Постанова

Іменем України

31 травня 2022 року

м. Київ

справа № 348/2111/18

провадження № 61-1056св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 04 жовтня 2021 року у складі судді Грещука Р. П. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Фединяка В. Д., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення авансу.

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про повернення авансу.

Позовні вимоги мотивував тим, що ОСОБА_2 згідно розписки отримала від ОСОБА_1 завдаток за земельну ділянку, яку вона зобов`язувалась йому продати після оформлення належних документів.

Однак, у зв`язку з тим, що вказана земельна ділянка не перебувала у власності ОСОБА_2 , а була комунальною власністю, ОСОБА_1 просив повернути суму авансу за розписками, а саме 56 320 дол. США.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 04 жовтня 2021 року, яка залишена без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення авансу закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України в зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Роз`яснено позивачу що даний спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Закриваючи провадження у справі суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що як за суб`єктивним складом, так і виходячи зі змісту спірних правовідносин, між сторонами виник спір щодо невиконання зобов`язань за договором про спільну діяльність від 26 серпня 2007 року між суб`єктами господарювання, а тому даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області.

07 лютого 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не повно з`ясовано обставини справи. Заявник зазначає, що позивачем та відповідачем у цій справі є фізичні особи, а не фізичні особи - підприємці.

Позовні вимоги базуються на договірних відносинах щодо повернення сплаченого авансу за борговими розписками.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз`яснення рішення чи відмову у роз`ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Відповідно до приписів частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 761/33069/16-ц.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Суд встановив, що 03 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення авансу.

В обґрунтування позовних вимог вказував, що ОСОБА_2 , згідно розписки від 26 серпня 2007 року, в якості авансу, отримала від нього кошти на загальну суму 56 320 дол. США за земельну ділянку, площею 250 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яку після оформлення належних документів вона зобов`язалася йому продати.

Розпискою передбачено графік викупу земельної ділянки, згідно якого: 20 000 у. о. мають бути сплачені після отриманні всіх дозвільних документів на початок будівництва і з початку будівництва; 45 000 у. о. - після будівництва готової споруди 12 % і реєстрації в БТІ.

Частиною другою статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з пунктами 1 та 15 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.

Підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 ГК України).

Частиною другою статті 50 ЦК України визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частина друга статті 55 ГК України визначає суб`єктами господарювання не тільки господарські організації, але й громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах, як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Судом встановлено, що 26 серпня 2007 року між СПД ОСОБА_2 та СПД ОСОБА_1 укладено договір про спільну діяльність для досягнення спільної господарської мети - будівництва приміщення торгівельно-офісного комплексу, що буде розміщено за адресою: АДРЕСА_1 . За умовами цього договору відповідач ОСОБА_3 зобов`язана укласти договір оренди усієї необхідної для будівництва земельної ділянки на розі вулиць Чорновола та Мазепи в м. Надвірна Івано-Франківської області.

В цей же день, 26 серпня 2007 року ОСОБА_3 надала ОСОБА_1 розписку про отримання завдатку у розмірі 10 000 у. о. від суми 75 000 у. о. за земельну ділянку площею 250 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та взяла на себе зобов`язання продати вказану земельну ділянку після оформлення належних документів. При цьому, графік подальшого викупу земельної ділянки визначено в залежності від виконання умов договору про спільну діяльність.

Тобто, вбачається, що на час укладення договору про спільну діяльність для досягнення спільної господарської мети від 26 серпня 2007 року сторони мали статус суб`єкта підприємницької діяльності.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спір у справі, яка переглядається, стосується невиконання зобов`язань за договором про спільну діяльність від 26 серпня 2007 року, тобто домовленості про сумісну діяльність між суб`єктами господарювання, а між сторонами виникли господарські відносини.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналізуючи характер спірних правовідносин сторін, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що як за суб`єктним складом, так і виходячи зі змісту спірних правовідносин, між сторонами виник спір щодо виконання господарського зобов`язання, а тому правильно закрив провадження у справі, оскільки спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 492/1519/15-ц (провадження № 14-558цс19).

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що вказана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, не можуть бути прийняті судом, оскільки спростовуються вищевикладеним.

Крім того, доводи касаційної скарги щодо того, що позивач на час звернення до суду з вказаним позовом, тобто на 03 жовтня 2018 року втратив статус фізичної особи - підприємця, про що внесений відповідний запис від 30 липня 2014 року, є безпідставними, оскільки за змістом статей 51 52 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, статті 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для фізичної особи -підприємця є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа - підприємець відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб`єкта господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, що виник при виконанні умов укладеного між ними господарського договору (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 904/1083/18 (провадження № 12-249гс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 127/23144/18 (провадження № 14-460цс19).

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 28 липня 2021 року у справі № 335/4675/19 (провадження № 61-6485св20). У вказаній справі позивач на час звернення до суду з позовом втратив статус суб`єкта підприємницької діяльності. Верховний Суд зробив висновок, що спір стосовно договору, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Крім того, на відміну від цієї справи, у справі № 593/793/14-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, позивач звернувся з позовною заявою до 15 грудня 2017 року, тобто під час дії ГПК і ЦПК України в іншій редакції.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 04 жовтня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров