Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 359/2568/18

провадження № 61-17140св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Відкрите акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

треті особи: ОСОБА_4 , державний реєстратор Гружчанської сільської ради Макарівського району Київської області ОСОБА_6, Публічне акціонерне товариство «Комерційний індустріальний банк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Іванової І. В., Сліпченка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання договорів недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, посилаючись на те, що 13 січня 2006 року між ОСОБА_4 (довіритель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТИАРА» (далі - ТОВ «ТИАРА») (повірений) було укладено договір доручення № 13/1-37, за яким ТОВ «ТИАРА» зобов`язалося вчинити від імені та за рахунок ОСОБА_4 такі юридичні дії: забезпечити розрахунки за виконані роботи, послуги, матеріали, що стосуються будівництва квартири АДРЕСА_1 , організувати будівництво квартири, після завершення будівництва, введення її в експлуатацію та проведення технічної інвентаризації передати ОСОБА_4 за актом прийому-передачі документи, необхідні для наступного оформлення права власності на квартиру. В подальшому, 15 червня 2013 року між ОСОБА_4 , ТОВ «ТИАРА» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансовою компанією «Житлоінвест-Гарант» (далі - ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант») було укладено договір замісника повіреного № 13/1-37, за яким змінено повіреного за договором доручення з ТОВ «ТИАРА» на ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант». 15 січня 2014 року між ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант», ОСОБА_4 та нею було укладено договір про уступку права вимоги, за умовами якого вона прийняла на себе права та обов`язки довірителя за договором замісника повіреного від 15 червня 2013 року № 13/1-37. ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант» надало їй довідку про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування для пред`явлення забудовнику та складений акт прийому-передачі квартири. Таким чином, з моменту видачі довідки про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування та складання акта прийому-передачі, вона набула право власності на майнові права на квартиру. В подальшому, при зверненні до державного реєстратора з метою оформлення права власності на квартиру вона отримала відмову у вчиненні реєстраційної дії із вказівкою на те, що квартира належить іншій особі. З метою виконання зобов`язань за кредитним договором № 014/9408/74/49513 майнові права на вказану квартиру були передані ОСОБА_4 в іпотеку ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» відповідно до договору іпотеки від 27 листопада 2006 року. 14 серпня 2017 року на підставі договору відступлення права вимоги за договором іпотеки ОСОБА_2 набула право вимоги за договором іпотеки від 27 листопада 2006 року № 014/9408/74/49513, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 . В подальшому ОСОБА_2 як іпотекодержатель за договором іпотеки набула право власності на квартиру згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38882187 від 20 грудня 2017 року. 22 січня 2018 року ОСОБА_2 відчужила квартиру на користь ОСОБА_5 . Договір іпотеки, укладений 27 листопада 2006 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 , суперечить вимогам Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на момент його укладення, оскільки майнові права не могли бути предметом іпотеки. У зв`язку з цим договір іпотеки не міг бути правовою підставою для реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру. Крім цього, на час відчуження квартири ОСОБА_5 власником майнових прав на квартиру була вона, а тому ОСОБА_2 не мала права її відчужувати. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір іпотеки до кредитного договору № 014/9408/74/49513, укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 , посвідчений 27 листопада 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрований в реєстрі за № 4557; скасувати рішення державного реєстратора Гружчанської сільської ради Макарівського району Київської області ОСОБА_6 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 грудня 2017 року, індексний номер 38882187, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений 22 січня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрований в реєстрі за № 748.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2020 року у складі судді Журавського В. В. позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки до кредитного договору № 014/9408/74/49513, укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 , посвідчений 27 листопада 2006 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрований в реєстрі за № 4557. Скасовано рішення державного реєстратора Гружчанської сільської ради Макарівського району Київської області ОСОБА_6 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 грудня 2017 року, індексний номер 38882187, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений 22 січня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрований в реєстрі за № 748.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірний договір іпотеки є недійсним з підстав, передбачених статтями 203 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки майнові права на квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом іпотеки. Майнові права на об`єкт незавершеного будівництва були віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», а оспорюваний договір іпотеки майнових прав на незакінчену будівництвом квартиру було укладено 27 листопада 2006 року. При цьому визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири є належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача, оскільки в такому випадку вона як власник майнових прав на квартиру отримає можливість у встановленому законом порядку оформити своє право власності на цей об`єкт нерухомого майна. Матеріали справи не містять належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження того, що договір про уступку права вимоги за договором замісника повіреного від 15 січня 2014 року є недійсним. Банк не звертався до суду з відповідним позовом про визнання зазначеного договору недійсним, тому презумпцію правомірності цього правочину не спростовано.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідно до положень частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним, у зв`язку з чим висновки суду першої інстанції щодо переходу до позивача майнових прав на спірну квартиру є неправильними. Судом першої інстанції безпідставно не були застосовані положення частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку» щодо нікчемності укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 договору про уступку права вимоги за договором замісника повіреного. Тому висновок суду про порушення права позивача на спірну квартиру є помилковим.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

16 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2020 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки, а відповідні зміни до цієї статті були внесені Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», який набрав чинності 14 січня 2009 року. Договір іпотеки майнових прав на не закінчену будівництвом квартиру, укладений до вказаної дати, тобто з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», підлягає визнанню недійсним.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

14 січня 2021 року справа № 359/2568/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 13 січня 2006 року між ОСОБА_4 (довіритель) та ТОВ «ТИАРА» (повірений) було укладено договір доручення № 13/1-37, за яким ТОВ «ТИАРА» зобов`язалося вчинити від імені та за рахунок ОСОБА_4 такі юридичні дії: забезпечити розрахунки за виконані роботи, послуги, матеріали, що стосуються будівництва квартири АДРЕСА_1 , організувати будівництво квартири, після завершення будівництва, введення її в експлуатацію та проведення технічної інвентаризації передати ОСОБА_4 за актом прийому-передачі документи, необхідні для наступного оформлення права власності на квартиру.

27 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» було укладено договір іпотеки до кредитного договору від 27 листопада 2006 року № 014/9408/74/49513, за яким ОСОБА_4 передав в іпотеку банку право вимоги на отримання в майбутньому квартири АДРЕСА_1 .

15 червня 2013 року між ОСОБА_4 , ТОВ «ТИАРА» та ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант» було укладено договір замісника повіреного № 13/1-37, за яким змінено повіреного за договором доручення щодо будівництва об`єкта - квартири АДРЕСА_1 - з ТОВ «ТИАРА» на ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант».

15 січня 2014 року між ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант», ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір про уступку права вимоги, за умовами якого ОСОБА_1 прийняла на себе права та обов`язки довірителя ОСОБА_4 за договором замісника повіреного від 15 червня 2013 року № 13/1-37.

На підставі акта приймання-передачі квартири від 15 січня 2014 року ОСОБА_1 як довіритель прийняла об`єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_1 . Крім цього, згідно з довідкою про право довірителя на набуття у власність об`єкта інвестування від 15 січня 2014 року, виданою ТОВ «ФК «Житлоінвест-Гарант»,ОСОБА_1 сплатила в повному обсязі вартість вказаної квартири в сумі 205 492 грн.

За договором комісії від 27 липня 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» (далі - ТОВ «Фінстрим») придбало право вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами.

27 липня 2017 року між ТОВ «Фінстрим» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Гровінг Стейт» (далі - ТОВ «ФК «Гровінг Стейт») було укладено договір про відступлення права вимоги, за яким право вимоги за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами перейшло до ТОВ «ФК «Гровінг Стейт».

14 серпня 2017 року між ТОВ «ФК «Гровінг Стейт» та ОСОБА_2 було укладено договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, за яким ОСОБА_2 набула право вимоги за договором іпотеки від 27 листопада 2006 року № 014/9408/74/49513, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 .

На підставі вказаних договору іпотеки та договорів відступлення права вимоги державний реєстратор Гружчанської сільської ради Макарівського району Київської області ОСОБА_6 20 грудня 2017 року виніс рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, за яким ОСОБА_2 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 грудня 2017 року № 108735657.

Рішення про набуття у власність ОСОБА_2 спірної квартири та внесення державним реєстратором Гружчанської сільської ради Макарівського району Київської області ОСОБА_6 відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно здійснено 21 грудня 2017 року, проте згідно з інформацією Гружчанської сільської ради Макарівського району Київської області з липня 2017 року ОСОБА_6 не працює на посаді державного реєстратора цієї сільської ради.

22 січня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П., зареєстрований в реєстрі за № 748, за яким ОСОБА_2 відчужила на користь ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Майнові права на нерухомість - об`єкт будівництва (інвестування) не вважаються речовими правами на чуже майно, оскільки об`єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Майнове право, що є предметом застави (іпотеки), - це обумовлене право набуття у майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.

Майновими визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права та право вимоги.

Майнове право, яке можна визначити як право очікування, є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 та від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від яких не відступила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, судам необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом, та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Аналізуючи наведені правові норми, слід зазначити, що нікчемними правочинами (недійсними в силу закону), є правочини про нікчемність яких вказано у відповідних нормах закону. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону.

Тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

За змістом частин першої, третьої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно з частиною першою статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 3 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки) іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтями 1, 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки) передбачено, що застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Частина об`єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об`єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Таким чином, на час укладення оспорюваного договору іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки, а відповідні зміни до цієї статті були внесені Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», який набрав чинності 14 січня 2009 року. Договір іпотеки майнових прав на не закінчену будівництвом квартиру, укладений до вказаної дати, тобто з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», може бути визнаний недійсним.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що договір іпотеки є недійсним в силу статей 203 215 ЦК України як такий, що укладений з порушенням вимог статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Разом з тим судом апеляційної інстанції також встановлено, що іпотекодержатель не давав своєї згоди ОСОБА_4 як іпотекодавцю на відчуження прав вимоги на предмет іпотеки.

За змістом частини першої статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом, однак він не має права без згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки.

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 501/1703/16-ц (провадження № 14-138цс19) вказано, що згідно з частиною третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним (частина третя статті 12 Закону України «Про іпотеку»). У матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували надання іпотекодержателем майна на момент укладення договору згоди на передачу в оренду предмета іпотеки. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого не майнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право (частина перша, пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України). За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що договір оренди від 31 січня 2015 року є недійсним, оскільки його недійсність встановлена законом, та відповідно до положень статті 215 ЦК України - нікчемним.

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону (див. пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження № 12-304гс18).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на те, що договір про уступку права вимоги від 15 січня 2014 року, за умовами якого ОСОБА_4 фактично передав ОСОБА_1 майнові права на об`єкт інвестування (незакінчену будівництвом квартиру), тоді як ці майнові права перебували в іпотеці банку, був укладений без згоди іпотекодержателя, у зв`язку з чим цей правочин є недійсним в силу закону (нікчемним) (частина третя статті 12 Закону України «Про іпотеку», стаття 215 ЦК України). Тобто позивач не набула в установленому законом порядку будь-яких прав на спірну квартиру, а за відсутності в неї таких прав, вона не має й права на оспорення договору іпотеки.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1732цс15, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки, а відповідні зміни до цієї статті були внесені Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», який набрав чинності 14 січня 2009 року. Договір іпотеки майнових прав на не закінчену будівництвом квартиру, укладений до вказаної дати, тобто з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», підлягає визнанню недійсним, не заслуговують на увагу, оскільки ці висновки стосуються правовідносин, що не є подібними до правовідносин в цій справі, за встановленими апеляційним судом обставинами якої позивач не набула майнових прав на спірну квартиру, що були предметом іпотеки, у зв`язку з нікчемністю укладеного правочину щодо цих прав в силу вимог частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», а відтак в неї не виникло право на оспорення договору іпотеки. Тобто висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у згаданій постанові Верховного Суду України.

Крім того, у справі № 6-1732цс15, на правовий висновок Верховного Суду України в якій послалася заявник, іпотекодавцем майнових прав виступив забудовник житла, а не інвестор будівництва квартири.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, висновки в яких щодо застосування правових норм (частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку») не врахував апеляційний суд в цій справі.

Аргументи касаційної скарги про те, що оскільки договір іпотеки від 27 листопада 2006 року укладений з порушенням вимог статті 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору) і він є недійсним з моменту його вчинення, то під час укладення угоди про уступку права вимоги від 15 січня 2014 року, за умовами якої ОСОБА_1 прийняла на себе права та обов`язки довірителя ОСОБА_4 , іпотекодержатель (ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») не повинен був надавати свою згоду на його укладення, не заслуговують на увагу. На відміну від угоди про уступку права вимоги, договір іпотеки є оспорюваним правочином, який може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Однак на час укладення угоди про уступку права вимоги договір іпотеки був чинним, в судовому порядку недійсним не визнавався, а відтак діяла презумпція правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), тобто всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні були безперешкодно здійснюватися, а створені зобов`язання, в тому числі обов`язок іпотекодавця не здійснювати до моменту повного виконання основного договору без письмової згоди іпотекодержателя відступлення предмета іпотеки третім особам (пункт 2.1.2 договору іпотеки), - підлягали виконанню.

Крім того, колегія суддів також бере до уваги й те, що Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18) відступив від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 761/22265/17 (провадження № 61-5216св19) та зазначив, що тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі № 761/12692/17, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з того, що при відмові у задоволенні позову, суди зробили правильний висновок, що позивач не була стороною договору іпотеки, і відсутнє порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, саме на момент укладення оспорюваного договору іпотеки. Разом з тим у цій справі іпотекодавець передала належні саме їй майнові права на об`єкт незавершеного будівництва в іпотеку на підставі оспорюваного договору. Позивач набула у власність квартиру на підставі договору дарування від 27 жовтня 2011 року, тобто після укладення між банком та іпотекодавцем оспорюваного договору іпотеки. Відмовляючи в задоволенні позову, суди дійшли правильного висновку про те, що позивач не була стороною договору іпотеки від 30 січня 2008 року, і відсутнє порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, саме на момент укладення оспорюваного правочину. Тому Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність підстав для визнання недійсним договору іпотеки. За таких обставин Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 761/22265/17 (провадження № 61-5216св19), в якій суд за аналогічних обставин дійшов протилежного висновку, а саме про наявність підстав для часткового задоволення позову, вважаючи порушеним право позивача на спірне майно та обраний ним спосіб захисту ефективним.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 не була стороною договору іпотеки від 27 листопада 2006 року, її право на спірне майно саме в момент укладення цього правочину не було порушено, а тому, з урахуванням правових висновків Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наведених у вищезгаданій постанові від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), вимога позивача про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_4 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», не могла бути задоволена ще й з цих підстав.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 подала клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

У клопотанні ОСОБА_1 не зазначено обставин, що по-різному тлумачаться судом касаційної інстанції у справах з подібними правовідносинами, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні. Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук