Постанова

Іменем України

17 серпня 2023 року

місто Київ

справа № 348/1829/16

провадження № 61-4313св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2022 року, постановлене суддею Грещуком Р. П., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Баркова В. М., Девляшевського В. А., Луганської В. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила:

- встановити факт її проживання однією сім`єю із ОСОБА_2 протягом періоду з 29 липня 2008 року до 01 липня 2016 року;

- визнати спільною сумісною власністю її та ОСОБА_2 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ;

- визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

- автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , залишити у власності ОСОБА_2 та зобов`язати його сплатити їй грошову компенсацію половину вартості цього автомобіля.

ОСОБА_1 обґрунтовувала пред`явлений позов тим, що у період з 29 липня 2008 року до 01 липня 2016 року вона проживала спільно з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вони вели спільне господарство, побут, мали спільний бюджет. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_3 . Під час спільного проживання та за спільні кошти вони придбали автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який 08 серпня 2014 року зареєстрований за відповідачем. Також за кошти, які вона отримала від продажу своїх транспортних засобів, ними придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 .

Стислий виклад заперечень відповідача

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у грудні 2016 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просив:

- встановити факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім`єю протягом періоду з 29 липня 2008 року до 10 травня 2016 року;

- визнати автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , та автомобіль марки «MAZDA 323», 1997 року випуску, шасі (рама, кузов, коляска) № НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 , спільною сумісною власністю сторін;

- виділити ОСОБА_2 автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ;

- виділити ОСОБА_1 автомобіль марки «MAZDA 323», 1997 року випуску, шасі (рама, кузов, коляска) № НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 .

Свої вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що вінпроживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу зі ОСОБА_1 до 10 травня 2016 року. В цей період вони придбали транспортні засоби, а саме автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама, кузов, коляска) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , та автомобіль марки «MAZDA 323», 1997 року випуску, шасі (рама, кузов, коляска) № НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 .

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 26 жовтня 2022 року Надвірнянський районний суд

Івано-Франківської області задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю в період з 29 липня 2008 року до 01 липня 2016 року.

Визнав спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , ринковою вартістю 264 191, 20 грн, та автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , ринковою вартістю 111 400, 00 грн.

Визнав право власності ОСОБА_1 на частку у розмірі 1/2 частини однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Суд частково задовольнив зустрічний позов ОСОБА_2 .

Встановив факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім`єю в період з 29 липня 2008 року до 01 липня 2016 року.

Залишив у власності ОСОБА_2 автомобіль марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , ринковою вартістю 111 400, 00 грн.

В іншій частині вимог зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля марки «Volkswagen Caddy», 2007 року випуску, шасі (рама) № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , яка становить 55 700, 00 грн.

Суд першої інстанції керувався тим, що показаннями свідків підтверджено факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства та побуту, наявності взаємних прав та обов`язків, саме в період часу із 29 липня 2008 року до 01 липня 2016 року. Враховуючи викладене, суд визнав спірну квартиру та автомобіль марки «Volkswagen Caddy» об`єктами права спільної сумісної власності сторін, оскільки їх придбано у період фактичних шлюбних стосунків та за спільні кошти. Також суд врахував, що автомобіль марки «MAZDA 323» продано під час проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю та отримані грошові кошти витрачені ними на спільні потреби сім`ї, тому підстав для поділу цього автомобіля немає.

Постановою від 23 лютого 2023 року Івано-Франківський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 , рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2022 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що розписка від 16 червня 2016 року про отримання грошових коштів в борг, подана ОСОБА_2 до суду, не свідчить про те, що саме ці позичені кошти були використані відповідачем для придбання спірної квартири, а відтак презумпція права спільної сумісної власності ним не спростована. Додатково враховано, що наявність у пункті 12 договору купівлі-продажу спірної квартири від 30 червня 2016 року застереження про те що ОСОБА_2 на момент укладення та підписання договору в шлюбі або у фактичних стосунках не перебуває, також не може бути підставою для задоволення його зустрічного позову, оскільки ця інформація внесена у договір з його слів.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 23 березня 2023 року з використанням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року в частині визнання права спільної сумісної власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , справу передати на новий розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц

(провадження № 61-48153св18), відповідно до яких тривале проживання чоловіка та жінки окремо у зв`язку з особливостями їх професійної діяльності не може свідчити про припинення фактичних шлюбних відносин;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19

(провадження № 61-3071св21), згідно з якими лише показання свідків та спільні світлини не можуть бути підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/1506/20

(провадження № 61-17350св21), у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, щодо статусу майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі;

- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, які доводять те, що джерелом набуття права власності не були спільні кошти подружжя.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 до Верховного Суду не надійшов.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 27 квітня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_2 у касаційній скарзі просить скасувати оскаржувані судові рішення лише в частині визнання спірної квартири спільною сумісною власністю. Вимог про скасування чи зміну судових рішень в частині висновків щодо встановлення факту проживання однією сім`єю та щодо поділу транспортних засобів заявник у касаційній скарзі не навів. Відтак оскаржувані судові рішення переглядаються в касаційному порядку виключно в частині поділу квартири.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що з 29 липня 2008 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу та є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 30 червня 2016 року, посвідченогоприватним нотаріусом Надвірнянського районного нотаріального округу Вірстюком Т. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1110, ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Право власності на спірну квартиру зареєстроване на ім`я відповідача.

Право, застосоване судом

Частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, правомірною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України.

Отже, правовими наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без шлюбу є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю, спільний побут, взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України).

СК України не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду під час їх оцінці. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які підтверджують наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.

За обставинами справи, що переглядається, сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі. Факт проживання однією сім`єю вони не заперечували. Спір між ними виник щодо конкретної дати припинення спільного подружнього життя.

Позивачка стверджувала, що фактичні шлюбні відносини з відповідачем були припинені 01 липня 2016 року. Натомість відповідач зазначав, що ці відносини припинені 10 травня 2016 року.

Наведені обставини сторони доводили лише показаннями свідків.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов переконання, що свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 підтвердили, що в червні 2016 року сторони проживали однією сім`єю. Оцінивши ці показання свідків, суд першої інстанції вважав їх логічними та послідовними. Водночас суд першої інстанції критично оцінив показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про те, що ОСОБА_2 проживав зі ОСОБА_1 тільки до 16 травня 2016 року, оскільки суд дійшов переконання, що показання цих свідків мають суперечливий характер.

Відтак, суд першої інстанції зробив висновок про те, що показаннями свідків підтверджується факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю і після 10 травня 2016 року. Тож доводи відповідача про те, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені 10 травня 2016 року, не підтвердилися.

З наведених підстав суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю в період з 29 липня 2008 року до 01 липня 2016 року та визнав право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на квартиру

АДРЕСА_1 , а також визнав право власності на частку у розмірі 1/2 частини цієї квартири за ОСОБА_1 .

Такі висновки судів узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18

(провадження № 61-13953св19), щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти, не буде належно підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц

(провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20). Судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.

У справі, що переглядається, врахувавши, що спірну квартиру придбано в період фактичних шлюбних відносин, а також те, що відповідач не спростував презумпцію спільності права власності на майно, яке набуте ними в період таких відносин,суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції,обґрунтовано визнав спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності сторін та здійснив її поділ.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, які доводять те, що джерелом набуття права власності не були спільні кошти подружжя з таких підстав.

На підтвердження того, що квартиру придбано за особисті кошти, відповідач подав до суду першої інстанції розписку від 16 червня 2016 року, відповідно до якої ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_11 грошові кошти на купівлю квартири в розмірі 150 000, 00 грн, які зобов`язався повернути 16 червня 2019 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій не вважали зазначену розписку таким доказом, який спростовує презумпцію спільності майна подружжя, оскільки вона не свідчить про те, що саме ці позичені кошти були використані відповідачем для придбання спірної квартири, з урахуванням також того, що вартість квартири перевищує розмір позики.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та наголошує, що за приписами частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Надана відповідачем розписка не спростовує презумпцію права спільної сумісної власності на майно, придбане подружжям в період фактичних шлюбних відносин, оскільки такі розписки не оформлені як договори дарування, не посвідчені нотаріально. Без нотаріального посвідчення неможливо беззаперечно встановити, чи відповідає дата складення розписки, зазначена в ній, дійсній даті її написання, а відтак, чи передано кошти у день, зазначений в розписці.

Також відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, тому показання свідка ОСОБА_11 (позикодавця) щодо обставин придбання спірної квартири та походження коштів, за які її було придбано, вірно не враховані судами.

Суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що посилання відповідача на зміст пункту 12 договору купівлі-продажу квартири, відповідно до якого покупець ( ОСОБА_2 ) заявив, що на момент укладення та підписання цього договору у шлюбі або у фактичних шлюбних відносинах не перебуває, не спростовує встановленого судами факту придбання спірної квартири у період, коли сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах та не доводить придбання квартири за особисті кошти відповідача. Зазначена інформація внесена у договір зі слів самого відповідача, й з урахуванням інших доказів, які належно оцінені судами попередніх інстанцій, не спростовує презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період фактичних шлюбних відносин.

Належних, достатніх, достовірних та допустимих доказів на спростування зазначеної презумпції ОСОБА_2 до суду не подав.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц

(провадження № 61-48153св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19

(провадження № 61-3071св21) та від 08 червня 2022 року у справі № 362/1506/20 (провадження № 61-17350св21).

Так, у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року

у справі № 6-1026цс15 вирішувалося питання про режим спірного майна з урахуванням статей 16-18 Закону України «Про власність» та статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України). Верховний Суд України зробив висновок про те, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб потрібно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, потрібно установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих обставин приписи частини першої статті 17 Закону України «Про власність» будуть правильно застосовуватися.

Отже, Верховний Суд України у постанові від 23 вересня 2015 року

у справі № 6-1026цс15 вирішував питання щодо режиму спірного майна з урахуванням статей 16-18 Закону України «Про власність» та статті 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року. Натомість у справі, що переглядається, спірні правовідносини регулюються СК України, який визначає, що на майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються приписи глави 8 СК України, зокрема приписи статті 60 цього Кодексу, які закріплюють презумпцію спільності майна подружжя, набутого за час шлюбу. Відтак правове регулювання спірних правовідносин у справі, яку переглядав Верховний Суд України, та у цій справі є відмінним, а тому висновки, викладені у зазначеній постанові правильно не враховані судами першої та апеляційної інстанцій.

У справі, що переглядається, висновки судів відповідають правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17

(провадження № 14-325цс18), щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

В інших постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зокрема, у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц

(провадження № 61-48153св18) Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що факт проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу підтверджено належними та допустимими доказами. Апеляційний суд помилково відмовив у задоволенні позову, оскільки обставин справи не врахував, доводи позивача належно не перевірив, не надав належної оцінки церковному шлюбному обряду вінчання сторін та реєстрації місця проживання сторін у справі, а також попереднім процесуальним діям відповідача, послався на тривале проживання відповідача у зв`язку із участю у спортивних турнірах окремо від позивача, що не може свідчити про те, що сторони не перебували у фактичних сімейних відносинах та не вели спільний бюджет та господарство, оскільки свідчить лише про особливості професійної діяльності позивача.

Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19

(провадження № 61-3071св21) зробив висновки про те, що для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що у матеріалах справи немає належних та допустимих доказів, які б свідчили про спільне проживання позивачки та спадкодавця як чоловіка та жінки, тобто наявність сім`ї, у період з часу розірвання шлюбу до моменту його смерті. Разом з цим показання свідків про проживання позивача із спадкодавцем однією сім`єю, на яких суд апеляційної інстанції ґрунтував свої висновки, не є достатніми доказами про наявність у них сім`ї в розумінні статті 3 СК України. Поданий позивачем акт про факт наявності спільного майна та оцінку його вартості, складений депутатом міської ради, спростовується показаннями, наданими ним як свідком у суді першої інстанції. Крім того, цей акт складено на підставі свідчень трьох сусідів, один з яких є родичем позивачки. Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивачка не довела реальності сімейних відносин з померлим не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, оскільки досліджені в суді письмові докази у сукупності з показаннями свідків підтверджують лише факт сусідських, дружніх, інтимних стосунків, а надані позивачкою фотокартки, на яких зображена вона разом зі спадкодавцем, не можуть слугувати підтвердженням факту спільного постійного проживання однією сім`єю, так як вони були кумами, часто відпочивали разом, в одній компанії.

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/1506/20 (провадження № 61-17350св21) зазначено, що доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є докази спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інші докази, які свідчать про наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю. Верховний Суд дійшов переконання, що встановлені апеляційним судом обставини не дають підстав уважати, що позивачка та спадкодавець проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Тобто, між ними не виникли відносини, притаманні подружжю, тому набуття спадкодавцем спірної квартири не свідчить про поширення на неї правового режиму спільної сумісної власності.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать загальним висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Інші висновки, викладені в згаданих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної із цих справ та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Отже, фактичні обставини наведених заявником в касаційній скарзі справ та справи, що переглядається, є відмінними. Зокрема, у цій справіфакт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу відповідач не заперечував, а лише не погоджувався з часом припинення фактичних шлюбних відносин.

У касаційній скарзі заявник не навів переконливих доводів на спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій про припинення цих відносин саме 01 липня 2016 року. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до власного викладу обставин справи, непогодження із встановленими фактичними обставинами справи судами першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Інші доводи касаційної скарги щодо неналежності подружжю спірного майна на праві спільної сумісної власності ґрунтуються на припущенні, що фактичні шлюбні відносини між сторонами припинилися не 01 липня 2016 року, як зазначала позивачка та встановили суди, а 10 травня 2016 року, оскільки наведений факт відповідачем не доведений та судами не встановлений.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Отже, Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, не підтвердилися. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

З урахуванням викладених обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що квартира АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної сумісної власності сторін, оскільки відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період фактичних шлюбних відносин. Суди, врахувавши принцип рівності часток у спільній власності, що не спростовувався ОСОБА_2 , обґрунтовано визнали за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку спірної квартири.

Крім того, Верховний Суд наголошує, що у касаційній скарзі ОСОБА_2 хоч і навів підстави касаційного оскарження судових рішень в частині висновків судів про встановлення факту проживання сторін однією сім`єю, проте просив скасувати ці рішення судів лише в частині визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов переконання, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині залишити без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 26 жовтня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року в частині визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю та її поділу залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак