№ 345/2315/21 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 345/2315/21

провадження № 61-4631св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Державна іпотечна установа,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Долинка Орест Антонович, на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року Державна іпотечна установа (далі - ДІУ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 11 вересня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ВАТ «Банк «Фінанси та кредит»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, за умовами якого банк відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності у розмірі 50 000 дол. США зі сплатою 14,5 % річних на строк до 11 вересня 2022 року.

У рахунок забезпечення належного виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору, між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки від 11 вересня 2007 року, згідно з яким поручитель зобов`язався перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором від 11 вересня 2007 року. Боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Крім того, у забезпечення зобов`язань за кредитним договором від 11 вересня 2007 року ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується договором іпотеки від 11 вересня 2007 року.

Додатковою угодою до договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії на видачу кредиту, укладеною 26 травня 2008 року між банком і ОСОБА_1 , встановлено процентну ставку за користування кредитом з 26 травня 2008 року у розмірі 16 % річних.

Додатковою угодою до договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії на видачу кредиту, укладеною 07 листопада 2008 року між банком і ОСОБА_1 , пункт 3.2.1 кредитного договору викладено у новій редакції, а саме: позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, одержані за угодою до 11 вересня 2022 року.

Додатковою угодою до договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії на видачу кредиту, укладеною 29 травня 2009 року між банком і ОСОБА_1 , пункти 1, 2.1, 3. 1 викладено в новій редакції, зокрема, пунктом 2.1 передбачено, що банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності у розмірі 45 143,55 дол. США зі сплатою по процентній ставці 16 % річних.

Позивач зазначає, що на підставі договору відступлення права вимоги від 11 лютого 2015 року він набув всі права вимоги за кредитними договорами, договорами іпотеки та поруки, укладеними між банком і позичальниками, в тому числі і за кредитним договором від 11 вересня 2007 року, договором поруки від 11 вересня 2007 року та договором іпотеки від 11 вересня 2007 року.

ДІУ вказує, що банк, взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, виконав у повному обсязі.

Разом з тим, позичальник ОСОБА_1 не виконує належним чином взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 11 березня 2021 року утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 771 883,26 грн, з яких: 520 604,72 грн - сума основного боргу, 251 278,54 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

12 квітня 2021 року ДІУ направило на адреси позичальника та поручителя вимогу про дострокове повернення боргу за кредитним договором, яка не виконана.

Ураховуючи викладене, ДІУ просила задовольнити їх позовні вимоги та стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 771 883,26 грн, з яких: 520 604,72 грн - сума основного боргу, 251 278,54 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2021 року у задоволенні позову ДІУ відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що умовами кредитного договору, зокрема пунктом 3.6, передбачено, що у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше трьох місяців, термін дії договору припиняється.

Тобто пунктом 3.6 кредитного договору сторони обумовили як окрему підставу припинення строку дії договору і, відповідно, строку кредитування, виникнення у позичальника заборгованості зі сплати процентів за кредитом протягом трьох місяців.

Встановивши, що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_1 здійснила 29 вересня 2015 року у сумі 615 дол. США, а також наявність у ОСОБА_1 заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом протягом трьох місяців, суд вважав, що кредитний договір припинив дію починаючи з 11 грудня 2015 року та з цієї дати у позивача виникло право вимоги до боржника та поручителя щодо виконання зобов`язань за кредитним договором у повному обсязі.

Пред`явлення позивачем вимоги про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором до відповідачів лише у травні 2021 року не змінює факту припинення дії кредитного договору 11 грудня 2015 року.

Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги на підставі частини другої статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

Оскільки кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення в договорі строку кредитування право кредитора вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. У зв`язку з чим перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання, зокрема прострочення виконання, позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Умовами кредитного договору передбачено, що ОСОБА_1 має виконувати зобов`язання з повернення кредиту та зі сплати процентів за його користування до 10 числа кожного місяця впродовж строку кредитування, тому перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу.

Таким чином, початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення.

Оскільки ДІУ звернулася до суду із цим позовом з пропуском позовної давності, про застосування якої заявила ОСОБА_1 , тому відсутні підстави для задоволення позову до позичальника.

Установивши, що додатковою угодою до кредитного договору, укладеною 26 травня 2008 року між банком та ОСОБА_1 , збільшена процентна ставка за кредитом з 14.5 % річних до 16 % річних, а також, що зазначену угоду не підписував поручитель ОСОБА_2 , протягом розгляду справи позивач не довів наявність згоди поручителя на збільшення процентної ставки за кредитним договором, суд першої інстанції зробив висновок про припинення договору поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України.

Крім того, закінчення строку, встановленого у договорі поруки, так само, як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов`язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

Оскільки сторони договору поруки у його змісті не визначили строк її дії, тому до спірних правовідносин застосовуються положення частини четвертої статті 559 ЦК України.

Враховуючи, що 11 грудня 2015 року припинився термін дії кредитного договору, то перебіг передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення з вимогою до поручителя тривав до 10 червня 2016 року.

Позивач звернувся до суду із цим позовом до поручителя у травні 2021 року, тобто з пропуском встановленого законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ДІУ задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ДІУ заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії від 11 вересня 2007 року, з яких: 507 123,42 грн - сума основного боргу, 247 351,56 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що оскільки судове рішення місцевого суду оскаржується в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, тому апеляційний суд переглядає оскаржуване судове рішення лише у цій частині вимог.

За змістом кредитного договору сторони погодили порядок видачі і повернення кредиту, а також порядок дострокового повернення кредиту.

Виходячи з положень кредитного договору у випадку невиконання позичальником своїх зобов`язань банк має право вимагати як дострокового повернення кредиту, так і звернення стягнення на заставлене майно (пункти 3.4, 3.6 кредитного договору). Позивач не пред`являв до суду позов про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідач ОСОБА_1 не надала доказів виконання в повному обсязі взятих на себе зобов`язань за кредитним договором.

Та обставина, що за наявності заборгованості позичальника щодо сплати процентів за користування кредитом більше трьох місяців термін дії договору припиняється, а банк набуває право звернути стягнення на заставне майно, і таке право банк не реалізував, не дає підстав для висновку, що зобов`язання позичальника за кредитним договором припинено.

Висновок суду першої інстанції про припинення терміну дії кредитного договору 11 грудня 2015 року є помилковим. При цьому суд необґрунтовано застосував наслідки спливу позовної давності.

Судом встановлено та не заперечується відповідачем ОСОБА_1 , що остання оплата за кредитним договором здійснена 29 вересня 2015 року в сумі 615 дол. США.

Перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно із статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів.

Представник відповідача, не заперечуючи наявність заборгованості за кредитним договором, не надав суду контррозрахунку суми заборгованості за кредитним договором.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Долинка О. А., просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 686/1190/13-ц (провадження № 61-24321св18), від 16 червня 2021 року у справі № 726/1652/18 (провадження № 61-3267св20).

Касаційна скарга мотивована тим, що умовами кредитного договору передбачено дві підстави припинення строку його дії і, відповідно, виконання боржником обов`язку з повного повернення отриманих кредитних коштів, а саме: у випадку закінчення строку дії договору, на який він був укладений, тобто до 11 вересня 2022 року (пункт 3.2 кредитного договору); у випадку виникнення заборгованості по сплаті відсотків за користування кредитом протягом трьох місяців (пункт 3.6 кредитного договору).

В матеріалах справи наявні докази та не заперечується сторонами, що останній платіж за кредитним договором здійснений боржником 29 вересня 2015 року у сумі 615 дол. США.

Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що кредитний договір не припинився 11 грудня 2015 року, а продовжує діяти, у зв`язку з чим підлягає стягненню з боржника на користь кредитодавця заборгованість за кредитним договором.

Строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього.

Апеляційний суд не звернув увагу, що умовами кредитного договору від 11 вересня 2007 року сторони не визначили окремо строк дії договору, проте погодили строк кредитування - до 11 вересня 2022 року та встановили обов`язок позичальника сплачувати відсотки за кредитом щомісяця до 10 числа протягом строку кредитування.

Проте, пунктом 3.6 кредитного договору сторони визначили окрему підставу припинення строку дії кредитного договору, а саме виникнення у позичальника заборгованості зі сплати процентів за кредитом більше трьох місяців.

Таким чином, оскільки останній платіж ОСОБА_1 здійснила 29 вересня 2015 року, тому кредитний договір припинив свою дію 11 грудня 2015 року, як правильно встановив суд першої інстанції.

Момент припинення строку дії кредитного договору є початком перебігу позовної давності за вимогами позивача до позичальника. Суд першої інстанції правильно зробив висновок, що позов пред`явлено з пропуском строку, у межах якого позивач може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

Суд апеляційної інстанції помилково ототожнив момент припинення дії кредитного договору з моментом припинення зобов`язання боржника щодо повернення кредиту.

Оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, строк дії кредитного договору припинився 11 грудня 2015 року, тому суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув на користь позивача проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

Доводи інших учасників справи

ДІУ подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухвалено на підставі повно і всебічно з`ясованих обставинах справи.

При цьому ДІУ зазначила, що суд апеляційної інстанції дослідив умови кредитного договору та правильно встановив порядок виконання сторонами договірних зобов`язань й правильно визначив наслідки невиконання таких умов.

Суд апеляційної інстанції врахував положення пункту 7.3 кредитного договору, відповідно до якого строк дії договору не може бути припиненим до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов`язань, тому припинення терміну дії кредитного договору, передбаченого пунктом 3.6, що надає право кредитору (позивачу) на звернення стягнення на предмет іпотеки, не припиняє строк дії кредитного договору.

В обґрунтування вимог касаційної скарги, заявник посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), які не є подібними цій справі, тому такі висновки не підлягають застосуванню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Долинка О. А., подана до Верховного Суду 20 травня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2022 року поновлено ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Долинка О. А., строк на касаційне оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Долинка О. А., залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 28 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи з Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області.

У липні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 11 вересня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності у розмірі 50 000 дол. США зі сплатою 14,5 % річних на строк до 11 вересня 2022 року.

Пунктом 3.6 договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 11 вересня 2007 року передбачено, що у випадку виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті процентів за користування кредитом більше трьох місяців, термін дії договору припиняється, а банк набуває право у відповідності до чинного законодавства звернути стягнення на заставне майно.

У пункті 7.3 цього договору зазначено, що договір діє до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов`язань.

У рахунок забезпечення належного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором 11 вересня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_2 укладено договір поруки, згідно з яким поручитель зобов`язався перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне повне виконання боржником зобов`язань за кредитним договором від 11 вересня 2007 року. У випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі по основному боргу, сплаті щомісячних процентів і підвищених процентів, сплаті комісійної винагороди, сплаті неустойки по основному боргу та процентам, а також по відшкодуванню всіх збитків.

11 вересня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є забезпечення вимоги іпотекодержателя, що виникає з кредитного договору від 11 вересня 2007 року, нерухомим майном, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

26 травня 2008 року між банком і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії на видачу кредиту, згідно з якою встановлено процентну ставку за користування кредитом з 26 травня 2008 року у розмірі 16 % річних.

07 листопада 2008 року між банком і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії на видачу кредиту та пункт 3.2.1 кредитного договору викладено у новій редакції, а саме: позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, одержані за угодою до 11 вересня 2022 року.

29 травня 2009 року між банком і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до договору про відкриття відновлювальної кредитної лінії на видачу кредиту, згідно з якою пункти 1, 2.1, 3. 1 договору викладено в новій редакції, зокрема, пунктом 2.1 передбачено, що банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності у розмірі 45 143,55 дол. США зі сплатою по процентній ставці 16 % річних.

11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ДІУ укладено договір про відступлення права вимоги, за умовами якого банк відступив, а ДІУ набув всі права вимоги, в тому числі і за договором про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 11 вересня 2007 року, договором поруки від 11 вересня 2007 року та договором іпотеки від 11 вересня 2007 року.

29 вересня 2015 року ОСОБА_1 сплатила заборгованість за кредитом у розмірі 615 дол. США.

Листом від 15 жовтня 2015 року ДІУ повідомило ОСОБА_1 про відступлення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» на користь ДІУ права вимоги за кредитним договором, договором поруки та договором іпотеки.

Станом на 11 березня 2021 року заборгованість за кредитним договором становить 771 883,26 грн, з яких: 520 604,72 грн - основна сума боргу, 251 278,54 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

На адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 направлено вимоги від 09 квітня 2021 року про дострокове повернення кредитних коштів за кредитним договором від 11 вересня 2007 року в розмірі 771 883,26 грн, з яких: 520 604,72 грн - основна сума боргу, 251 278,54 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором не відповідає.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції переглядав рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, постанова апеляційного суду оскаржується лише в цій частині вимог, тому Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у оскаржуваній частині та в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі.

В іншій частині судове рішення сторонами не оскаржується, тому Верховний Суд не вдається до оцінки і аналізу його законності і обґрунтованості у неоскарженій частині.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи ДІУ у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що виходячи з умов кредитного договору, а саме пункту 3.6 договору, дія кредитного договору припинилася у зв`язку з наявністю заборгованості з боку позичальника по сплаті процентів за користування кредитом більше трьох місяців.

Оскільки остання сплата коштів на виконання умов кредитного договору була здійснена ОСОБА_1 29 вересня 2015 року у сумі 615 дол. США, умовами кредитного договору передбачено обов`язок позичальника сплачувати проценти за користування кредитом щомісяця у строк до 10 числа (пункт 4.3 договору), тому дія кредитного договору припинилася 11 грудня 2015 року.

Саме з цього часу у кредитора виникло право вимоги до позичальника щодо виконання зобов`язань за кредитним договором.

Разом з тим, позивач звернувся до суду з вимогою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором у травні 2021 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявила відповідач ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що умовами кредитного договору передбачено право банку як вимагати дострокового повернення кредитних коштів, так і звернути стягнення на заставне майно.

Матеріали справи не містять доказів того, що ДІУ пред`являло вимоги про звернення стягнення на заставне майно.

Укладений між сторонами кредитний договір не містить положень щодо підстав припинення зобов`язання, а пунктом 7.3 договору визначено, що він діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань.

Оскільки відповідач ОСОБА_1 не надала доказів виконання нею зобов`язань за кредитним договором у повному обсязі, тому вимоги ДІУ є обґрунтованими.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 11 вересня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», та ОСОБА_1 укладено договір про відкриття відновлювальної кредитної лінії, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, платності у розмірі 50 000 дол. США зі сплатою 14,5 % річних на строк до 11 вересня 2022 року.

Пунктом 3.2 кредитного договору від 11 вересня 2007 року, який змінений додатковою угодою до кредитного договору від 07 листопада 2008 року, визначено, що позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, одержані за угодою, до 11 вересня 2022 року.

Погашення заборгованості проводиться шляхом зарахування відповідної суми на позичковий рахунок. При настанні термінів повернення кредиту чи процентів, передбачених пунктами 3.2, 4.3, 4.4 чи іншими пунктами договору, банк має право списувати необхідні суми, за умови їхньої наявності, з поточного й інших рахунків позичальника і зараховувати їх у рахунок погашення позичкової заборгованості і процентів. Позичальник сплачує проценти щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця (пункти 3.2, 3.3, 4.3 кредитного договору).

Додатковими угодами до договору про відкриття кредитної лінії на видачу кредиту, укладеними 26 травня 2008 року, 07 листопада 2008 року, 29 травня 2009 року між банком і ОСОБА_1 , вносились зміни в умови договору щодо: збільшення процентної ставки за користування кредитом до 16 % річних; повернення повністю кредитних ресурсів до 11 вересня 2022 року; зменшення невідновлювальної кредитної лінії до 45 143,55 дол. США.

При цьому інші пункти кредитного договору залишалися без змін.

Тобто, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення.

На підставі договору відступлення права вимоги від 11 лютого 2015 року ДІУ набув всі права вимоги за кредитними договорами, договорами іпотеки та поруки, укладеними між банком і позичальниками, в тому числі і за кредитним договором від 11 вересня 2007 року, договором поруки від 11 вересня 2007 року та договором іпотеки від 11 вересня 2007 року.

На адресу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позивач направив вимоги від 09 квітня 2021 року про дострокове повернення кредитних коштів за кредитним договором від 11 вересня 2007 року в розмірі 771 883,26 грн, з яких: 520 604,72 грн - основна сума боргу, 251 278,54 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

З аналізу змісту пункту 3.6 кредитного договору слідує, що безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов`язання є виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не направлення банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц (провадження № 61-14987св19) зазначено, що у разі прострочення виконання позичальником своїх зобов`язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов`язання та така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку право звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту у порядку, визначеному частиною другою статті 1050 ЦК України.

В матеріалах справи наявні докази, що 29 вересня 2015 року ОСОБА_1 востаннє сплатила кошти на виконання умов кредитного договору у сумі 615 дол. США, що не заперечується сторонами спору.

Розмір заборгованості ОСОБА_1 по сплаті кредиту станом на 11 березня 2021 року становить 771 883,26 грн, з яких: 520 604,72 грн - основна сума боргу, 251 278,54 грн - прострочені проценти за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року.

Таким чином, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що враховуючи умови кредитного договору від 11 вересня 2007 року (пункт 3.6) його дія припинилась 11 грудня 2015 року внаслідок виникнення у позичальника заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом понад три місяці, тобто змінився строк виконання зобов`язання й з цієї дати настав строк дострокового повернення кредиту у повному обсязі.

Згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України строк виконання кожного щомісячного зобов`язання спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовну давність щодо заборгованості за кредитом не можна починати облічувати з дня спливу визначеного договором строку кредитування, оскільки встановлення такого строку має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а насамперед для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.

Тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності окремо для погашення всієї заборгованості за кредитним договором.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх не внесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19).

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 заявлено про застосування позовної давності.

При цьому позивач не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності.

Зважаючи на умови пункту 3.6 кредитного договору, суд першої інстанції, зробив правильний висновок, що кредитний договір у даному випадку припинив дію 11 грудня 2015 року, позивач звернувся до суду із цим позовом тільки у травні 2021 року, тобто з пропуском позовної давності, строк якої встановлено тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

За правилом статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

При цьому поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).

Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами частини першої цієї статті, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З огляду на викладене, строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання зазначеного зобов`язання.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), на яку посилався заявник в касаційній скарзі.

Таким чином, умова кредитного договору про його дію до повного виконання зобов`язання сторонами (пункт 7.3 кредитного договору) не є встановленням строку дії договору в розумінні статті 251 ЦК України, в якій визначено поняття строку та терміну.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виходячи з умов кредитного договору (пункту 3.6) строк дії договору припинився 11 грудня 2015 року.

При цьому апеляційний суд зробив помилковий висновок, що оскільки пунктом 7.3 кредитного договору передбачено його дію до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов`язань, умовами кредитного договору не передбачено інших підстав припинення зобов`язання, тому дія договору не припинилась.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), на яку посилався заявник в касаційній скарзі, зазначила, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Подібний правовий висновок викладений і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), на яку посилався заявник в касаційній скарзі.

Оскільки дія кредитного договору від 11 вересня 2007 року припинилась 11 грудня 2015 року внаслідок виникнення у позичальника заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом понад три місяці, тобто строк кредитування позичальника є таким, що закінчився, тому вимога ДІУ про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом за період з 11 березня 2018 року до 11 березня 2021 року (поза межами строку кредитування), обґрунтовано відхилена судом першої інстанції.

Суд першої інстанції повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, дослідив надані сторонами докази та зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції скасував судове рішення місцевого суду, яке відповідає закону, є обґрунтованими.

Отже Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині не може вважатися законною і обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню.

У відзиві на касаційну скаргу ДІУ посилається на те, що правові висновки щодо застосування норм права, які викладено у постановах Верховного Суду у справах № 444/9519/12-ц, № 911/3677/17, № 912/1120/16 та на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Разом з тим, у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справах № 444/9519/12-ц, № 911/3677/17, № 912/1120/16 та у справі, яка переглядається, предмети, підстави позовів не є тотожними, разом з тим, правовідносини у порівнюваних ситуаціях є подібними.

Отже, висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19), на які посилається заявник у касаційній скарзі, підлягають врахуванню касаційним судом при перегляді цієї справи.

Таким чином, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи відзиву про те, що правові висновки щодо застосування норм права, які викладено у постановах Верховного Суду та на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Суд першої інстанції, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, правильно застосував норми матеріального права, у зв`язку з чим зробив обґрунтований висновок про відмову ДІУ у задоволенні позову до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Оскаржувана постанова апеляційного суду містить висновки лише в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, натомість суд першої інстанції в цій частині вимог не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального та процесуального права, судове рішення апеляційного суду, відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі у оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви майнового характеру, яка подана юридичною особою, ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 та частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми. Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 22 633,16 грн (754 474,98 грн - оспорювана сума * 1,5 % : 100 % = 11 317,13 грн * 200 % : 100 %).

З огляду на висновок Верховного Суду про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування постанови апеляційного суду та залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають стягненню з ДІУ в розмірі 22 633,16 грн.

Керуючись статтями 141 400 402 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Долинка Орест Антонович, задовольнити.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2022 року скасувати.

Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, залишити в силі.

Стягнути з Державної іпотечної установи на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 22 633 (двадцять дві тисячі шістсот тридцять три) гривні 16 копійок.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук