Постанова

Іменем України

06 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 489/3570/16-ц

провадження № 61-36002св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року у складі судді Кошель Б. І. та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» (далі - ТОВ «Аверс-Сіті», Товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору цесії недійсним, посилаючись на те, що 25 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір уступки права вимоги (цесії), за умовами якого цедент передає цесіонарієві, а цесіонарій набуває право інвестора, належне цедентові, і стає замовником за інвестиційним договором від 13 вересня 2008 року № 424/1. За передане право вимоги до боржника цесіонарій зобов`язався сплатити цеденту грошову суму у розмірі 101 557,50 грн, в тому числі податок на додану вартість (далі - ПДВ) - 16 926,25 грн. Вважає, що оспорюваний правочин було вчинено з метою приховування договору факторингу, який сторони насправді уклали, оскільки фактично відбулося фінансування під відступлення права вимоги за інвестиційним договором. При цьому Товариство не є фінансовою установою та не має відповідної ліцензії на здійснення факторингових операцій. Зважаючи на зміну у 2012 році керівництва, про наявність договору цесії ТОВ «Аверс-Сіті» стало відомо лише 22 лютого 2017 року - після отримання апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 24 січня 2017 року у справі за позовом Товариства до ОСОБА_2 про розірвання договору. Враховуючи викладене, ТОВ «Аверс-Сіті» просило визнати недійсним договір уступки права вимоги (цесії) від 25 жовтня 2010 року з моменту його укладення.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що за своєю правовою природою укладений між сторонами правочин не є договором факторингу. Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного правочину. Продаж відповідачем права вимоги до боржника за інвестиційним договором (отримання в майбутньому нерухомого майна) на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою операцією, а тому оспорюваний договір не є удаваним, тобто таким, що вчинений з метою приховання іншого правочину, - договору факторингу. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що до пред`явлених Товариством вимог спливла позовна давність, яка, однак, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин з огляду на недоведеність позову.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року апеляційну скаргу ТОВ «Аверс-Сіті» залишено без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У червні 2018 року ТОВ «Аверс-Сіті» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга ТОВ «Аверс-Сіті»мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій фактично відступили від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 14 квітня 2016 року у справі № 3-238гс16 та від 25 травня 2016 року у справі № 3-477гс16, та не врахували, що за договором цесії від 25 жовтня 2010 року фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі грошової вимоги до третьої особи - боржника. Не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та нормах матеріального права і висновки судів щодо пропуску позовної давності, оскільки про порушення оспорюваним правочином своїх прав Товариство дізналося лише 22 лютого 2017 року. Місцевий суд безпідставно відхилив клопотання ТОВ «Аверс-Сіті» про відвід судді.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

12 вересня 2018 року справа № 489/3570/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 25 жовтня 2010 року між ТОВ «Аверс-Сіті» та ОСОБА_1 було укладено договір уступки права вимоги (цесії), за умовами якого цедент передає цесіонарієві, а цесіонарій набуває право інвестора, належне цедентові, і стає замовником за інвестиційним договором від 13 вересня 2008 року № 424/1.

Пунктом 8 договору передбачено, що за передане право вимоги до боржника цесіонерій 27 жовтня 2010 року або до цієї дати сплачує цеденту грошову суму у розмірі 101 557,50 грн, у тому числі ПДВ - 16 926,25 грн.

27 жовтня 2010 року між ТОВ «Аверс-Сіті» та ОСОБА_1 було укладено договір № 29/10/10 про зарахування зустрічних однорідних вимог, за умовами якого, маючи одна до одної зустрічні грошові вимоги, строк виконання яких настав 27 жовтня 2010 року, сторони дійшли згоди про зарахування таких зустрічних однорідних вимог, що випливають з укладених між ними договорів, а саме: договору купівлі-продажу майнових прав від 25 жовтня 2010 року № 1/424_ИП, згідно з яким ОСОБА_1 мала сплатити Товариству грошову суму у розмірі 101 557,50 грн, у тому числі ПДВ - 16 926,25 грн, та за договором уступки права вимоги (цесії) від 25 жовтня 2010 року, згідно з яким Товариство мало сплатити ОСОБА_1 грошову суму в такому ж розмірі.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з пунктом першим частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «Аверс-Сіті» посилалося на те, що договір уступки правава вимоги (цесії) був укладений з метою приховати іншу угоду, а саме - договір факторингу, який, у свою чергу, суперечить положенням статті 1079 ЦК України, статтям 1, 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки Товариство не є фінансовою установою та не має ліцензії на здійснення факторингових операцій.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 8 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу як кредитної операції міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Таким чином, ЦК України проводить розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, це, зокрема правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України, статтею 350 Господарського кодексу України, частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, визначений у статті 1054 ЦК України. Такими є банк або інша фінансова установа.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 цього Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України)).

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що за оспорюваним правочином цедент передав цесіонарієві за плату, а цесіонарій набув належне цедентові право інвестора і став замовником за інвестиційним договором, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що між сторонами в цій справі було укладено договір відступлення права вимоги, а не договір факторингу, у зв`язку з чим обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

При цьому суди правильно виходили з того, що учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа і для укладення такого правочину отримання ліцензії не вимагається.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що відмовляючи у задоволенні позову, суди фактично відступили від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 14 квітня 2016 року у справі № 3-238гс16 та від 25 травня 2016 року у справі № 3-477гс16, згідно з яким плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається, не заслуговують на увагу, оскільки умовами оспорюваного правочину передбачена плата за відступлення права майнової вимоги за інвестиційним договором, а не грошової вимоги. Таким чином, правовий висновок Верховного Суду України у вказаних справах не стосується правовідносин, які виникли між сторонами в цій справі.

Аргументи касаційної скарги про те, що в першій інстанції справа розглядалася упередженим судом, є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на положеннях статті 20 ЦПК України 2004 року (підстави для відводу судді). ТОВ «Аверс-Сіті» не навело переконливих доказів на підтвердження обставин, які б викликали сумніви в об`єктивності та неупередженості суду.

Позовна давність у разі її пропуску за відсутності поважних причин її поновлення, застосовується лише за доведеності позовних вимог, про що правильно зазначили суди попередніх інстанцій. Посилання заявника на необґрунтованість висновків судів щодо її пропуску, не спростовують законності оскаржуваних судових рішень, оскільки суди відмовили в задоволенні позовних вимог за недоведеністю, а не з підстав спливу позовної давності.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Аверс-Сіті» залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 17 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов