Постанова

Іменем України

11 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 359/2837/18

провадження № 61-1331св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Бориспільська міська рада Київської області, Державна архітектурно-будівельна інспекція в Київській області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області в складі судді Муранової-Лесів І. В. від 22 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Ящук Т. І., Махлай Л. Д., Немировської О. В. від 10 листопада 2022 року

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст заяви

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з січня 2007 року по 22 листопада 2012 року; визнати незакінчений будівництвом житловий будинок та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку (кадастровий номер 3210500000:13:022:0038), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; поділити незакінчений будівництвом житловий будинок за запропонованим варіантом № 2 експертного висновку, де ОСОБА_2 (42,1% від загальної площі будинку), ОСОБА_1 (57,69% від загальної площі будинку); всі ремонтно-будівельні витрати, пов`язані з переплануванням приміщень для забезпечення ізольованого користування приміщеннями співвласниками покладено на сторони порівну; поділити земельну ділянку площею 0,0385 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 за запропонованим експертом варіантом по 50% від загальної площі земельної ділянки кожній стороні.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка проживала з відповідачем та вела спільне господарство з 2006 року, шлюб з яким було зареєстровано 23 грудня 2012 року та за час спільного проживання було збудовано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці, що на праві власності зареєстрована за відповідачем під час шлюбу - 20 травня 2016 року. При цьому також зазначає, що спірний будинок будувався протягом 2007-2017 років за рахунок їх з чоловіком спільних поточних доходів, а також за рахунок її власних коштів з продажу рухомого та нерухомого майна, що належало їй на праві особистої приватної власності: купівлі-продажу земельної ділянки від 26 вересня 2007 року на суму 121 470 грн, купівлі-продажу квартири від 16 травня 2013 року на суму 200 260 грн, купівлі-продажу автомобіля від 18 квітня 2016 року на суму 147 850 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2021 року позов задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з квітня 2010 року по 22 листопада 2012 року включно. Визнано незакінчений будівництвом житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , - спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Поділено незакінчений будівництвом житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , - згідно з висновком експерта № 718/05-2019 за результатами проведення будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи, складеним 07 травня 2019 року судовим експертом Свістуновим І. С. за запропонованим експертом варіантом поділу № 2, виділивши ОСОБА_1 як співвласнику № 1 та ОСОБА_2 як співвласнику АДРЕСА_2 наступні приміщення та господарські будівлі і споруди, а саме:

Виділено ОСОБА_1 в натурі наступні приміщення по житловому будинку: веранда «1-І», коридор «1-1» площею 3,6 кв.м., 32/100 частин сходинкової-коридора «1-7» площею 4,9 кв.м., хол «1-8» площею 18,2 кв.м., веранда «1-9» площею 6,1 кв.м., житлова кімната «1-10» площею 15,1 кв.м., житлова кімната «1-10» площею 17,9 кв.м., житлова кімната «1-12» площею 13,0 кв.м., санвузол «1-13 площею 6,3 кв.м., коридор «1-19» площею 3,2кв.м., комора «1-20» площею 5,9 кв.м., ганок, всього по будинку загальною площею 94,2 кв.м., а також господарські будівлі та споруди: яма вигрібна «Л», частина огорожі № 1, всього по будівлям і спорудам загальною вартістю 758 544 грн, що складає 42,31% вартості житлового будинку.

Виділено ОСОБА_2 в натурі наступні приміщення по житловому будинку: житлова кімната «1-2» площею 13,9 кв.м., житлова кімната «1-3» площею 23,2 кв.м., кухня «1-4» площею 13,1 кв.м., санвузол «1-5» площею 4,1 кв.м., санвузол «1-6» площею 1,8 кв.м., 68/100 частини сходинкової-коридора «1-7» площею 10,2 кв.м., комора 1-ІІ, гараж «1-14» площею 26,7 кв.м., котлова «1-15» площею 3,5 кв.м., підвал «1-16» площею 17,7 кв.м., підвал «1-17» площею 3,0 кв.м., санвузол «1-18» площею 2,9 кв.м., всього по будинку загальною площею 120,1 кв.м., а також господарські будівлі та споруди: колодязь питний «К», частина огорожі № 1, всього по будівлям і спорудам загальною вартістю 1 034 246 грн, що складає 57,69% вартості житлового будинку.

Усі ремонтно-будівельні витрати, пов`язані з переплануванням приміщень будинку АДРЕСА_1 для забезпечення ізольованого користування приміщеннями співвласниками покладено на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порівну.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію за відхилення від рівності часток в розмірі 137 846 грн за рахунок коштів, внесених на депозит суду. Вирішено питання про судові витрати. У решті вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 щодо встановлення факту спільного проживання як чоловіка та дружини однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що досліджені в судовому засіданні докази дають підстави суду для встановлення такого факту за період з квітня 2010 року по 23 листопада 2012 року, а також будівництва сторонами спірного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 під час спільного проживання однією сім`єю за рахунок спільних коштів.

Установивши, що будівництво будинку було розпочато відповідачем у 2007 році, що протягом 2010-2012 років - у період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а також у період шлюбу з 2012 до 2017 року сторони спільно продовжували будівництво спірного будинку, проте відповідачем не було надано доказів, яку саме частину від загальної дійсної ринкової вартості спірного будинку складає вартість будівельних матеріалів, витрачених особисто відповідачем на будівництво, як і не заявлено відповідного позову щодо визнання нерухомого майна особистою приватною власністю чи відступу від рівності часток при поділі будинку з урахуванням витрачених особистих коштів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для поділу будинку в рівних долях.

Кожен із запропонованих експертом варіантів поділу передбачає відступ від ідеальної частки співвласника та виплату грошової компенсації, а також проведення ремонтно-будівельних робіт, пов`язані з переплануванням приміщень будинку АДРЕСА_1 для забезпечення ізольованого користування приміщеннями співвласниками. Суд вважав можливим і допустимим здійснити поділ будинку в натурі з відступом від ідеальних часток та відповідно до запропонованого у висновку експерта варіанту № 2 поділу будинку.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання земельної ділянки по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін та поділ земельної ділянки шляхом виділення позивачці 50% від загальної площі земельної ділянки, суд виходив з необгрунтованості таких вимог, оскільки право власності на земельну ділянку було набуто відповідачем на підставі договору купівлі-продажу в попередньому шлюбі та в порядку поділу земельної ділянки, що була об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя відповідача та його дружини у попередньому шлюбі - ОСОБА_3 , а тому є особистою приватною власністю відповідача. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні дані щодо розміру земельної ділянки, на якій розташована частина будинку, що переходить у власність позивачки, та яка необхідна для обслуговування виділеної позивачці на праві власності частини будинку.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2021 року - залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки місцевого суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням норм матеріального права.

Узагальнені доводи вимог касаційних скарг

У лютому 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про виділення ОСОБА_1 частини будинку згідно з варіантом № 2 висновку експерта від 07 травня 2019 року № 718/05-2019, яка позначена у висновку експерта жовтим кольором, а саме: житлову кімнату «1-2» площею 13,9 кв.м., житлову кімнату № 1-3 площею 23,2 кв.м., кухню «1-4» площею 13,1 кв.м., санвузол «1-5» площею 4,1 кв.м., санвузол «1-6» площею 1,8 кв.м., 68/100 частин сходинкової-коридора «1-7» площею 10,2 кв.м., комору 1/ІІ, гараж «1-14» площею 26,7 кв.м., котлову «1-15» площею 17,7 кв.м., підвал «1-17» площею 3,0 кв.м., санвузол «1-18» площею 2,9 кв.м.

Також просить скасувати рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5122580400:01:002:0033 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким виділити ОСОБА_1 частину земельної ділянки пропорційно до її частки у праві спільної власності на будинок (в тому числі, яка зайнята виділено часткою житлового будинку, та частину земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування будинку і доступ до нього) та стягнути з відповідача на її користь су4му судових витрат, у решті судові рішення залишити без змін.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норми без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 626/87/17, від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18, від 19 травня 2021 року у справі № 305/946/18, від 10 січня 2023 року у справі № 208/3904/16, зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм права у подібних правовідносинах, а суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У лютому 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц, від 14 лютого 2018 року в справі № 129/2115/15-ц, від 15 серпня 2015 року в справі № 588/350/15, від 30 жовтня 2019 року в справі № 643/6799/17, зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм права у подібних правовідносинах та суди не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Відзиви на касаційні скарги до суду не надходили.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , та витребувано цивільну справу № 259/2837/18 з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від Верховного Суду від 15 серпня 2023 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 23 серпня 2002 року на ім`я відповідача ОСОБА_2 був виданий державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-КВ № 108599 на земельну ділянку площею 0,078 га з цільовим призначенням - будівництво та обслуговування жилого будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 . Підстава для видачі державного акту - договір купівлі-продажу від 13 вересня 2001 року.

Згідно зі свідоцтво про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 , виданим 22 січня 2008 року попередній шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було розірвано.

Рішенням Бориспільського районного суду Київської області від 16 листопада 2010 року по справі № 2-69/2010 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ земельної ділянки в натурі встановлено, що під час перебування у шлюбі сторонами ( ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) була придбана земельна ділянка розміром 0,0777 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Указаним рішенням суду від 16 листопада 2010 року здійснено розподіл земельної ділянки: виділено ОСОБА_2 частину земельної ділянки, розміром 0,0385 га, яка межує з земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_3 виділено частину земельної ділянки, площею 0,0385 га, яка межує з АДРЕСА_3 .

02 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір найму житлового приміщення - кімнати площею 7,9 кв.м. в квартирі АДРЕСА_4 .

Згідно з довідкою КП «ЖЕК-1» від 29 жовтня 2008 року № 1559 відповідач був зареєстрований в належній позивачці квартирі АДРЕСА_4 , з 05 червня 2007 року як квартирант.

На підставі розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області від 16 листопада 2011 року № 3569 було встановлено опіку та призначено опікуна над неповнолітньою ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку ОСОБА_1 , яка проживає у АДРЕСА_5 .

19 квітня 2010 року відповідачем ОСОБА_2 було складено та 20 квітня 2010 року подано на ім`я начальника служби у справах дітей виконавчого комітету Бориспільської міської ради заяву, за змістом якої він власноручно зазначив, що дає згоду на створення прийомної сім`ї на житловій площі його співмешканки ОСОБА_1 та не заперечує проти влаштування в їх сім`ю дитини-сироти, позбавленої батьківського піклування.

23 листопада 2012 року сторони зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 .

Суд установив, що будівництво спірного будинку розпочате відповідачем у 2007 році, протягом 2010 - 2012 - за спільні кошти сторін, а також у період шлюбу з 2012 до 2017 року сторони спільно продовжували будівництво спірного будинку.

В декларації про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта, а саме - двоповерхового житлового будинку садибного типу з цокольним поверхом, загальною площею 219,3 кв.м., жилою площею 83,1 кв.м., було зареєстровано у відділі державного архітектурно-будівельного контролю 05 травня 2017 року.

Декларація про готовність до експлуатації об`єкта, будівництво якого здійснено на підставі будівельного паспорта, а саме - двоповерхового житлового будинку садибного типу з цокольним поверхом, загальною площею 219,3 кв.м., жилою площею 83,1 кв.м. було зареєстровано у відділі державного архітектурно-будівельного контролю 05 травня 2017 року.

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною другою статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

У частинах першій, другій статті 74 СК України передбачено, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірне майно.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц зазначено, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю, спільний побут, взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, установив, що в період квітня 2010 року по 23 листопада 2012 року сторони спільно проживали, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет та виховували разом доньку, що підтверджується, зокрема показаннями свідків, реєстрацією сторін за однією адресою, і не спростовано відповідачем.

За викладених обставин обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю у період з квітня 2010 року по 23 листопада 2012 року.

У період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, сторони будували будинок за адресою: АДРЕСА_1 на належній відповідачу земельній ділянці, який позивачка просила визнати спільною сумісною власністю подружжя та поділити його між сторонами.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Відповідно до частини першої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Установивши, що спірний будинок, був збудований сторонами за час спільного проживання без реєстрації шлюбу за рахунок спільних коштів, відповідачем не надано належних доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на набуте майно, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний будинок є спільним сумісним майном подружжя.

Статтями 70 71 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.

Установивши, що спірний будинок з господарськими будівлями та спорудами є подільним майном, належить сторонам на праві спільної сумісної власності, їх частки у праві спільної власності на таке майно є рівними, суди попередніх інстанцій обґрунтовано здійснили його поділ шляхом виділення сторонам належних їм часток в натурі.

Обираючи запропонований експертом варіант № 2 поділу житлового будинку та надвірних споруд, суди попередніх інстанцій мотивовано зазначили про його найбільше наближення до ідеальних часток співвласників та, урахувавши незначне відхилення від рівності часток, стягнули на користь позивачки відповідну грошову суму.

ОСОБА_1 також просила суд визнати земельну ділянку по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю сторін та поділити її шляхом виділення їй 50% від загальної площі.

Установлено, що спірна земельна ділянка є особистою власністю відповідача, оскільки набута ним під час попереднього шлюбу на підставі договору купівлі-продажу та і порядку поділу майна подружжя.

Відповідно до частини першої, другої, четвертої статті 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникли при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачкою неправильно обрано спосіб захисту своїх прав (визнання спірної земельної ділянки спільною сумісною власністю сторін та поділ її шляхом виділення позивачці 50% від її загальної площі) та не надано відповідних експертних висновків щодо можливості поділу або виділу частини земельної ділянки пропорційно до часток будинку кожного із співвласників, на які вони мають право, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові в цій частині. При цьому, суди врахували, що частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна чи виділі частки зі спільного майна. Проте, позивачкою відповідних вимог не заявлялось, доказів (висновку експерта тощо) щодо можливості поділу або виділу в натурі земельної ділянки співвласникам відповідно до їх часток у домоволодінні, не надано та відповідних клопотань про їх витребування, призначення експертиз, сторонами по справі не заявлялось.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної Інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатись в оцінку доказів, а також витребовувати докази (подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим позиціям Верховного Суду України, які викладені у постановах, що зазначені заявниками у касаційних скаргах.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення прийнято без додержання норм матеріального та процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішень судів попередніх інстанцій без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те, що суд касаційної інстанції рішення не змінює та не ухвалює нове, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов