСР, а й фактичні обставини кожної конкретної справи, а саме, чи продовжують попередні власники проживати у такому житлі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За результатами звернення стягнення на предмет іпотеки позивач набула право власності на спірне жиле приміщення та стала новим власником спірного майна, яке належало відповідачам.

Не дивлячись на те, що обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109

ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними, разом з тим, істотне значення має те, чи мав новий власник об`єктивну можливість знати про наявність прав інших осіб (відповідачів) на користування спірною квартирою, та чи зберіглось таке право у колишніх власників, оскільки сама по собі реєстрація осіб у квартирі не є підтвердження наявності права користування цим майном.

Отже, відповідачі, як колишні власники спірної квартири, яка була предметом іпотеки і не придбавалась за кредитні кошти, відповідно до частини другої статті 109

ЖК УРСР можуть користуватись цією квартирою до забезпечення іншим постійним жилим приміщенням.

При цьому, з огляду на необхідність дотримання балансу інтересів сторін, а саме: нового власника безперешкодно користуватись своїм майном, та попередніх власників, для яких законом передбачена можливість збереження права користування до забезпечення іншим постійним житлом, необхідно враховувати потребу колишніх власників у забезпеченні житлом.

Якщо колишні власники фактично не проживають у спірному житлі, яке набуто новим власником за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та забезпечені іншим постійним житлом, відповідно, відсутні передбачені законом підстави для збереження за ними права на користування вже чужим майном на підставі частини другої статті 109 ЖК УРСР.

Отже, для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами.

Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, а суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження

в частині не врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 334/5464/14-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 727/11132/14-ц, знайшли своє підтвердження.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Виходячи з викладеного, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а не першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень може усунути наведені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, враховуючи необхідність встановлення обставин, наведених вище.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то Верховний Суд розподіл судових витрат не здійснює.

Керуючись статтями 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко