Постанова

Іменем України

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 344/12943/15-ц

провадження № 61-17423св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі: виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Лілія Богданівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 березня 2020 року в складі судді Пастернак І. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бойчука І. В., Фединяка В. Д., Девляшевського В. А.,

у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Лілія Богданівна, про визнання недійсним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Л. Б., про визнання недійсним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що після смерті їхньої матері ОСОБА_4 вони, як спадкоємці, набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Квартира № 2 у вказаному будинку належить на праві приватної власності ОСОБА_3 .

У відповідь на звернення ОСОБА_2 щодо оформлення права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 повідомив, що станом на 01 січня 2013 року право власності на вказану земельну ділянку загальною площею 0,0653 га, цільове призначення якої - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, зареєстровано за ОСОБА_3 та на її ім`я, на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 квітня 2002 року, видано державний акт на право приватної власності на землю від 21 травня 2002 року № 8833.

Позивачі вказували, що їм достеменно відомо, що їх батьки заяву про відмову від приватизації земельної ділянки на користь ОСОБА_3 не надавали та не підписували.

Приватизація всієї земельної ділянки, на якій розташований двоквартирний будинок, одним із його співвласників є порушенням норм законодавства та прав інших співвласників.

Враховуючи наведене, позивачі просили:

- визнати недійсним пункт 6 рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 квітня 2002 року № 134 в частині затвердження матеріалів земельно-кадастрової інвентаризації та передачі в приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0653 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку за вказаною адресою, серії ІФ 15/02-008833, виданий 21 травня 2002 року на підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради народних депутатів від 29 квітня 2002 року № 134 та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 8833.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що спірна земельна ділянка, розташована на АДРЕСА_3 не входила до спадкового майна, яке позивачі прийняли після смерті своєї матері ОСОБА_4 . За життя ОСОБА_4 не приватизувала спірну земельну ділянку. Позивачі не довели, що їхні батьки зверталися до органів місцевого самоврядування з приводу приватизації земельної ділянки у зв`язку з приватизацією державного житлового фонду. Натомість в матеріалах справи міститься їх нотаріально посвідчена заява як співвласників квартири АДРЕСА_1 про відмову від приватизації земельної ділянки та надання згоди ОСОБА_3 на приватизацію всієї земельної ділянки, яка відноситься до цього будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

16 грудня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявники посилаються на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказують, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17, постановах Верховного Суду від 18 березня 2019 року в справі № 263/68/17, від 03 червня 2020 року в справі № 560/1049/16, від 28 липня 2020 року у справі № 308/14387/15-ц, від 12 серпня 2020 року в справі № 367/2641/15-ц.

В касаційній скарзі зазначається, що суди не розглянули та не вирішили клопотання позивачів про визнання обов`язковою особистої явки в судове засідання третьої особи - приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Л. Б.; про виклик у судове засіданні представника Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області з метою встановлення наявності чи відсутності оригіналів технічної документації на оформлення права власності на спірну земельну ділянку, зокрема, оригіналу заяви батьків позивачів про відмову від приватизації земельної ділянки; про виклик свідків, які могли підтвердити, що відповідач ОСОБА_3 чинить позивачам перешкоди в доступі до їхнього житла, яке знаходиться на спірній земельній ділянці; судами не досліджено та не надано правової оцінки повідомленню районного відділу поліції в місті Івано-Франківську, що підтверджує протиправні дії відповідача щодо вчинення позивачам перешкод у користуванні належним їм нерухомим майном.

Заявники вказують на те, що процедура оформлення права власності на спірну земельну ділянку проведена з порушенням норм чинного законодавства та порушує права позивачів, які не мають змоги користуватися майном, належним їм на праві власності та належним чином його обслуговувати, оскільки ОСОБА_3 чинить їм перешкод у доступі до їх житла.

Крім того, заява на оформлення права власності на спірну земельну ділянку подана ОСОБА_3 одноособово, що суперечило вимогам чинного на той час законодавства, оскільки крім неї співвласниками квартири № 2 у двоквартирному будинку були ще чотири особи, які не давали їй згоди на оформлення права власності на спірну земельну ділянку.

Доводи інших учасників справи

У січні 2021 року Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить при ухваленні рішення враховувати раніше надані пояснення, доводи та докази. При цьому посилається на те, що на виконання ухвали Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 березня 2016 року управління надіслало на адресу суду завірену належним чином копію технічної документації по проведенню земельно-кадастрової інвентаризації земельної ділянки на АДРЕСА_3 .

У лютому 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 17 травня 2001 року госпрозрахунковою групою з приватизації державного житлового фонду, квартира АДРЕСА_4 належить на праві приватної сумісної власності ОСОБА_3 та членам її сім`ї: ОСОБА_5 - матері, ОСОБА_6 - брату, ОСОБА_7 - сину та ОСОБА_8 - дочці, в рівних долях (т. 1 а. с. 63).

Згідно із технічним паспортом, який виданий 23 березня 2001 року, будинок на АДРЕСА_3 є двоповерховим (т. 1 а. с. 59).

Відповідно до довідки від 01 березня 2002 року, виданої ЖЕО № 2 будинок АДРЕСА_3 знято з балансу ЖЕО № 2 на підставі рішення Івано-Франківської міської ради від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність громадян житлових будинків» (т. 1 а. с. 62).

Згідно із довідкою Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації від 20 липня 1990 року ідеальна частка квартири АДРЕСА_4 складає 52/100 частки (т. 1 а. с. 64).

Відповідно до схеми забудови земельної ділянки, затвердженої головним архітектором м. Івано-Франківська в 1990 році, площа земельної ділянки АДРЕСА_3 (квартири № 1 та № 2 ) становить 579,91 кв. м (т. 1 а. с. 64 зворот).

Відповідно до технічної документації по проведенню земельно-кадастрової інвентаризації земельної ділянки та оформленню документа, що посвідчує право приватної власності на земельну ділянку, ОСОБА_3 23 березня 2001 року зверталася до міського голови міста Івано-Франківська із заявою про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки на АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку (т. 1 а. с. 54).

Актом від 11 грудня 2001 року проведено встановлення та узгодження на місці меж земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 57).

Висновком Івано-Франківського міського відділу земельних ресурсів від 16 квітня 2002 року № 74 погоджено передачу земельної ділянки на АДРЕСА_3 , загальною площею 0,0653 га у приватну власність ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 55, 56).

Висновком Управління архітектури і містобудування у грудні 2001 року погоджено передачу у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 58).

Згідно із заявою, справжність підписів на якій засвідчено 12 вересня 2001 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Л. Б., ОСОБА_4 та ОСОБА_9 як співвласники квартири АДРЕСА_1 , відмовилися від приватизації земельної ділянки та надали згоду ОСОБА_3 на приватизацію всієї земельної ділянки, яка відноситься до будинку АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 61).

Рішенням Івано-Франківської міської ради від 25 січня 2002 «Про делегування окремих повноважень щодо управління землями міста» виконавчому комітету Івано-Франківської міської ради делеговані повноваження щодо управління комунальною власністю - землями міста Івано-Франківська (т. 1 а. с. 50).

Рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 квітня 2002 року № 134 ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0653 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 52).

На підставі вказаного рішення 21 травня 2002 року ОСОБА_3 видано державний акт на право приватної власності на землю. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 8833 (т. 1 а. с. 3).

Рішенням Івано-Франківської міської ради від 22 жовтня 2002 року № 421 (пункт 15) за зверненням ОСОБА_10 , яка проживає в сусідньому будинку на АДРЕСА_6 , відмінено дію пункту 5 додатку 1 до рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 29 квітня 2002 року № 134 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_3 , оскільки при підготовці матеріалів земельно-кадастрової інвентаризації була допущена технічна помилка.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Іваново-Франківської області від 18 лютого 2003 року у справі № 2-2912/2003, яке набрало законної сили, визнано недійсним пункт 15 рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 22 жовтня 2002 року, яким відмінено дію пункту 5 додатку 1 до рішення міськвиконкому від 29 квітня 2002 року № 134 в частині передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_3 (т. 1 а. с. 98, 99).

Встановлено, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2014 року, виданого державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 3-1602 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 після смерті своєї матері ОСОБА_4 прийняли у спадщину по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з частинами другою та третьою статті 116 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої та другої статті 118 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Приватизація землі - це передача приватним особам у приватну власність земельних ділянок з державної або комунальної власності. Приватизація не є обов`язком громадян України, а є їх правом, яке повинне реалізовуватися ними на власний розсуд, на умовах, у порядку та спосіб, встановлених законом.

Відповідно до частини другої статті 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно по закону.

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 378 ЦК України право власності на земельну ділянку може бути припинено за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Стаття 152 ЗК України визначає способи захисту прав на земельні ділянки та при цьому встановлює, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

За змістом статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

Як встановлено судами, ОСОБА_3 , як співвласник квартири АДРЕСА_4 , 23 березня 2001 року звернулася із заявою про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки на АДРЕСА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку.

ОСОБА_4 та ОСОБА_9 як співвласники квартири АДРЕСА_1 , на підставі нотаріально посвідченої заяви від 12 вересня 2001 року відмовилися від приватизації земельної ділянки та надали згоду ОСОБА_3 на приватизацію всієї земельної ділянки, яка відноситься до будинку АДРЕСА_3 .

Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначившись з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, з огляду на те, що спірна земельна ділянка, розташована на АДРЕСА_3 не входила до спадкового майна, яке позивачі прийняли після смерті своєї матері ОСОБА_4 , оскільки остання за життя відмовилася від її приватизації на користь відповідача ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги про те, що в оскаржуваних рішеннях суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), постановах Верховного Суду від 18 березня 2019 року в справі № 263/68/17, від 03 червня 2020 року в справі № 560/1049/16, від 28 липня 2020 року у справі № 308/14387/15-ц, від 12 серпня 2020 року в справі № 367/2641/15-ц не заслуговують на увагу з огляду на наступне.

У постанові від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) Велика Палата Верховного Суду не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій та направляючи справу на навий розгляд виходила з того, що при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року в справі № 263/68/17 вказано, що із аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, та норм статті 42 ЗК України випливає, що в разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить до житлового комплексу, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об`єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 «Про реалізацію Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і допоміжними приміщеннями є майном співвласників, які визначають порядок його використання.

Тобто стаття 42 ЗК України не передбачає можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини.

В постанові від 03 червня 2020 року в справі № 560/1049/16 Верховний Суд скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав. Тлумачення наведених норм права свідчить про те, що земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку, а не квартири.

У зв`язку з цим посилання судів на положення статті 120 ЗК України,

статті 377 ЦК України є помилковим і передчасним. Тобто, земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку (цілого), незалежно від кількості співвласників такого будинку. Але лише у разі, якщо будинок розділено на окремі домоволодіння і тоді надання земельної ділянки здійснюється окремо для кожного власника. При цьому окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу. Суди не дослідили, чи поділено житловий будинок між власниками квартир.

У постанові Верховного Суду від 28 липня 2020 року у справі № 308/14387/15-ц зазначено, що відповідно до статті 118 ЗК України, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. За змістом наведених норм ЗК України у приватну власність громадянам може надаватись лише вільна від користування земельна ділянка, а якщо така ділянка перебуває у користуванні інших осіб, то після її вилучення у встановленому законом порядку у цих осіб.

У постанові Верховного Суду 12 серпня 2020 року в справі № 367/2641/15-ц зазначено, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України»), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Чинні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю», передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного, висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду, оскільки у справі, яка переглядається встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 після смерті своєї матері ОСОБА_4 набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 (по 1/2 частині). Земельна ділянка, розташована на АДРЕСА_3 не входила до спадкового майна, оскільки ОСОБА_4 не скористалася правом на її приватизацію.

Положення статті 42 ЗК України, на яку посилаються позивачі як на підставу своїх вимог, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки спірний житловий будинок не є багатоквартирним, так як згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (у редакції, яка була чинною на час прийняття оскаржуваних судових рішень), багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовані три чи більше квартир.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що висновки судів в цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у вищезазначених постановах, а заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачі не мають змоги користуватися належним їм на праві власності майном та обслуговувати його, оскільки ОСОБА_3 чинить їм перешкоди у доступі до їх житла, не заслуговують на увагу, з огляду на те, що з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні власністю позивачі не зверталися та вказане питання не було предметом судового розгляду.

Посилання скаржників, що заява на оформлення права власності на спірну земельну ділянку подана ОСОБА_3 одноособово є безпідставними, оскільки позивачі звернулися з позовом за захистом свого порушеного права, а не в інтересах інших осіб.

Посилання в касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права спростовуються тим, що суд за клопотанням позивачів залучив до розгляду справи третіх осіб. В матеріалах справи відсутні заяви про виклик свідка, а наявні в справі докази оцінено відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України.

За змістом частини третьої статті 411 ЦПК України, порушення судами норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення у випадку, якщо ці порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому підстава для скасування судових рішень, передбачена пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, застосовується виключно за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Позивачі реалізували право на апеляційний перегляд справи та мали можливість доводити свої вимоги в судах всіх інстанцій.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 березня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров