ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 344/720/21

провадження № 61-10122св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Лілія Богданівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Бандурою Володимиром Олексійовичем, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Василишин Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Л. Б., про визнання недійсним та удаваним договору дарування.

Позов обґрунтований тим, що 25 березня 2009 року ОСОБА_1 (до зміни прізвища 30 листопада 2011 року - ОСОБА_3 ) та його дружина ОСОБА_4 подарували ОСОБА_2 належну їм на праві власності в рівних частках двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Він вважав, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідачка буде доглядати за подружжям та надасть право довічного користування квартирою, що підтверджується пунктом 2 договору: «…право ОСОБА_3 довічно користуватися відчужуваною часткою квартири…».

Укладений договір дарування суперечить статті 717 ЦК України та є удаваним унаслідок помилки щодо природи правочину. Крім того, на момент укладення йому (позивачу) було 77 років.

Обдаровувана ОСОБА_2 є дочкою його дружини ОСОБА_4 (від першого шлюбу), тому у нього не виникло сумнівів стосовно добросовісності відповідачки.

Після укладення спірного договору відповідачка участі в утриманні майна не брала, комунальних послуг не сплачувала, у квартиру не вселялась та перебуває за кордоном, жодної допомоги йому не надає, усі видатки з утримання квартири як до, так і після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 несе він.

Протягом листопада-грудня 2020 року відповідачка через погіршення стосунків у зв`язку з іншою судовою справою (між позивачем та сином відповідачки щодо успадкування земельної ділянки після смерті ОСОБА_4 з подальшим її продажем та з урахуванням прийнятого 26 вересня 2019 року судового рішення на користь ОСОБА_1 ) погрожує продажем квартири та його виселенням. Позивач стверджує, що дізнався про можливість виселення через укладення саме договору дарування квартири.

Просить суд визнати договір дарування від 25 березня 2009 року, укладений між ним, ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 червня 2022 року у позові ОСОБА_1 , інтереси якого представляє ОСОБА_5 , відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що для недійсності правочину не встановлено ні наявності помилки зі сторони одного з дарувальників-співвласників квартири ( ОСОБА_1 ), ні удаваності правочину як договору дарування. Підстав нерозуміння природи правочину, прав та обов`язків сторін для визнання його недійсним в суді не доведено. Доводи позивача про мотиви правочину, зокрема допомога в майбутньому обдаровуваного дарувальнику, для визнання правочину удаваним за волею обох сторін значення не мають.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бандури В. О. задоволено частково, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 червня 2022 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у позові за спливом позовної давності.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована таким.

У контексті обґрунтування позову тим, що позивач як довіритель помилявся щодо правової природи оспорюваного правочину, оскільки вважав, що укладає з ОСОБА_2 договір довічного утримання, а не договір дарування належної йому частини квартири, суд першої інстанції не врахував відповідні обставини справи та не надав їм належної оцінки, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 був особою похилого віку (77 років), спірна квартира була єдиним його житлом, іншого житла на дату вчинення правочину він не мав, з моменту укладення оспорюваного договору дарування та за його умовами продовжував проживати у спірній квартирі, а отже, фактичного передавання цієї квартири обдаровуваній не відбулося.

Наведене у сукупності підтверджує факт того, що ОСОБА_1 не мав наміру передавати безоплатно ОСОБА_2 спірну квартиру, яка була його єдиним житлом, а його волевиявлення було спрямоване на укладення з відповідачем договору довічного утримання.

Крім цього, оспорюваний договір дарування містить умови про зобов`язання обдарованого надання обом дарувальникам прав довічного користування відповідною часткою дарунка, належної його дружині, що підтверджує відсутність у дарувальника під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатне передання майна у власність обдаровуваного.

Зазначене суперечить статті 717 ЦК України, що є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та статті 229 ЦК України.

Разом з тим, у відзиві на позовну заяву від 14 червня 2021 року представник ОСОБА_2 зазначив про застосування спливу позовної давності.

Ураховуючи, що спірний договір дарування квартири був укладений 25 березня 2009 року, примірник цього договору знаходився у позивача, звертаючись із зазначеним позовом 19 січня 2021 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Бандура В. О. пропустив строк звернення до суду за захистом порушеного права, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є самостійною підставою для відмови у позові.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Бандуру В. О., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року, просить скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що зміст оспорюваного договору дарування щодо наявності в обдаровуваної зобов`язання перед дарувальниками суперечить частині другій статті 717 ЦК України, тому відповідно до частини першої статті 203 ЦК України та частини першої статті 215 ЦК України є недійсним правочином. Крім того, передання квартири відповідачці та перехід цього майна у її володіння фактично не відбулось, позивач є особою похилого віку, і спірна квартира - його єдине житло.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про недійсність оспорюваного правочину, водночас відмовляючи у позові з підстав спливу позовної давності, суд не звернув уваги, що у відзиві на позов представник відповідачки не пред`явив вимоги про застосування позовної давності. Суд за власною ініціативою не може застосувати позовну давність.

Підставою касаційного оскарження відповідно до статті 389 ЦПК України заявник зазначає те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження

№ 14-208цс18, у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц, провадження № 61-16895св18, у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року, провадження № 6-738цс15, від 22 березня 2017 року, провадження № 6-3063цс16; суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального закону і вийшов за межі своїх повноважень.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у грудні 2022 року, представник ОСОБА_2 - адвокат Чмихов Ю. А. заперечує проти доводів представника ОСОБА_1 - адвоката Бандури В. О., просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відзив обґрунтоваийо тим, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, тому заява про її застосування може бути викладена у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання (письмового/усного). Крім відзиву на позов про необхідність застосування позовної давності також було заявлено усно під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року клопотання ОСОБА_2 , подане через адвоката Чмихова Ю. А., задоволено. Продовжено ОСОБА_2 строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Обставини справи, встановлені судами

25 березня 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (з 30 листопада 2011 року після зміни прізвища - ОСОБА_1 , а. с. 12) як дарувальники уклали договір дарування належної їм на праві власності квартири АДРЕСА_1 (з коморою у підвалі) із ОСОБА_2 як обдаровуваною. Договір посвідчено приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Дузінкевич Л. Б. та зареєстровано за № 555 (а. с. 10).

Згідно з пунктом 2 договору за домовленістю сторін (обох дарувальників) встановлено сервітут, у тому числі на користь ОСОБА_6 щодо права довічного користування відповідною часткою дарунка - квартири, належної ОСОБА_4 (і навпаки - права її довічного користування відповідною часткою дарунка належної ОСОБА_1 ), а обдаровувана ОСОБА_2 зобов`язувалась обом дарувальникам, у тому числі дарувальнику ОСОБА_6 надати право довічного користування відповідною часткою дарунку, належною його дружині.

Дарувальникам, які перебували у шлюбі з 10 лютого 1973 року (а. с. 11), квартира АДРЕСА_1 належала в рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло від 03 листопада 2000 року.

Обдаровувана ОСОБА_2 є дочкою дружини ОСОБА_4 (від першого шлюбу).

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а. с. 13).

У відзиві на позов від 14 червня 2021 року представник ОСОБА_2 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності у справі (а. с. 71-74).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

ОСОБА_7 можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).

За відсутності порушення суб`єктивного права чи інтересу або ж за відсутності самого суб`єктивного права позовна давність застосовуватись не може. Тому, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі

№ 6-75цс15 зроблено правовий висновок про те, що формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) сформульовано висновок, який полягає в тому, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

У постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено правовий висновок про те, що тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються:

прямо (стаття 268 ЦК України). Серед переліку вимог, на які позовна давність не поширюється (стаття 268 ЦК України) відсутня вимога про визнання правочину недійсним;

опосередковано (з урахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

ЄСПЛ також зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач отримав примірник договору дарування у день його укладення та зберігав договір протягом 11 років. Доказів на підтвердження того, що він не міг прочитати оспорюваний договір, і того, що нотаріус йому не роз`яснював виду договору, його наслідків, позивач в особі представника суду не надав.

Оспорюваний правочин нотаріально посвідчений, нотаріус сторонам договору дарування роз`яснив положення статей 229-236 717 722 727 ЦК України.

Також, незважаючи на те що на момент вчинення оспореного правочину (25 березня 2009 року) позивачу було 77 років, доказів наявності у нього на момент укладення договору дарування захворювань, які могли б бути підставою неусвідомлення ним факту укладення правочину, чи перебування у такому стані, при якому він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, матеріали справи не містять.

Вказані обставини у своїй сукупності не дають підстав уважати, що ОСОБА_1 з дати вчинення оспорюваного правочину 25 березня 2009 року не знав та не міг знати про порушення своїх прав як власника квартири.

Отже, ОСОБА_1 з моменту укладення спірного договору дарування 25 березня 2009 року довідався або міг довідатися про порушення свого права, протягом 11 років не оспорював укладений договір дарування, доказів поважності причин пропущення позовної давності суду не надав, тому його посилання на своєчасність оспорення договору дарування суд апеляційної інстанції обгрунтовано вважав безпідставними.

Оскільки право на позов у ОСОБА_1 (до зміни прізвища 30 листопада 2011 року - ОСОБА_8 ) виникло з 25 березня 2009 року, звернувшись до суду із позовом 19 січня 2021 року, він пропустив строк звернення до суду за захистом порушеного права, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є самостійною підставою для відмови у позові.

Посилання на висновки, зроблені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження

№ 14-96цс18, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц, провадження № 61-16895св18, у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року, провадження № 6-738цс15, від 22 березня 2017 року, провадження № 6-3063цс16, не спростовують, а навпаки, узгоджуються з висновком суду апеляційної інстанції.

Посилаючись на вказані постанови, заявник зазначає, що у цих постановах сформульовано висновок про те, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

У контексті зазначеного правового висновку заявник зазначає, що відповідачка не заявила про застосування позовної давності у справі.

Верховний Суд відхиляє такі доводи касаційної скарги як необґрунтовані, оскільки у відзиві на позов від 14 червня 2021 року представник ОСОБА_2 заявив про застосування наслідків спливу позовної давності у справі (а. с. 71-74).

Те, що від не зазначив таке клопотання окремим пунктом у прохальній частині відзиву, не спростовує змісту самого клопотання про застосування у справі позовної давності, оскільки відповідно до усталеної судової практики, у тому числі і у справах, на які послався заявник, враховуючи той факт, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, заява про її застосування може бути викладена у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права під час розгляду справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Бандурою Володимиром Олексійовичем, залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак