Постанова
Іменем України
17 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 344/2559/17
провадження № 61-20940св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М,
учасники справи:
за первісним позовом:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
за зустрічним позовом:
позивач - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 27 жовтня 2012 року, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_5 . 30 січня 2017 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області шлюб між ними розірвано.
За час шлюбу ними придбано рухоме та нерухоме майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а саме: земельна ділянка для індивідуального садівництва в садівничому товаристві «Ластівка» у селі Клузів Тисменицького району Івано-Франківської області, кадастровий номер 2625881601:06:041:0041, площею 0,0601 га та нежитлове приміщення № 1 - гараж № НОМЕР_1 загальною площею 22,1 кв. м, вбудований у житловий будинок АДРЕСА_1 , вартістю 271 443,00 грн, а всього ними придбано нерухомого майна, яке підлягає поділу, на загальну суму 341 363,34 грн.
Щодо рухомого майна у шлюбі придбано спільне рухоме майно, яке підлягає поділу між ними, а саме: меблеву стінку білого з чорним кольором, яка складається з трьох дверної шафи-купе, письмового стола, шафи для посуду та книг, вартістю 20 000,00 грн; телевізор LG-40 дюймів, вартістю 7 000 грн; стінку для спальні, вартістю 23 000 грн; телевізор Samsung 32 дюймів, вартістю 6 500 грн; диван, вартістю 5 000 грн. Всього придбано рухомого майна, яке підлягає поділу між сторонами, на загальну суму 61 500 грн. Згоди на добровільний поділ між ними не досягнуто.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила постановити рішення, яким виділити їй у власність, з урахуванням інтересів неповнолітньої дитини:
- Ѕ частини земельної ділянки для індивідуального садівництва в садівничому товаристві «Ластівка» у селі Клузів Тисменицького району Івано-Франківської області, кадастровий номер 2625881601:06:041:0041, площею 0,0601 га, придбаною згідно з договором купівлі-продажу від 14 грудня 2015 року та зареєстрованої за відповідачем, вартістю на даний час - 69 920,34 грн;
- Ѕ частки нежитлового приміщення № 1 - гаража № НОМЕР_1 , загальною площею 22,1 кв. м, вбудованого в житловий будинок АДРЕСА_1 , зареєстрованого за відповідачем на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_2 , виданого 23 березня 2015 року, реєстраційний номер НОМЕР_3 , вартістю 271 443,00 грн;
- виготовлену на замовлення меблеву стінку білого з чорним кольором, яка складається з трьох дверної шафи-купе, письмового стола, шафи для посуду та книг, вартістю 20 000,00 грн;
- телевізор LG-40 дюймів, вартістю 7 000 грн; диван, вартістю 5 500 грн,
а всього майна на загальну суму 202 681,67 грн.
Відповідачу просила виділити у власність:
- Ѕ частину нежитлового приміщення № 1 - гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 22,1 кв. м, вбудований у житловий будинок АДРЕСА_1 , зареєстрований за ним на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_2 , виданого 23 березня 2015 року, реєстраційний номер НОМЕР_3 , вартістю 135 721, 50 грн;
- Ѕ частини земельної ділянки в садівничому кооперативі «Ластівка» у селі Клузів Тисменицького району Івано-Франківської області, кадастровим номером 2625881601:06:041:0041, площею 0,0601 га, придбаної згідно з договором купівлі-продажу від 14 грудня 2015 року та зареєстрованої за відповідачем, вартістю на даний час - 34 960,17 грн, а всього майна на загальну суму 200 181,67 грн.
Стягнути з відповідача понесені нею судові витрати.
У жовтні 2018 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов про поділ майна подружжя. Зустрічний позов мотивовано тим, що в первісному позові не зазначено інше нерухоме майно, яке також набуте подружжям за час шлюбу, та є їх спільною сумісною власністю, що підлягає поділу, а саме: Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , вартістю 125 008,50 грн, яка зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 17 липня 2015 року.
Враховуючи наведене, ОСОБА_2 просив поділити нерухоме майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, а саме Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 та визнати за ним і ОСОБА_1 право власності на неї по ј частині.
Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 травня 2019 року позови об`єднані в одне провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2021 року, в складі судді Пастернак І. А., позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на:
- Ѕ частини земельної ділянки для індивідуального садівництва в садівничому товаристві «Ластівка» у селі Клузів Тисменицького району Івана-Франківської області, кадастровим номером 2625881601:06:041:0041, площею 0,0601 га, придбаної згідно договору купівлі-продажу серії та номеру 1981, виданого 14 грудня 2015 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Проців Л. Я.;
- Ѕ частини нежитлового приміщення № 1 гараж № НОМЕР_1 загальною площею 11,1 кв. м, вбудований в житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_2 , видане 23 березня 2015 року реєстраційний номер НОМЕР_3 .
Визнано за ОСОБА_1 у порядку поділу спільного майна подружжя право власності та виділено в натурі таке майно:
- меблеву стінку виготовлену під замовлення (білого з чорним кольором), яка складається з трьох дверної шафи-купе, письмового стола, шафи для посуду та книг, вартістю 20 000 грн;
- диван « Лондон », вартістю 5 000 грн.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на:
- Ѕ частини земельної ділянки для індивідуального садівництва в садівничому товаристві «Ластівка» у селі Клузів Тисменицького району Івана-Франківської області, кадастровим номером 2625881601:06:041:0041, площею 0,0601 га, придбаної згідно договору купівлі - продажу серії та номеру 1981, виданого 14 грудня 2015 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Проців Л. Я.;
- Ѕ частини нежитлового приміщення № 1 гараж № НОМЕР_1 , загальною площею 22,1 кв. м, вбудований в житловий будинок АДРЕСА_1 , зареєстрований за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_2 , видане 23 березня 2015 року реєстраційний номер НОМЕР_3 .
Визнано за ОСОБА_2 в порядку поділу спільного майна подружжя та виділено в натурі стінку для спальні виготовлену під замовлення, що складається з двоспального ліжка, двох при ліжкових тумбочок та двох дверної шафи, вартістю 23 000 грн.
В задоволенні решти вимог первісного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Позовні вимоги за зустрічним позовом задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право власності на ј частки квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на ј частки квартири АДРЕСА_1 .
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що вищевказане майно придбано сторонами під час перебування у шлюбі, а отже є їх спільною сумісною власністю та підлягає поділу між ними в рівних частинах. Доказів на підтвердження наявності іншого рухомого майна, яке позивач просила поділити, матеріали справи не містять.
Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції мотивував свій висновок тим, що рішенням Івано-Франківського міського суду від 29 березня 2018 року, яке постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 травня 2018 року залишено без змін, у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним в частині покупців, визнання покупцем за договором та визнання права власності на квартиру, відмовлено.
Вказаним рішенням встановлено, що 25 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ФОРТЕ-БУД» (далі - ТзОВ «ФОРТЕ-БУД») та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № ФП-8-7-026, предметом якого була двокімнатна квартира, загальною площею 65 кв. м на 7-му поверсі 8-го під`їзду, що розташована в багатоквартирному житловому будинку з приміщенням громадського призначення та громадського харчування на АДРЕСА_3 . Відповідно до договору дарування частки квартири від 24 січня 2017 року, ОСОБА_2 подарував матері ОСОБА_6 належну йому Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 . Однак вказаним рішенням не встановлено належність Ѕ частки спірної квартири на праві особистої приватної власності ОСОБА_1 . Із позовом про визнання спірної Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 особистої приватною власністю ОСОБА_1 не зверталася, жодних рішень, якими б було встановлено право особистої приватної власності ОСОБА_1 на Ѕ частки квартири немає.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати його в частині задоволення зустрічного позову та ухвалити нове рішення про відмову в його задоволенні.
Предметом перегляду апеляційним судом було рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2021 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, а саме Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 загальною вартістю 125 008,50 грн, скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову в цій частині. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони за час перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, на підставі укладеного 25 лютого 2014 року між ТзОВ «ФОРТЕ-БУД» та ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № ФП-8-7-026, придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
За інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно сторони у добровільному порядку зареєстрували на спірну квартиру право спільної часткової власності (по Ѕ частині за кожним).
Визнаючи спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Ѕ частини спірної квартири, суд зазначеного не врахував та дійшов помилкового висновку, що Ѕ частини спірної квартири підлягає поділу, оскільки на підставі договору дарування частки квартири від 24 січня 2017 року ОСОБА_2 без згоди ОСОБА_1 подарував своїй матері ОСОБА_6 належну йому Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 , а обдарована прийняла в дар цю частину квартири. Відтак, суд відхилив доводи ОСОБА_2 , що Ѕ частини спірної квартири належить сторонам на праві спільної сумісної власності, оскільки відчужуючи Ѕ її частини, ОСОБА_2 діяв недобросовісно, тобто вчиняв дії, які не відповідають певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
23 грудня 2021 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Батрин С. В., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, в якій заявник просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 462/518/18.
Заявник зазначає, що державну реєстрацію права власності на спірну Ѕ частини квартири здійснено 17 лютого 2015 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі. З огляду на це, на думку заявника, право власності на спірне майно виникло під час перебування сторін у шлюбі та за презумпцією належить сторонам на праві спільної сумісної власності і підлягає поділу між ними в рівних частинах. Відчуження Ѕ частини квартири, зареєстрованої на ім`я ОСОБА_2 , жодним чином не змінило та не могло змінити правового режиму іншої Ѕ частини квартири, зареєстрованої на ім`я ОСОБА_1 , яка й надалі залишалася у спільній сумісній власності сторін. Погоджуючись із рішенням ОСОБА_2 щодо відчуження ним відповідної частки квартири на користь ОСОБА_6 , ОСОБА_1 ніколи не зверталася до суду з позовом про визнання відповідного договору дарування Ѕ частини квартири недійсним.
Крім того, касаційна скарга містить посилання на підпункти а, б, в пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України (касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
11 лютого 2022 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила її відхилити, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення і безпідставність доводів скарги.
Також, 11 лютого 2022 року ОСОБА_1 подала до суду клопотання про закриття касаційного провадження в зазначеній цивільній справі, посилаючись на пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України, відповідно до якої суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Крім того, зазначає, що касаційне провадження в справі відкрито помилково, оскільки остання належить до малозначних справ, ціна позову становить 125 008,50 грн, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У січні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Предметом перегляду Верховним Судом у цій справі є рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, а саме Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині судове рішення не оскаржується заявником.
Установлено, що з 27 жовтня 2012 року по 30 січня 2017 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
За час перебування у зареєстрованому шлюбі сторони за спільні кошти, на підставі укладеного 25 лютого 2014 року між ТзОВ «ФОРТЕ-БУД» та ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № ФП-8-7-026, придбали двокімнатну квартиру АДРЕСА_1
Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 17 лютого 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 (по 1/2 частині за кожним).
У червні 2017 року ОСОБА_6 (мати ОСОБА_2 ) зверталася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу № ФП-8-7-026 удаваним у частині покупців, визнання її покупцем за договором та визнання за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що спірна квартира придбана за кошти, які вона передавала своєму сину ОСОБА_2 саме з метою придбання для неї квартири, проте відповідачі, ввівши її в оману, зареєстрували за собою право спільної часткової власності на квартиру (по Ѕ частині за кожним). З метою врегулювання конфлікту її син ОСОБА_2 24 січня 2017 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування передав їй у власність належну йому Ѕ частини спірної квартири. ОСОБА_1 відмовилася від передачі на її користь іншої Ѕ частини квартири, яка була зареєстрована за нею.
Рішенням Івано-Франківського районного суду Івано-Франківської області від 29 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 травня 2018 року у справі № 344/7492/17 у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено з тих підстав, що позивачка не довела, що спірна квартира придбана за її кошти, а отримані ОСОБА_2 грошові кошти були використані саме для оплати за договором купівлі-продажу нерухомого майна. Також позивачем не доведено наявність домовленості між нею та ОСОБА_2 на придбання спірної квартири, а той факт, що оплату за договором купівлі-продажу здійснював ОСОБА_2 не свідчить про те, що грошові кошти, які внесені для оплати, не належали йому особисто.
Судовим рішенням у справі № 344/7492/17 встановлено, що згідно з договором дарування частки квартири від 24 січня 2017 року ОСОБА_2 подарував своїй матері ОСОБА_6 належну йому Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 .
Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 наполягав на тому, що спірна Ѕ частини квартири, яка зареєстрована за ОСОБА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, а інша Ѕ частини спірної квартири належить іншому власнику, тобто його матері, на підставі договору дарування від 24 січня 2017 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
У статті 63 СК України зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частиною першою статті 71 СК України визначено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до частин першої, другої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Згідно із статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
За змістом статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
У постановах Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 759/7564/17 (провадження № 61-16776св19) та від 21 грудня 2020 року у справі № 465/1520/16-ц (провадження № 61-6004св20) зазначено, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.
Аналізуючи поняття права спільної часткової власності, йдеться про виокремлення та належність співвласнику лише частки в праві власності, а не частки в майні. Тому співвласнику належить не конкретно визначена частина майна (певна кімната), а лише визначена арифметично (у простих дробах) частина в праві власності на це майно, яким має право розпоряджатися співвласник, зокрема шляхом дарування цієї частини і без виділу в натурі частки.
Встановивши, що спірна квартира належала сторонам на праві спільної часткової власності, тобто кожному із подружжя належало по Ѕ частини квартири, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що на спірну квартиру не поширюється режим спільної сумісної власності, оскільки при її набутті сторони визначили інший правовий режим - спільна часткова власність. Аналогічний за змістом висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року в справі № 640/18895/15 (провадження № 61-465св21).
ОСОБА_2 розпорядився належною йому Ѕ частиною спірної квартири, а, відповідно, інша Ѕ частина квартири, належна ОСОБА_1 , залишилась у її власності, і ця частина квартири не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, однаковими.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 462/518/18, не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норми права, викладені у цих постановах Верховного суду та на які послався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких послався заявник.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) предметом заявлених позовних вимог є визнання недійсним договору іпотеки, укладеного одним із подружжя без згоди іншого. У цій справі Велика Палата зазначала, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому із співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата відступила від викладеного вище висновку і при цьому вказала, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 462/518/18 (провадження № 61-13422св190 предметом позову визначено визнання недійсними електронних торгів, протоколу та акту їх проведення та свідоцтва про право власності на майно. Погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, Верховний Суд виходив із того, що факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання. За таких обставин, відчуження належної позивачці частки в квартирі на публічних торгах без її згоди порушує її право як співвласника цього майна на вільне користування і розпорядження ним, що є неприпустимим.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, зокрема в частині вирішення позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, а саме Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду в оскаржуваній заявником частині не спростовують.
Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження в справі
11 лютого 2022 року ОСОБА_1 подала до суду клопотання про закриття касаційного провадження в зазначеній цивільній справі, посилаючись на пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України. Також посилалася на те, що вказана справа відноситься до малозначних, а тому касаційне провадження в справі відкрито помилково.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Так дійсно, висновки щодо застосування норми права, викладені у постановах Верховного суду на які послався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких послався заявник.
Разом із тим, враховуючи, що наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права), то суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції як норм матеріального права, так і норм процесуального права.
Що стосується посилання ОСОБА_1 на те, що вказана справа відноситься до малозначних, а тому касаційне провадження в справі відкрито помилково, то Верховний суд вважає за необхідне зазначити, що дійсно предметом касаційного перегляду у цій справі є рішення суду щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ,загальною вартістю 125 008,50 грн, проте як визначено пунктом 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Тобто малозначною може бути визнана справа в цілому, а не частина позовних вимог, як в цьому випадку 1/2 частини квартири.
Враховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для закриття касаційного провадження в зазначеній цивільній справі.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В:
В задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження в справі відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
С. Ю. Мартєв
І. М. Фаловська