№ 347/721/22 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

27 лютого 2025року

м. Київ

справа № 347/721/22

провадження № 61-17527св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),

судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_9 , на рішення Косівського районного суду від Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року в складі судді: Крилюк М. І., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 рокув складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Томин О. О.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними та скасування державної реєстрації договорів дарування житлового будинку, земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що 24 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 було укладено договір позики на суму 61 468 дол. США, що підтверджується підписаною відповідачами розпискою, в якій вони зобов`язалися в солідарному порядку повернути кошти в розмірі 61 468 дол. США до 26 січня 2019 року. У встановлений строк відповідачі взятих на себе зобов`язань не виконали, кошти не повернули.

У вересні 2019 року позивачка звернулась до суду з позовом до одного з боржників - ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 березня 2021 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 61 468 дол. США.

На виконання вказаного рішення 29 жовтня 2020 року відкрите виконавче провадження і після відкриття виконавчого провадження ОСОБА_1 стало відомо, що садиба яка належить ОСОБА_2 перебуває в іпотеці AT ОТП Банк як застава за позику у розмірі 69 500 дол. США.

Оскільки вказане судове рішення не було виконане, нею подано позов до інших боржників - ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про стягнення боргу, інфляційних витрат та 3 % боргу, справа № 347/193/22 перебуває в суді першої інстанції.

Позивачка зазначала, що 25 червня 2019 року між нею та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено інший договір позики на суму 5 250 дол. США, які вони в солідарному порядку зобов`язалися повернути до 25 серпня 2019 року, про що власноручно написали розписку, однак взяті на себе зобов`язання не виконали та гроші не повернули, у зв`язку з чим вона була змушена також звернутися до суду.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року в справі № 347/2063/20 позов позивачки до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу задоволено, стягнено в солідарному порядку з відповідачів заборгованість в розмірі 5 250 дол. США.

Позивачка зазначала, що ці кошти відповідачі мали використати на будівництво будинку, в який вони мали переїхати жити і продати садибу, яка була їхнім місцем реєстрації/проживання і туристичним бізнесом. Новобудова і садиба розташовані поруч за адресою АДРЕСА_1 .

07 жовтня 2019 року ОСОБА_3 набула право власності на житловий будинок загальною площею 134,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , на земельній ділянці площею 0,0662 га, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Земельна ділянка перебувала у її власності з 27 квітня 2009 року.

Під час виконавчого провадження про стягнення боргу, ОСОБА_1 стало відомо, що у липні 2020 року ОСОБА_3 подарувала вказаний будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, своїй невістці, ОСОБА_4 , а остання 19 березня 2021 року подарувала це майно своїй мамі - ОСОБА_5 .

Позивачка вказувала, що відповідачі переїхали жити у новобудову, де і проживають на даний час. Доказом того що вони проживають у новобудові за адресою по АДРЕСА_2 , і більше не проживають за місцем реєстрації по АДРЕСА_2 , є акт державного виконавця, складений 26 жовтня 2021 року, де вказано, що у будинку по АДРЕСА_2 , були виявлені тільки 3 кондиціонери та одна праска, а жодних меблів чи речей побутового вжитку, які можуть свідчити про проживання там людей, у будинку не було.

Згідно довідки з реєстру майна, ОСОБА_2 є власником 1/5 частки житлового будинку де проживають його батьки, що знаходиться в АДРЕСА_3 . Незалежна оцінка вартості цього майна на 23 лютого 2022 року становить 541 060 грн.

Оскільки житловий будинок, який належить ОСОБА_2 перебуває в іпотеці ОТП Банку, боржники не мають майна яке би компенсувало повну суму їхнього боргу, оспорювана новобудова була відчужена після пред`явлення позову про стягнення заборгованості, на підставі договору дарування близьким родичам, а боржники проживають в відчуженому будинку, позивачка вважає, що усі правочини, що вчинялися для відчуження житлового будинку на яке можна було звернути стягнення для погашення заборгованості, є фіктивними та вчиненими виключно для уникнення боржниками повернення позичених ними коштів та відповідальності за їх неповернення.

Позивачка вказувала, що судом були вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 , в межах ціни позову - 61 468 дол. США боргу, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ, становить 1 518 874,28 грн. Проте, у липні 2020 дружина боржника, ОСОБА_3 відчужила належні їй житловий будинок та земельну ділянку під час чинного арешту нерухомого майна. Вказане нерухоме майно було набуте під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в шлюбі, а, отже, є їх спільною сумісною власністю.

Боржник - ОСОБА_2 , знаючи про накладення судом арешту на все його нерухоме майно та надаючи згоду на відчуження належної йому частки нерухомого майна на користь невістки ОСОБА_4 , діяв недобросовісно, метою таких дій було виключно уникнення сплати боргових зобов`язань.

ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просила:

визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування житлового будинку, загальною площею 134,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування земельної ділянки площею 0,0662 га, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору дарування житлового будинку, загальною площею 134,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ;

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

як стверджується матеріалами справи на житловий будинок по АДРЕСА_2 та земельну ділянку не було накладено арешт, оскільки боржник ОСОБА_2 не був його власником. Відповідно до матеріалів справи видно, що власником житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_2 була ОСОБА_3 . А тому, ОСОБА_3 , як власник житлового будинку, що розташований по АДРЕСА_2 та земельної ділянки мала повне право розпорядитися ними на власний розсуд, що вона і зробила подарувавши житловий будинок і земельну ділянку у липні 2020 року ОСОБА_4 , а вона в свою чергу подарувала вказане майно ОСОБА_5 ;

згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 28 червня 2021 року на даний час власником житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_2 є ОСОБА_5 . Підставою для державної реєстрації права власності за ОСОБА_5 є договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, серія та номер: 466, 468, видані 19 березня 2021 року приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу. При реєстрації права власності за ОСОБА_5 було перевірено відомості про державну реєстрацію іпотеки, обтяжень та заборон відчуження і встановлено, що будь-які обтяження щодо житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_2 відсутні;

визнання договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, порушує права власника даного майна ОСОБА_5 , яка в жодні правовідносини з позивачкою не вступала та на законних підставах набула права власності на це майно. ОСОБА_3 відчуження нерухомого майна здійснила протягом тривалого часу, оскільки 07 жовтня 2019 року вона набула право власності на житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_2 , а договори дарування вчинені у липні 2020 року та 19 березня 2021 року, що спростовує твердження позивачки про фіктивність правочинів та вчинення їх виключно для уникнення боржниками повернення позичених ними коштів, оскільки все це відбувалося на протязі майже двох років. В судовому засіданні також не знайшло свого підтвердження посилання позивачки про те, що спірний договір дарування є фіктивним, укладений без наміру настання наслідків, що обумовлені ним, між родичами та з метою уникнути цивільно-правової відповідальності за договором позики.

для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. З матеріалів справи вбачається, що на виконання спірного договору дарування передано житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_2 спочатку ОСОБА_4 , а потім ОСОБА_5 . Матеріали справи не містять відомостей щодо наявності заборони/обтяження на вказаний житловий будинок та земельну ділянку на момент вчинення правочину. Зокрема, на момент вчинення правочину заборони в реєстрі іпотек не було, реєстрацію права власності на житловий будинок та земельну ділянку внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, договір укладений в належній формі та досягнуто згоди з усіх істотних умов та на його виконання передано майно;

позивачкою ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами того, що оспорювані договори укладено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивними чи інші передбачені нормами чинного законодавства підстави щодо визнання таких договорів недійсним.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 червня 2023 року:

залучено ОСОБА_6 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача щодо предмета спору.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що:

згідно інформації наданої державним реєстратором з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, ОСОБА_6 є власницею житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до договору купівлі-продажу № 521 від 09 березня 2023 року укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ;

рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними та скасування державної реєстрації договорів дарування житлового будинку, визнання недійсними та скасування держаної реєстрації договорів дарування земельної ділянки може вплинути на права та обов`язки ОСОБА_6 , тому апеляційний суд вважає за необхідне залучити її до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 липня 2023 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Косівського районного суду від 21 березня 2023 року скасовано, ухвалено нове, яким задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_1 ;

визнано недійсним договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 20 липня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Тонюк М. М., за реєстровим номером 1006;

визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 20 липня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Тонюк М. М., за реєстровим номером 1007;

скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 та земельну ділянку, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

визнано недійсним договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Коломийського нотаріального округу Івано-Франківської області Маркуц У. М., за реєстровим номером 466;

визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Коломийського нотаріального округу Івано-Франківської області Маркуц У. М., за реєстровим номером 468;

скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , та на земельну ділянку, кадастровий номер 2623610100:01:001:0282, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16 серпня 2020 року встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 зобов`язувалися в солідарному порядку повернути ОСОБА_1 взяті у неї кошти в сумі 61468 доларів США, про, що ними було написано розписку. У вказаний строк, 26.01.2019 року, відповідач ОСОБА_2 та інші особи, вказані у розписці, не виконали взяті на себе зобов`язання по поверненню позичених коштів, чим порушили зобов`язання. Тобто, зобов`язання щодо повернення боргу виникли між ОСОБА_1 як кредитором і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 як боржниками на підставі правочину, укладеного між ними договору позики. Отже, судом беззаперечно встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на час укладання договору дарування житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 та земельної ділянки площею 0, 062 га, кадастровий номер 26236102100:01:001:0282 мали непогашені боргові зобов`язання щодо повернення позичених коштів перед ОСОБА_1 ;

при вирішенні питання про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зміст яких суперечить ЦК України, апеляційний суд враховує, наступне: на час укладання оспорюваних договорів дарування відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мали непогашені боргові зобов`язання щодо повернення позичених коштів перед позивачкою; відповідач ОСОБА_2 як співвласник житлового будинку та земельної ділянки на якій розміщений житловий будинок дав нотаріально посвідчену письмову згоду дружині на відчуження житлового будинку та земельної ділянки саме під час розгляду справи № 347/1779/19 у суді за позовом ОСОБА_1 про стягнення з нього боргу за договором позики у сумі 61468 доларів США; після відчуження спірного майна у відповідачів наявне майно по 1/5 квартири АДРЕСА_4 , вартість якої не може покрити вартості боргу, а будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 знаходиться в іпотеці і банком не надано згоди на його реалізацію; майно відчужене на підставі безоплатних договорів; майно відчужене на користь фізичної особи, яка є близьким родичем, а саме дружині сина боржників (що не заперечувалось відповідачами). Тому сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки його згода та послідуюче відчуження майна, яким володів ОСОБА_2 спільно із дружиною, яка також є боржником перед позивачкою, відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його частку як боржника та і на будинок в цілому. Відповідно, договір дарування, вчинений відповідачем ОСОБА_12 в період наявності непогашеного боргу, внаслідок якого відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 перестають бути платоспроможними, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правові висновки Верховного Суду у постановах: від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17).

та обставина, що правочин із третьою особою, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржників та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Колегією суддів враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна у відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мав місце непогашений борг за договором позики, кредитором ініційований судовий спір. Встановлено, що на момент надання ОСОБА_2 своїй дружині нотаріально посвідченої письмової згоди на відчуження будинку та земельної ділянки відповідач очевидно та поза всяким розумним сумнівом був обізнаний як про факт неповернення ним коштів за договором позики, так і про ініціювання кредитором ОСОБА_1 судового позову про повернення боргу, а тому міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог. Відповідачка ОСОБА_3 на момент відчуження будинку та земельної ділянки мала непогашений борг перед ОСОБА_1 , не могла не знати про ініціювання кредитором ОСОБА_1 судового позову про повернення боргу до ОСОБА_2 , а тому могла передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог. Отже, оспорювані правочини були укладені з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , тобто всупереч інтересам позивача, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з їх власності, під час існування у них боргових зобов`язань, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання на підставі рішення суду;

на час звернення позивачки до суду такого способу захисту порушених речових прав як скасування державної реєстрації договору закон вже не передбачав, тому матеріально-правове регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося. За таких обставин з урахуванням положень частини другої статті 5 ЦПК України належним способом захисту прав та інтересів позивачки буде скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить суд апеляційної інстанції відновити становище, яке існувало до укладання недійсних договорів, шляхом повернення ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку та земельної ділянки. Однак, як вбачається із матеріалів справи такі вимоги позивачка при розгляді справи в суді першої інстанції не заявляла, з урахуванням положень частини шостої статті 367 ЦПК України апеляційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає;

після відчуження житлового будинку та земельної ділянки ОСОБА_3 ОСОБА_4 , остання 19 березня 2021 року подарувала майно ОСОБА_5 . Суд першої відмовляючи у задоволенні заявлених вимог позивачці в цій частині не врахував, що ОСОБА_4 є дружиною ОСОБА_11 . ОСОБА_11 є однин із боржників за договором позики від 24 липня 2017 року, строк виконання якого сплив 26 січня 2019 року. Договори дарування, вчинені відповідачем ОСОБА_4 в період наявності непогашеного боргу, її чоловіка, майно відчужене на підставі безоплатних договорів; майно відчужене на користь фізичної особи, яка є близьким родичем, а саме матері ОСОБА_4 (що не заперечувалось відповідачами), що має ставитися під сумнів у частині їх добросовісності та набувають ознак фраудаторного правочину;

за таких обставин колегія суддів прийшла до висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки , укладеного 20 липня 2020 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та про визнання недійсним договору дарування житлового будинку та земельної ділянки , укладеного 19 березня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ;

доводи ОСОБА_4 , викладені у відзиві на апеляційну скаргу про те, що виконавче провадження по справі № 347/1779/19 було відкрито 29 жовтня 2020 року і в цьому виконавчому провадженні ОСОБА_3 не є учасником, виконавче провадження № 347/2063/20 було відкрито в кінці 2021 року, а будинок і земельна ділянка були подаровані їй в липні 2020 року та на час укладання договорів не було накладено арешт на майно, а тому відсутні підстави для визнання договорів дарування недійсними не заслуговують на увагу, з підстав зазначених вище. Крім того, колегія суддів зазначає, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 вказано: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Короткий зміст судового рішення суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року:

касаційну скаргу ОСОБА_6 , в інтересах якої діє ОСОБА_13 , задоволено частково;

постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 липня 2023 року скасовано;

справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що:

кореспонденція, адресована ОСОБА_6 , в якій містилася судова повістка про виклик її до апеляційного суду та повідомлення про судове засідання, призначене на 18 липня 2023 року, повернута до суду апеляційної інстанції з відміткою 08 серпня 2023 року «за закінченням терміну зберігання» (т. 4, а. с. 41-43);

18 липня 2023 року апеляційний суд прийняв постанову у справі за відсутності ОСОБА_6 . Отже, ОСОБА_6 як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не була належним чином повідомлена про розгляд справи апеляційним судом, судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив за її відсутності, не маючи доказів належного повідомлення. Процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справи стосовно ОСОБА_6 порушені через її непоінформованість про дату, час та місце розгляду справи у суді апеляційної інстанції;

ухвалюючи судове рішення, суд апеляційної інстанції на вимоги процесуального законодавства уваги не звернув, розглянув справу за відсутності ОСОБА_6 та без належного її повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, причин неотримання заявником повідомлення не з`ясував, чим порушив вимоги статті 6 Конвенції щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 листопада 2024 року:

клопотання ОСОБА_1 задоволено частково;

залучено ОСОБА_7 та ОСОБА_8 до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору у справі.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що:

із долученої до клопотання ОСОБА_1 копії договору купівлі-продажу № 521 від 09 березня 2023 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 встановлено, що придбання земельної ділянки та житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_2 вчинено за письмовою згодою чоловіка ОСОБА_6 - ОСОБА_7 . Крім того, 05 листопада 2023 року між ОСОБА_6 , як іпотекодавцем, та ОСОБА_8 як іпотекодержателем укладено договір іпотеки в забезпечення вимог іпотекодержателя, що випливають з договору позики, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_8 від 22 травня 2022 року, за яким ОСОБА_6 зобов`язалася до 23 травня 2024 року повернути ОСОБА_8 700 000 грн. Для забезпечення вказаного зобов`язання ОСОБА_6 передала в іпотеку земельну ділянку та житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 ;

з урахуванням наведених обставин, рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними та скасування державної реєстрації договорів дарування житлового будинку, визнання недійсними та скасування держаної реєстрації договорів дарування земельної ділянки може вплинути на права та обов`язки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , відтак апеляційний суд вважає за необхідне залучити їх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;

рішення Косівського районного суду від 21 березня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

позивачка ОСОБА_1 обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки, укладених ОСОБА_3 , а відтак ОСОБА_4 , посилалася на те, що позичені нею кошти відповідачі мали використати на будівництво будинку, в який вони мали переїхати жити і продати садибу, яка була їхнім місцем реєстрації/проживання і туристичним бізнесом. Новобудова і садиба розташовані поруч за адресою АДРЕСА_1 . Позивачка зазначила, що відповідачі ОСОБА_12 переїхали жити у новобудову, де і проживали станом на час її звернення з позовом до суду, а договір дарування житлового будинку з ОСОБА_4 укладено фіктивно;

як на доказ того, що вони проживають у новобудові за адресою по АДРЕСА_2 , та не проживають за місцем реєстрації по АДРЕСА_2 , позивачка посилалася на акт державного виконавця. Однак як вбачається із змісту акту державного виконавця, складеного 26 жовтня 2021 року при виконанні виконавчого листа № 347/1779/19 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 61 468 дол. США та 9989,20 грн сплаченого судового збору при виході по місцю проживання боржника вказаному у виконавчому листі ( АДРЕСА_2 ) , у будинку були виявлені 3 кондиціонери та одна праска. Разом з тим, вказаний акт не містить інформації про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають у будинку АДРЕСА_2 . Будь-яких інших доказів проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у будинку АДРЕСА_2 матеріали справи не містять.

свій позов позивачка також обґрунтовувала тим, що житловий будинок по АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_2 перебуває в іпотеці АТ «ОТП Банку», то боржники не мають майна яке би компенсувало повну суму боргу перед позивачкою. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта - 20 вересня 2019 року зареєстровано обтяження у вигляді арешту нерухомого майна належного ОСОБА_2 : - 1/5 частини квартири в АДРЕСА_3 та житлового будинку в АДРЕСА_2 загальною площею 289, 1 кв. м, житлова площа 73,4; площа земельної ділянки 600 кв. м. Окрім того, згідно реєстру житловий будинок та земельна ділянка по АДРЕСА_2 перебуває в іпотеці на підставі договору від 01 червня 2005 року, іпотекодержатель АКБ «РайффайзенБанк Україна»;

на підтвердження того, що звернути стягнення на належний ОСОБА_2 житловий будинок по АДРЕСА_2 , позивачка надала копію інформації наданої службовими особами АТ «ОТП Банк» від 15 лютого 2020 року вих. №68-3-23/1886, адресованої державному виконавцю Ганущак Р. І., згідно якої АТ «ОТП Банк», як заставодержатель майна боржника не надав згоду на реалізацію майна клієнта ОСОБА_2 . Колегія суддів зауважила, що позивачка звернулася із зазначеним позовом до суду 06 травня 2022 року, а інформація щодо неможливості звернення стягнення на іпотечне майно нею надана станом лютий 2020 року. Договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_2 згідно наявних у справі доказів укладено 01 червня 2005 року, однак будь-яких доказів щодо виконання відповідачем ОСОБА_2 своїх зобов`язань перед АТ «ОТП Банк» (наявності заборгованості та її суми) станом на час пред`явлення позову позивачем не надано, клопотання про витребування такої інформації позивачка не заявляла. Відтак доводи позивачки про те, що заборгованість відповідачів за договорами позики не може бути погашена за рахунок нерухомого майна, на яке накладено арешт для забезпечення позову в межах ціни позову не підтверджені належними доказами. Крім того, згідно Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2 станом на час пред`явлення позову на праві власності належали по 1/5 квартири АДРЕСА_4 ; ОСОБА_3 також належить 1/3 частки квартири АДРЕСА_5 ;

згідно листа головного державного виконавця Косівського ВДВС від 20 квітня 2022 року загальна вартість описаного і арештованого, згідно звіту про оцінку майна, а саме 1/5 квартири в АДРЕСА_6 становить 541 060 грн 20 листопада 2020 року зареєстровано обтяження у вигляді арешту нерухоме майно ОСОБА_3 в межах ціни позову 5 250 дол. США боргу, що в гривневому еквіваленті становить 147 586 грн. Таким чином, наведені обставини у їх сукупності не дають підстав для висновку про те, що ОСОБА_3 подарувавши житловий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_2 ОСОБА_4 (згоду на укладення яких як подружжя надав відповідач ОСОБА_2 ) діяла недобросовісно, внаслідок чого боржники ОСОБА_12 стали неплатоспроможними та у них відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення в рахунок погашення заборгованості за борговою розпискою. З огляду на те, що у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві власності перебували житловий будинок по АДРЕСА_2 (загально площею 289, 1 кв. м) та по 1/5 частини квартири АДРЕСА_4 , то ОСОБА_3 уклавши оспорювані договори дарування житлового будинку та земельної ділянки з близькою родичкою (як зазначає позивач) ОСОБА_4 (дружиною сина відповідачів ОСОБА_11 ) відсутні підстави для висновку що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відчуживши майно, діяли недобросовісно з метою унеможливити повернення боргу ОСОБА_1 ;

як зазначила позивачка, оскільки судове рішення про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики не було виконане, нею пред`явлено позов до решти боржників - ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про стягнення з них в солідарному порядку боргу, інфляційних витрат та 3 % боргу, справа № 347/193/22. Відтак позивачка реалізовує своє право на стягнення заборгованості за рахунок інших солідарних боржників. Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не взято до уваги те, що ОСОБА_4 є дружиною одного із солідарних боржників за борговою розпискою, а відтак знала про наявність непогашеної заборгованості перед ОСОБА_1 не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів з цього приводу, такі твердження позивачки ґрунтуються на її припущеннях. Колегія суддів також приходить до висновку, що позивачкою не доведено того, що ОСОБА_4 , уклавши договір дарування з своєю матір`ю ОСОБА_5 (що визнається сторонами) діяла недобросовісно з метою уникнення сплати заборгованості за договором позики перед ОСОБА_1 ;

ОСОБА_4 , набувши права власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою по АДРЕСА_2 , за відсутності заборони на їх відчуження, розпорядилася вказаним нерухомим майном на власний розсуд, подарувавши його матері ОСОБА_5 . Судом встановлено, та не заперечується сторонами, що вказане нерухоме майно житловий будинок та земельна ділянка за адресою АДРЕСА_2 протягом тривалого часу перебувало у відкритому продажу, позивачка ОСОБА_1 протягом розгляду її позову про визнання договорів щодо відчуження вказаного майна недійсними, не ставила питання про заборону його відчуження, відтак вказане нерухоме майно 09 березня 2023 року, (тобто до ухвалення рішення судом першої інстанції) було придбано ОСОБА_6 , яка уже на стадії апеляційного розгляду залучена до участі в розгляді справи в якості третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог щодо предмета спору. У вказаному будинку ОСОБА_6 проживає разом із чоловіком ОСОБА_7 та дитиною-інвалідом ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції обставин, на які посилалася позивачка ОСОБА_1 , як підставу своїх позовних вимог не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні.

Аргументи учасників справи

У грудні 2024 року ОСОБА_1 через Електронний суд подала касаційну, яка підписана представником ОСОБА_9 , на рішення Косівського районного суду від Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року, у якій просила:

скасувати оскаржені рішення;

ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги;

стягнути з відповідачів судові витрати.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

при зверненні до суду з позовом позивачка посилалася, як на підставі своїх вимог не тільки на фіктивність договорів, а і на недобросовісну поведінку Відповідачів, які своїми діями спрямованими на відчуження майна знижували свою платоспроможність. Судами не було враховано, що інше майно, яке перебуває у власності Відповідачів не дає можливість Позивачеві задовольнити свої вимоги в повному обсязі, а доводити можливість звернення стягнення на майно, яке перебуває в іпотеці банку Позивач не зобов`язана.

як було встановлено судами попередніх інстанцій при першому розгляді справи, то Відповідач 2 відчужила майно, яке є предметом спору 20 липня 2020 року. Таке відчуження відбулося за письмовою згодою чоловіка дарувальника - Відповідача 1, яка була викладеною у заяві, підпис на якій було засвідчено нотаріусом. Тобто, вказане майно вважається спільною сумісною власністю подружжя, що свідчить про те, що надаючи згоду на дарування майна Відповідач 1 розпорядився і своєю частиною майна, яке йому належало на праві спільної сумісною власності. При цьому, вказану презумпцію спільної сумісної власності повинні були доказувати сторони, які проти неї заперечують. Так як ніким не було надано доказів, що вказане майно не являється особистою власністю Відповідача 2, то можна прийти до висновку, що Відповідач 1 при наданні згоди на дарування майна діяв недобросовісно та з метою ухилення від обов`язку повернення отриманих у Позивача коштів у позику.

З приводу того, що Відповідач 1 та Відповідач 2 діяли спільно на шкоду кредитору і правочин спрямований на відчуження їхнього майна, що є спільною сумісною власністю є фраудаторним навіть за відсутності інформації у Відповідача 1 та Відповідача 2 про судові спори щодо стягнення заборгованості чи щодо обмеження їх у праві розпорядження майном. Як встановлено судами попередніх інстанцій, то Позивач звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договорів відчуження майна, яке є предметом спору з тих підстав, що у Відповідачів, у тому числі Відповідача 1 та Відповідача 2 існують перед нею невиконання зобов`язання. Так, було встановлено, що рішенням Косівського районного суду від 26 серпня 2020 року було стягнуто з Відповідача 1 заборгованість за договором позики у розмірі 61468 дол. США. При цьому вказана заборгованість виникла не тільки у Відповідача 1, а і у Відповідача 2, хоча в межах вказаної справи до неї не було заявлено позовних вимог про стягнення заборгованості. Проте, згідно умов договору позики вказана заборгованість повинна була бути повернути, у тому числі Відповідачем 1 та Відповідачем 2 не пізніше 26 січня 2019 року. Тобто, Відповідач 1 та Відповідач 2 знали та розуміли, що після вказаної дати вони повинні будуть повернути заборгованість, яка у них виникла. Як наслідок, після вказаної дати суди повинні розглядати будь-які правочини, які вчиняються боржниками та спрямовані на відчуження майна, як фраудаторні та такі, що спрямовані на уникнення відповідальності з повернення боргу. А тому, судами не вірно було визначено, що майно могло бути відчужено на користь третіх осіб так як Відповідач 1 нічого не знав про судове провадження про стягнення з нього боргу, а майно, яке відчужувалося не перебувало під арештами чи іншими заборонами;

суд апеляційної інстанції послався на правильні висновки Верховного Суду в контексті правових підстав визнання недійсними фраудаторних правочинів, проте неправильно застосував їх. Так, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що Позивачем не було доведено фіктивності договорів щодо майна, яке є предметом спору. Проте фіктивність договору є однією з можливих ознак фраудаторності договору, проте не єдиною. У даному контексті суду слід було застосувати концепцію недобросовісної поведінки боржників, якими є Відповідач 1 та Відповідач 2 та розглядати укладений договір з вказаної точки зору та правового обґрунтування позовних вимог Позивачем. У постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2024 по справі № 932/18757/19 колегія суддів зазначила наступне: «касаційний суд зауважує, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фрау да торного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається»;

з приводу необхідності позивачу вчиняти дії направлення на доведення факту не можливості виконання зобов`язання за рахунок іншого майна боржника. На думку Позивача, висновок суду з приводу необхідності доведення неможливості звернення стягнення на майно Відповідачів яке перебуває в іпотеці АТ «ОТП Банк» є таким, що порушує правила рівності та диспозитивної. Судом неправильно було покладено саме на Позивача цей обов`язок, так як отримання інформації з приводу боргу позичальників у банківської установи та відсутність подальшої процедури звернення стягнення на майно покладають на Позивача додатковий тягар. Подібний висновок був зазначений у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2023 року по справі № 363/3701/20 де колегія суддів зазначила наступне: «посилання апеляційного суду на те, що позивач має довести наявність у боржника активів, у тому числі рухомого майна, грошових коштів, є половинчастим. Так, апеляційний суд зазначив, що по суті спірний договір дарування є фраудаторним правочином, але майновий стан відповідача не доведено, а саме, що він не зможе погасити кредитну заборгованість. Проте відповідно до вимог статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому саме відповідач посилалася, що оспорюваний договір не є фіктивним, майновий стан дозволяє їй виконати кредитне зобов`язання. Разом з тим не зазначила, за рахунок якого саме майна;

судами було встановлено, що у осіб, які відчужили майно існує перед Позивачем заборгованість у розмірі 61 468 дол. США та 5 250 дол. США. А у позичальників окрім 1/5 частини житлового будинку вартість 541060 грн. та будинку, який перебуває в іпотеці ОТП Банку більше ніякого майна немає. Тобто, за рахунок 1/5 частини будинку Позивач не зможе задовольнити свої вимоги в повному обсязі, а на майно в іпотеці ОТП Бану немає можливості звернути стягнення через вищезазначені обставити та законодавчі норми. Як наслідок, Позивач вважає, що має повне право вимагати визнання недійсним договорів дарування майна, які були вчинені Відповідачем 1 та Відповідачем 2 з метою зниження рівня своєї платоспроможності, що є для Позивача належним та оптимальним способом захисту її прав та інтересів.

У лютому 2025 року 2025 року ОСОБА_6 через Електронний суд подала відзив на касаційну скаргу, який підписане представником ОСОБА_13 , в якому просила:

касаційну скаргу залишити без задоволення;

оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що:

звертаємо увагу суду касаційної інстанції, на що звернув вагу суд інстанції апеляційної та вказав у постанові від 04 грудня 2024 року, що позивач обґрунтовує свої вимоги як фіктивністю абсолютно всіх правочинів, тобто таких, що укладені без наміру настання правових наслідків, а також як такі, що укладені з метою уникнення сплати боргу. Фактично, Позивачем повинно було бути доведено, що договори дарування кожний окремо містяться ознаки фіктивності, тобто укладені без наміру настання правових наслідків та, відповідно, укладені з метою уникнення сплати боргу. У Постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20), зазначено, що суд першої інстанції визнав оспорюваний договір недійсним на підставі статті 234 ЦК України, оскільки при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.

відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не робили себе навмисно неплатоспроможними, адже будинок, що розташованих за адресою: АДРЕСА_7 введено в експлуатацію вже після звернення Позивача до суду із позовом в рамках справи №347/1779/19, в них є майно, за рахунок якого Позивач може погасили заборгованість. Частково, майже 50% від суми боргу вже погашено в рамках виконавчого провадження, про що вказує сама Позивач і надала відповідні документи, що містяться в матеріалах справи;

Мета оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Якщо кредитор уже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована» - такий правовий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (Постанова від 14 серпня 2024 року у справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23)).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2025 року:

відкрито касаційне провадження у справі;

в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Косівського районного суду від Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року відмовлено.

05 лютого 2025 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2025 року:

відзив ОСОБА_6 на касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без розгляду;

справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2025 року:

клопотання ОСОБА_6 про продовження строку на подання відзивуна касаційну скаргу задоволено;

продовжено ОСОБА_6 строк на подання відзиву на касаційну скаргу;

відзиви ОСОБА_4 , які підписані представником ОСОБА_15, на касаційну скаргу повернуто.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 16 січня 2025 року вказано, що:

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 листопада 2024 року у справі № 522/17464/18; від 20 листопада 2024 року у справі № 643/1718/23; від 08 листопада 2024 року у справі № 509/5604/21; від 06 листопада 2024 року у справі № 757/43362/15-ц; від 06 листопада 2024 року у справі № 462/6859/21; від 23 жовтня 2024 року у справі № 149/1049/23; від 29 травня 2024 року у справі № 638/15609/20; від 22 травня 2024 року у справі № 638/17158/17; від 30 квітня 2024 року у справі № 639/4910/23; від 10 квітня 2024 року у справі № 754/11753/21; від 30 листопада 2023 року у справі № 640/16611/18; від 08 листопада 2023 року у справі № 456/2635/21; від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/3691/19; від 15 вересня 2023 року у справі № 759/11403/20; від 21 червня 2023 року у справі № 370/807/22; від 06 квітня 2023 року у справі № 199/291/21; від 16 січня 2023 року у справі № 754/3132/16-ц; від 28 грудня 2022 року у справі № 759/7632/20; від 19 грудня 2022 року у справі № 330/1569/19; від 30 листопада 2022 року у справі № 199/9112/20; від 23 листопада 2022 року у справі № 752/9653/20; від 26 жовтня 2022 року у справі № 752/19854/17; від 17 серпня 2022 року у справі № 545/2396/20; від 07 червня 2022 року у справі № 754/16202/18; від 22 лютого 2022 року у справі № 496/1069/18; від 08 лютого 2022 року у справі № 442/8409/14-ц; від 11 січня 2022 року у справі № 646/7463/16-ц; від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20; від 31 жовтня 2024 року у справі № 344/7040/18; від 22 жовтня 2024 року у справі № 757/30604/17-ц; від 09 жовтня 2024 року у справі № 372/1990/18; від 02 жовтня 2024 року у справі № 703/3501/22; від 26 вересня 2024 року у справі № 757/37382/18-ц; від 09 серпня 2024 року у справі № 361/155/21; від 17 липня 2024 року у справі № 331/5427/21; від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц; від 06 листопада 2024 року у справі № 370/1104/22; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17; від 04 жовтня 2024 року у справі № 932/18757/19; від 31 жовтня 2024 року у справі № 509/4936/17; від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23; від 16 жовтня 2024 року у справі № 712/3471/22; від 11 вересня 2024 року у справі № 369/1053/21; від 11 вересня 2024 року у справі № 203/837/20; від 26 серпня 2024 року у справі № 726/1110/23; від 20 вересня 2024 року у справі № 947/37261/21; від 14 вересня 2024 року у справі № 504/112/22; від 01 серпня 2024 року у справі № 452/584/22; від 24 липня 2024 року у справі № 362/2740/22; від 10 липня 2024 року у справі № 201/3274/21; від 20 червня 2024 року у справі № 757/50206/20-ц; від 13 червня 2024 року у справі № 344/16662/20; від 17 квітня 2024 року у справі № 461/10170/19; від 25 квітня 2024 року у справі № 169/517/22; від 29 листопада 2022 року у справі № 916/329/21 (916/2710/21); від 21 грудня 2023 року у справі № 712/1503/23; від 22 листопада 2023 року у справі № 363/3701/20; від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 та постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

постанови Верховного Суду: від 11 грудня 2024 року у справі № 689/993/18; від 11 грудня 2024 року у справі № 2-90/11; від 04 грудня 2024 року у справі № 202/5053/21; від 04 грудня 2024 року у справі № 466/359/22; від 04 грудня 2024 року у справі № 461/7568/18; від 20 листопада 2024 року у справі № 591/6350/20; на які міститься посилання у касаційній скарзі, ухвалено та оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень після ухвалення оскарженого судового рішення. Тому посилання на указані постанови Верховного Суду не може бути підставою касаційного оскарження судового рішення.

Фактичні обставини

Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2020 року в справі № 347/1779/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/91220816), залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 березня 2021 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/95657121)та постановою Верховного Суду від 23 грудня 2022 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/108059531), стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 61 468 дол. США.

У справі № 347/1779/19 суди встановили, що згідно з розпискою від 24 липня 2017 року ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_2 зобов`язалися в солідарному порядку повернути ОСОБА_1 кошти в сумі 61 468 дол. США у строк до 26 січня 2019 року. У визначений строк позичальники не виконали взяті на себе зобов`язання.

20 жовтня 2020 року постановою старшого державного виконавця Косівського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) відкрито виконавче провадження по виконанню виконавчого листа № 347/1779/19, виданого 16 жовтня 2020 року Косівським районним судом Івано-Франківської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 61 468 дол. США.

ОСОБА_2 на праві власності належить:

1/5 частки в праві власності на квартиру АДРЕСА_4 ;

будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний будинок і земельна ділянка, на якій він розміщений, знаходяться в іпотеці АТ «ОТП «Банк», що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

АТ «ОТП Банк» як іпотекодержатель майна боржника не надав згоду на реалізацію майна, яке належить ОСОБА_2 .

Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2019 року в справі № 347/1779/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/84293435) накладено арешт на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 , в межах ціни позову - 61 468 дол. США боргу, що в гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становить 1 518 874,28 грн.

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 347/1779/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/100218260):

апеляційну скаргу старшого державного виконавця Косівського районного відділу ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Ганущак Р. І. задоволено;

ухвалу Косівського районного суду Івано-Франківської області від 30 липня 2021 року скасовано;

подання старшого державного виконавця Косівського районного відділу ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Ганущак Р. І. про примусове входження до житла боржника ОСОБА_2 задоволено;

надано дозвіл Косівському районному відділу ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) на примусове проникнення до житла боржника ОСОБА_2 , що за адресою: АДРЕСА_2 для проведення виконавчих дій.

У постанові Івано-Франківського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року, зокрема, вказано, що:

наявні у справі матеріали щодо вчинення виконавчих дій свідчать про те, що державним виконавцем було вчинено цілий ряд заходів, спрямованих на виконання рішення суду, яке набрало законної сили. У той же час, боржник ухиляється від виконання покладених на нього зобов`язань, ігноруючи виклики і вимоги виконавця, чим ставить під сумнів конституційні гарантії обов`язковості рішення суду;

у боржника відсутні транспортні засоби, земельні ділянки, грошові кошти на рахунках в банківських установах, на які можливо звернути стягнення, у зв`язку з чим сума боргу залишається майже незмінною. Як правильно зауважує державний виконавець, звернення стягнення на заробітну плату і пенсію боржника забезпечило з моменту відкриття виконавчого провадження погашення заборгованості за рішенням суду лише на 3352,25 грн, що з огляду на порядок стягнення таких платежів, не в повному обсязі забезпечить виконання судового рішення (1 745 076,52 грн). Згідно з листом головного державного виконавця Косівського ВДВС від 20 квітня 2022 року загальна вартість описаного і арештованого майна (відповідно до звіту про оцінку), а саме: 1/5 квартири у АДРЕСА_6 , становить 541 060 грн.

02 жовтня 2019 року ОСОБА_3 , у період перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , набула право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Відповідно до договору дарування житлового будинку від 20 липня 2020 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок з господарською спорудою, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний будинок розташований на земельній ділянці площею 0, 062 га, кадастровий номер 26236102100:01:001:0282. У пункті 15 вказаного договору дарування житлового будинку за цим договором вчиняється за письмовою згодою чоловіка дарувальника ОСОБА_2 , викладеною у заяві.

На підставі договору дарування земельної ділянки від 20 липня 2020 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0, 062 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 26236102100:01:001:0282. У пункті 11 вказаного договору зазначено, що дарування земельної ділянки за цим договором вчиняється за письмовою згодою чоловіка дарувальника ОСОБА_2 , викладеною у заяві.

Надалі будинок за адресою: АДРЕСА_2 , та земельну ділянку, на якій він розташований, ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 , що підтверджується договором дарування житлового будинку від 19 березня 2021 року та договором дарування земельної ділянки.

Відповідно до інформації, наданої державним реєстратором з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, ОСОБА_6 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , згідно з договором купівлі-продажу № 521 від 09 березня 2023 року, укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідченим та зареєстрованим приватним нотаріусом Косівського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Маркуц У. М.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року в справі №347/2063/20 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/99692699):

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено;

рішення Косівського районного суду від 02 червня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення;

позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу задоволено;

стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 5 250 дол. США.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини другої статті 202 ЦК України).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зазначено, що: «зважаючи на те, що ОСОБА_4 надавала лише згоду на укладення договору дарування від 04 лютого 2015 року, проте не була його стороною, то вона не може вважатися належним відповідачем за вимогами про визнання недійсним оспорюваного договору».

По своїй суті згода одного з співвласників щодо розпорядження спільним сумісним майном є одностороннім правочином. При вчиненні такого правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони.

Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що по своїй сутності згода є одностороннім правочином (див., наприклад, постанови Верховного Суду від: 23 червня 2021 у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).

Касаційний суд вже вказував, що згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Саме тому в разі пред`явлення вимоги про визнання недійсним договору належним відповідачем є сторона договору (інший з подружжя) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 756/10461/21 (провадження № 61-2023св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

У справі, що переглядається, сторонами оспорюваних договорів дарування від 20 липня 2020 року є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Оскільки ОСОБА_2 надавав лише згоду на укладення договорів дарування від 20 липня 2020 року, і не був їх стороною, то він не може вважатися належним відповідачем за вимогами про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року. Суди відмовили в цій частині позовних вимог з інших мотивів, а не внаслідок їх пред`явлення до неналежного відповідача. Тому судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Цей суд звертав увагу, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24));

мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23)).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;

зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України);

договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при залишенні без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року апеляційний суд вважав, що відсутні підстави для висновку про те, що ОСОБА_3 подарувавши житловий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_2 ОСОБА_4 (згоду на укладення яких як подружжя надав відповідач ОСОБА_2 ) діяла недобросовісно, внаслідок чого боржники ОСОБА_12 стали неплатоспроможними та у них відсутнє майно, на яке можна звернути стягнення в рахунок погашення заборгованості за борговою розпискою. З огляду на те, що у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві власності перебували житловий будинок по АДРЕСА_2 (загально площею 289, 1 кв. м) та по 1/5 частини квартири АДРЕСА_4 , то ОСОБА_3 уклавши оспорювані договори дарування житлового будинку та земельної ділянки з близькою родичкою (як зазначає позивач) ОСОБА_4 (дружиною сина відповідачів ОСОБА_11 ) відсутні підстави для висновку що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відчуживши майно, діяли недобросовісно з метою унеможливити повернення боргу ОСОБА_1 ;

ОСОБА_1 пред`явила позов про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року як таких, що укладені з метою уникнення стягнення на це майно в рахунок погашення боргу з договором позики від 24 липня 2017 року, укладеного між позивачкою та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , строк виконання якого сплив 26 січня 2019 року;

в позові позивачка, зокрема, вказувала, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відчужено безоплатно майно при наявності боргу на користь невістки ОСОБА_4 (дружини свого сина, ОСОБА_11 ). Інше майно не дозволяє погасити борг (а. с. 1 - 6, том 1); у відзиві на позов в суді першої інстанції представник ОСОБА_4 зазначав, що оспорювані договори вчинені між близькими особами, але підстави фіктивності чи недійсності відсутні (а. с. 94, том 1);

апеляційний суд не врахував, що боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України); мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником;

апеляційний суд не звернув уваги, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа);

апеляційний суд по суті не перевірив чи існують підстави для кваліфікації оспорюваного правочину як вчиненого всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України).

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року. Тому постанову апеляційного суду у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 рокуналежить скасувати та в цій частині справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування від 19 березня 2021 року, скасування державної реєстрації договорів дарування від 20 липня 2020 року та від 19 березня 2021 року

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що:

«очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

У справі, що переглядається:

при відмові в задоволенні позовних вимог провизнання недійсними договорів дарування від 19 березня 2021 року, скасування державної реєстрації договорів дарування від 20 липня 2020 року та від 19 березня 2021 року суди вважали, що підстави для їх задоволення відсутні внаслідок необґрунтованості;

суди не звернули увагу, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; належним способом захисту кредитора є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається. Тому в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування від 19 березня 2021 року, скасування державної реєстрації договорів дарування від 20 липня 2020 року та від 19 березня 2021 року належало відмовити внаслідок обрання неналежного способу захисту. Суди зробили обґрунтований висновок про відмову в їх задоволенні, проте помилилися щодо мотивів такої відмови, в зв`язку з чим судові рішення в цій частині належить змінити з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення постанова апеляційного суду ухвалена без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року, в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування від 19 березня 2021 року, скасування державної реєстрації договорів дарування від 20 липня 2020 року та скасування державної реєстрації договорів дарування від 19 березня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; постанову апеляційного суду від 04 грудня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року, розподілу судових витрат скасувати та в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 410 411 412 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_9 , задовольнити частково.

Рішення Косівського районного суду від Івано-Франківської області від 21 березня 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року, в частині відмови в задоволенні позовних вимогОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування від 19 березня 2021 року, скасування державної реєстрації договорів дарування від 20 липня 2020 року та скасування державної реєстрації договорів дарування від 19 березня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів дарування від 20 липня 2020 року, розподілу судових витрат скасувати та в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 04 грудня 2024 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко