ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2024 року

м. Київ

справа № 354/1076/21

адміністративне провадження № К/990/30668/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Тацій Л.В.,

суддів: Стеценка С.Г., Стрелець Т.Г.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні адміністративну справу № 354/1076/21 за позовом ОСОБА_1 до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Карпатський національний природний парк, про визнання незаконним та скасування рішення; зобов`язання до вчинення дій, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.01.2023 (суддя Біньковська Н. В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2023 (головуючий суддя Матковська З. М., судді Кузьмич С. М., Улицький В. З.),

У С Т А Н О В И В:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Яремчанської міської ради Івано-Франківської області (далі - Міська рада, відповідач), у якому просив:

- визнати незаконним та скасувати пункт 110 рішення від 27.05.2021 № 151-10/2021 в частині відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд уч. Растовий, с. Микуличин;

- зобов`язати надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою вищевказаної земельної ділянки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав про те, що всупереч нормам статей 116 118 121 122 Земельного кодексу України Міська рада протиправно прийняла рішення від 27.05.2021 № 151-10/2021, пунктом 110 якого позивачу відмовлено в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд уч. Растовий с. Микуличин.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.01.2023, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2023, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, висновки якого повністю підтримав апеляційний суд, виходив з того, що земельна ділянка, яку має намір отримати позивач, належить до земель природно-заповідного фонду та перебуває у постійному користуванні Карпатського національного природного парку на підставі Державного акта на право постійного користування землею, виданого 29.12.2001 за № І-ІФ №002772 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування за №000006, бланк серії І-ІФ №002772, та згідно плану зовнішніх меж землекористування.

Суди констатували, що будь-яких доказів про припинення землекористування чи зміну меж цієї земельної ділянки сторонами не представлено, позивачем не спростовано обставини знаходження бажаної ним земельної ділянки в межах природного парку.

За висновками судів, земельна ділянка, на яку претендує позивач, не може передаватись у приватну власність, оскільки вона (ділянка) належить до земель природно-заповідного фонду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.01.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2023, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга позивача вмотивована доводами про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права (статті 79-1 118 Земельного кодексу України, стаття 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України») внаслідок неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених в постановах від 04.08.2021 у справі № 320/816/19, від 18.05.2022 у справі № 154/3345/16, від 13.12.2016 у справі № 815/5987/14, від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 19.06.2018 у справі № 806/2982/17, від 25.02.2020 у справі № 723/1964/14, від 15.04.2020 у справі № 638/15764/17, від 22.04.2020 у справі № 818/1707/16, від 14.05.2020 у справі № 360/536/17.

ОСОБА_1 наголошує, що точні межі земель Карпатського національного парку на місцевості біля земельної ділянки, на яку претендує позивач, не встановлені. Землям парку не присвоєно кадастровий номер.

Відповідач та третя особа не реалізували своє право подати відзив на касаційну скаргу.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 13.09.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до Міської ради із заявою від 20.04.2021 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,10 га, яка розташована в уч. Растовий с. Микуличин Яремчанської міської ради. До заяви долучив графічні матеріали з публічної кадастрової карти України з бажаним місцем розташування земельної ділянки та копію документів, що посвідчують особу.

20.04.2021 позивач також звернувся до Карпатського національного природного парку із заявою, в якій просив погодити вилучення земельної ділянки площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в с. Микуличин (уч. Растовий) для подальшої приватизації.

Листом від 28.03.2022 № 128 Карпатський національний природний парк повідомив заявника, що згідно поданих ним документів, а саме викопіювання з кадастрової карти України, вказана земельна ділянка, яка знаходиться в с. Микуличин, Надвірняський район, уч. Растовий, накладається на землі, надані Карпатському національному природному парку в постійне користування, Підліснівского природоохоронного науково-дослідного відділення, квартал № 15, виділ №11 згідно планшету № 3 цього ПОНДВ. Вказав, якщо бажана земельна ділянка заходить на територію Карпатського національного природного парку, то відповідно до пункту «г» частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду приватизації не підлягають.

Рішенням від 27.05.2021 № 151-10/2021 (пункт 110) відповідач відмовив ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в уч. Ростовий с. Микуличин у зв`язку з тим, що земельна ділянка, вказана позивачем у викопіюванні з публічної кадастрової карти України, знаходиться на території Карпатського національного природного парку (Підліснівське природоохоронне науково-дослідне відділення, квартал № 15, виділ № 11).

Про прийняте рішення Міська рада повідомила заявника листом від 04.06.2021 № Т-660.

Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до чистин першої та другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права і дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 10 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частиною другою статті 2 Закону № 280/97-ВР визначено, що місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Відповідно до частини першої статті 3 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ЗК) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина перша статті 116 ЗК).

Частинами шостою, сьомою статті 118 ЗК передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Пунктом «г» частини першої статті 121 ЗК установлено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Відтак ЗК визначений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК.

Як встановили суди попередніх інстанцій, підставою для відмови позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки стала та обставина, що земельна ділянка, вказана на викопіюванні з публічної кадастрової карти України, знаходиться на території Карпатського національного природного парку (15 квартал, 11 виділ Підліснівське природоохоронне науково-дослідне відділення).

Надаючи оцінку такій обставині для прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з такого.

Згідно із частиною першою статті 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відповідно до статті 43 ЗК землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Положеннями статті 44 ЗК установлено, що до земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва)

Землі територій та об`єктів природно-заповідного фонду використовуються з урахуванням обмежень у їх використанні, визначених відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та положеннями про ці території, об`єкти (частина перша статті 46-1 ЗК).

Статтями 83 та 84 ЗК визначено, що у приватну власність не можуть бути передані землі як комунальної, так і державної власності під об`єктами природо-заповідного фонду.

Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів встановлює Закон України "Про природно-заповідний фонд України" (далі - Закон № 2456-ХІІ).

Відповідно до преамбули Закону № 2456-ХІІ природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об`єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв`язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

За змістом статті 3 Закону № 2456-ХІІ до природно-заповідного фонду України належать, зокрема, природні території та об`єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища.

Відповідно до статті 4 Закону № 2456-ХІІ території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу.

Згідно зі статтею 20 Закону № 2456-ХІІ національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України.

До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у державній, комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Суди встановили (і це підтверджується матеріалами справи), що Карпатський національний природний парк, який згідно зі статтею 3 Закону № 2456-ХІІ належить до об`єктів природно-заповідного фонду, створений постановою Ради Міністрів Української РСР від 03.06.1980 №376. Межі Парку затверджено додатком до цієї постанови.

У матеріалах справи наявна копія Державного акта на право постійного користування землею площею 5 332,19 гектарів, виданого Карпатському національному природному парку 29.12.2001, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування за №000006, бланк серії І-ІФ № 002772, а також план зовнішніх меж землекористування.

Суди вказали, що будь-які докази про припинення землекористування чи зміну меж цієї земельної ділянки у встановленому порядку в матеріалах справи відсутні.

Крім того, суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що позивачу при зверненні до Міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд було достеменно відмово про те, що земельна ділянка, на яку він претендує, знаходиться на території та перебуває в користуванні Карпатського національного природного парку, про що свідчить попереднє звернення позивача до третьої особи за погодженням вилучення земельної ділянки.

Усі зазначені вище обставини суди першої та апеляційної інстанцій оцінили на користь висновку про правомірність рішення Міської ради від 27.05.2021 № 151-10/2021.

Стверджуючи про помилковість такого висновку судів попередніх інстанцій, позивач зазначає, що суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 04.08.2021 у справі № 320/816/19 та від 18.05.2022 у справі № 154/3345/16.

Разом з тим, вказані постанови Верховного Суду не можуть бути прикладом іншого правозастосування з огляду на неподібність правовідносин у справах № 320/816/19, № 154/3345/16 та у справі, що переглядається.

Так, у справі № 320/816/19 Верховний Суд виснував про те, що дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні регламентовано частиною шостою статті 118 ЗК.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Водночас, у справі № 320/816/19 судами було встановлено, що Літківська сільська рада Броварського району Київської області (відповідач у справі) протиправно (без установлених законом підстав) відмовила позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, що і стало підставою задоволення позовних вимог.

У справі ж № 354/1076/21 таких обставин не встановлено.

Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 154/3345/16 є безпідставним, оскільки правовідносини в цій справі стосувалися відмови позивачу в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою з тієї підстави, що такий дозвіл щодо цієї ж земельної ділянки вже було надано іншій особі.

Тобто, правовідносини у справах № 154/3345/16 та № 354/1076/21 також не є подібними.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 також наводить окремі фрагменти постанов Верховного Суду, ухвалених у справах № 815/5987/14, № 545/808/17, № 806/2982/17, № 723/1964/14, № 638/15764/17, № 818/1707/16, № 360/536/17.

Такі посилання, однак, наведені безвідносно до встановлених у справі обставин та висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а тому не можуть свідчити про помилковість останніх.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів зазначає, що доводи позивача в касаційній скарзі полягають не в оспорюванні правозастосування судами попередніх інстанцій, як це презюмується нормою пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, а зводяться до незгоди з оцінкою судами доказів у справі.

Водночас, переоцінка доказів виходить за межі касаційного перегляду справи, установлені частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ґрунтуються на правильному правозастосуванні, у зв`язку із чим рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.01.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2023 у справі № 354/1076/21 слід залишити без змін.

Керуючись статтями 343 349 350 355 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.01.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.07.2023 у справі № 354/1076/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Л.В. Тацій С.Г. Стеценко Т.Г. Стрелець