Постанова

Іменем України

09 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 359/1506/21

провадження № 61-17756св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шумило Наталією Миколаївною, на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди батька ОСОБА_2 до Словацької Республіки з 31 березня 2021 року до 31 березня 2023 року.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 24 липня 2009 року до 21 червня 2013 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_3 .

Місце проживання малолітньої ОСОБА_3 визначено з матір`ю на підставі рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 червня 2013 року.

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 10 листопада 2017 року, яке набрало законної сили, був наданий дозвіл на виїзд за межі України малолітньої дитини до Словацької Республіки разом із матір`ю без згоди та супроводу батька з обов`язковим поверненням дитини до України, для проживання в ній разом із матір`ю, включно до 31 березня 2019 року.

В подальшому ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченої заяви від 21 березня 2019 року надав згоду на тимчасовий виїзд доньки за кордон до Словацької Республіки в період з 31 березня 2019 року до 31 березня 2021 року у супроводі матері, або ОСОБА_4 або ОСОБА_5 .

На теперішній час вона проживає та працює за трудовим договором у Словацькій Республіці та має намір надалі продовжувати працювати.

Посилаючись на те, що відповідач відмовляється надати дозвіл на виїзд дитини за кордон, просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що на даний час відсутня необхідність в наданні дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, оскільки малолітня ОСОБА_2 вже фактично проживає за кордоном.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду та вважав судове рішення таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

28 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 712/10623/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України)

Крім того, вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року в справі № 131/926/14-ц та від 07 листопада 2018 року в справі № 507/306/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Відсутність дозволу відповідача на виїзд дитини за кордон ставить під загрозу можливість продовження дитиною навчання в Словацькій Республіці за програмою до якої вона вже адаптувалась за останні роки та позбавить дитину звичного для неї оточення.

Перебування дитини за кордоном на момент вирішення судом питання про надання дозволу на її виїзд не є безумовною підставою для відмови в задоволенні судом такого позову.

Між тим, задоволення позовних вимог якнайкраще відповідатиме інтересам дитини, життя якої вже увійшло у звичну для неї колію, а зміна умов та середовища перебування дитини може призвести до негативних наслідків.

Доводи інших осіб у справі

Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили

Рух справи в суді касаційної інстанції не надходили

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 рокувідкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Бориспільського міськрайонного суду Київської області цивільну справу № 359/1506/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області, про надання дозволу на виїзд малолітньої дитини за кордон без згоди батька.

Обставини справи

Суди встановили, що з 24 липня 2009 року до 21 червня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після розірвання шлюбу місце проживання дитини визначено за місцем проживання матері ОСОБА_1 на підставі рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 червня 2013 року.

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 10 листопада 2017 року ОСОБА_1 надавався тимчасовий дозвіл на виїзд за межі України малолітньої ОСОБА_3 до Словацької Республіки без згоди та супроводу батька з обов`язковим поверненням дитини до України, для проживання в ній з матір`ю ОСОБА_1 , включно до 31 березня 2019 року.

21 березня 2019 року ОСОБА_2 надав нотаріально завірену згоду на виїзд малолітньої дочки ОСОБА_3 за кордон до Словацької Республіки, інших країн учасниць Шенгенської угоди та країн Європейського Союзу в період із 31 березня до 31 березня 2021 року.

Згідно відомостей Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України 28 серпня 2019 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перетнула державний кордон України в напрямку виїзду до Словацької Республіки та станом на 06 квітня 2021 року на територію України не поверталась.

Також установлено, що ОСОБА_1 має посвідку на проживання в Словацькій Республіці до 31 березня 2023 року включно, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , та на підставі трудового договору від 01 квітня 2017 року працює в компанії ТОВ «СанаКліс» за безстроковим договором.

Малолітня ОСОБА_3 є ученицею 5С класу початкової школи денної форми навчання, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , відвідує початкову художню школу імені Йозефа Кресанка за напрямом «Музичне мистецтво» та школу танців «City Dance».

Обґрунтовуючи підстави позову, позивачка посилалась на те, що 31 березня 2021 року закінчується термін дії тимчасового дозволу на виїзд за межі України малолітньої ОСОБА_3 , що був наданий заявою ОСОБА_2 від 21 березня 2019 року. Оскільки відповідач проігнорував її звернення з цього приводу, для захисту свого права та права дитини на вільний вибір місця проживання, навчання, роботи вона змушена звертатись до суду. Передчасність такого звернення до суду зумовлена тим, що вона має досвід тривалого судового розгляду попередньої справи з вирішення аналогічного спору між сторонами.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Так, підставою касаційного оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 712/10623/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року в справі № 131/926/14-ц та від 07 листопада 2018 року в справі № 507/306/17 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.

Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до частини третьої статті 313 ЦК України, фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Згідно статті 7 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», пунктів 16, 18 Правил оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення самостійний виїзд за кордон дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, здійснюється за нотаріально засвідченою згодою батьків. За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього за кордон може бути дозволений на підставі рішення суду.

Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим із батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон із визначенням його початку й закінчення.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) зроблено висновок, що положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання, та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові з огляду на те, що неповнолітня ОСОБА_3 як на момент звернення до суду із цим позовом, так і на час розгляду судами справи фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Словацькій Республіці, де проживає разом із матір`ю.

Оскільки дитина перебуває за межами України, то вирішувати питання щодо надання дозволу на її виїзд можливо лише після її повернення до України, тобто, з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані, й не суперечать правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду, що зазначена заявником в касаційній скарзі.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують.

Посилання у касаційній скарзі на те, що відсутність дозволу відповідача на виїзд дитини за кордон ставить під загрозу можливість продовження дитиною навчання в Словацькій Республіці, колегія суддів відхиляє, оскільки встановленим є факт перебування на час розгляду справи судом ОСОБА_3 у Словацькій Республіці з матір`ю ОСОБА_1 . Таким чином, оскільки дитина не перетинала кордон України, тому вирішення питання щодо надання йому дозволу на виїзд за кордон є передчасним, і може бути вирішено у судовому порядку у разі повернення ОСОБА_3 до України.

Доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від26 жовтня 2020 року в справі № 131/926/14-ц та від 07 листопада 2018 року в справі № 507/306/17, зводяться до незгоди заявника із оскаржуваними судовими рішеннями в частині оцінки доказів, на які посилалася позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які знайшли обґрунтовану оцінку у мотивувальній частині судових рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шумило Наталією Миколаївною, залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

С. Ю. Бурлаков

В. М. Коротун