ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2024 року

м. Київ

справа № 359/7049/22

провадження № 61-18746св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 червня 2023 року у складі судді Семенюти О. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року у складі колегії суддів:Мережко М. В., Поліщук Н. В., Соколової В. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення.

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення.

Позов мотивувала тим, що є власником домоволодіння на АДРЕСА_1 .

В цьому домоволодінні проживають ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які є дочками ОСОБА_1 , а також її матір ОСОБА_6 . Крім того, у спірному жилому будинку зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 , який є колишнім чоловіком позивача.

ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач систематично вчиняє домашнє насильство відносно неї, дочок ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також її матері ОСОБА_6 . У такий спосіб він порушує правила співжиття та робить неможливим проживання позивача та членів її сім`ї в спірному жилому будинку.

Зазначала, що ОСОБА_2 двічі притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених статтею 1732 КУпАП. Однак, вжиті до відповідача заходи впливу виявились безрезультатними.

Тому ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 без надання йому іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 червня 2023 року, яке залишив без змін Київський апеляційний суд постановою від 30 листопада 2023 року, позов задовольнив.

Виселив ОСОБА_2 з жилого будинку на АДРЕСА_1 без надання йому іншого жилого приміщення.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору в розмірі 992,40 грн.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що ОСОБА_2 систематично здійснює щодо ОСОБА_1 та членів її сім`ї домашнє насильство психологічного та фізичного характеру.

Виселення ОСОБА_2 з жилого будинку на АДРЕСА_1 є втручанням у право відповідача на повагу до його житла в розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте, таке втручання є виправданим, оскільки воно здійснюється з дотримання національного закону та спрямовано на забезпечення суспільного інтересу, який полягає в охороні права ОСОБА_1 , а також її матері ОСОБА_6 та її дочок ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , малолітньої дитини ОСОБА_7 на життя в розумінні пункту 1 статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право ОСОБА_2 на повагу до його житла не може переважати право позивача та членів її сім`ї на фізичну та психічну недоторканість. Тому виселення відповідача зі спірного жилого будинку кореспондується з обмеженнями, визначеними в пункті 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та корелюється з позицією Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладеною в рішеннях у справах «Левчук проти України», «Ірина Смірнова проти України», «Хайдуова проти Словаччини», «Опуз проти Туреччини», «Джорджевіч проти Хорватії», «Єремія проти Республіки Молдова», «Талпіс проти Італії» тощо.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

19 січня 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 188/242/18-ц та інших.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що відповідач на законних підставах був вселений у спірний будинок, з дозволу власника, тривалий час проживав у будинку як член сім`ї, іншого нерухомого майна у власності немає. Позбавлення відповідача права проживання у будинку без надання іншого житлового приміщення буде надмірним тягарем.

Висновки суду щодо системного порушення відповідачем правил співжиття не підтверджуються належними та допустимими доказами, оскільки притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за домашнє насильство відбувалось лише двічі та з інтервалом у вісім років. При цьому, допитані судом свідки, є родичами позивача, тому, на думку скаржника, є упередженими.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2024 року ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що 24 жовтня 2003 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, на підставі якого за нею було зареєстровано право власності на частку в домоволодінні на АДРЕСА_1 . Ця обставина підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 29 січня 2004 року № 2696268. 16 грудня 2003 року ОСОБА_1 уклала договір дарування, на підставі якого за нею було зареєстровано право власності на іншу частку в домоволодінні на АДРЕСА_1 . Ця обставина підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 21 листопада 2003 року № 2063838 (а. с. 10-13).

Рішенням Пристоличної сільської ради Бориспільського району Київської області від 06 липня 2022 року № 1775-15-VIII вул. Курчатова в с. Безуглівка була перейменована на вул. Гетьмана Скоропадського .

У судовому засіданні в суді першої інстанції була оглянута цивільна справа № 359/6280/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з жилого будинку.

Встановлено, що 15 серпня 1998 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 шлюб, який зареєстрований у Великоолександрівській сільській раді Бориспільського району Київської області, про що в книзі реєстрації актів про одруження був складений актовий запис за № 11.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилась дочка ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - дочка ОСОБА_5 .

Зі змісту довідки виконавчого комітету Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області від 09 липня 2015 року № 204/01/337 вбачається, що ОСОБА_2 вселився в жилий будинок на АДРЕСА_1 та набув право користування цим житлом як член сім`ї власника майна в розумінні частини першої статті 156 ЖК України.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2016 року шлюб між ОСОБА_1 та відповідачем було розірвано. Зі змісту листа Пристоличної сільської ради від 11 жовтня 2022 року № 02-14/1843 відомо, що після розірвання шлюбу місце проживання ОСОБА_2 залишається зареєстрованим в жилому будинку на АДРЕСА_1 (а. с. 18, 29).

Відповідно до довідки виконавчого комітету Великоолександрівської сільської ради Бориспільського району Київської області від 09 липня 2015 року № 204/01/337 у вказаному жилому будинку також проживає ОСОБА_3 , яка є дочкою позивача, а також ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які є дочками обох сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Відповідно до частини першої статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно із частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, які зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Згідно із частиною першою статті 157 ЖК України членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення (стаття 157 ЖК України).

Якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення (частина перша статті 116 ЖК України).

При вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Аналогічні правові висновки зазначені у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 308/3560/21.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У рішенні ЄСПЛ від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України», заява № 17496/19, зазначено про те, що там, де особа достовірно стверджує про те, що вона зазнавала неодноразових актів домашнього насильства, якими б незначними поодинокі випадки не були, національні органи влади повинні оцінити ситуацію у всіх аспектах, включно з ризиком повторення подібних інцидентів. Серед іншого, ця оцінка повинна належним чином брати до уваги особливу вразливість жертв, які часто емоційно, фінансово чи іншим чином залежать від своїх кривдників, а також психологічний вплив можливого повторного знущання, залякування та насильства на їхнє повсякденне життя. Якщо встановлено, що на конкретну особу націлені систематичні дії, і за ними ймовірно йтимуть подальші випадки насильства, окрім реагування на конкретні випадки, органам влади може бути запропоновано вжити відповідних заходів загального характеру для боротьби з основною проблемою та запобігання жорстокому поводженню в майбутньому.

Крім того, у пунктах 83-86 вказаного рішення ЄСПЛ у справі «Левчук проти України» зазначено про те, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»). У контексті статті 2 Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема на фізичну та психологічну недоторканість (рішення ЄСПЛ у справах «Опуз» та «Талпіс»). Стаття 116 ЖК України є ефективним засобам захисту прав позивача, у цій справі, з погляду на положення Конвенції, суди, з огляду на те, що заявник періодично піддавалася фізичному і психологічному насиллю, а вжиті заходи офіційного застереження не призвели до припинення такого насилля, що підтверджується копією вироку, за яким дійшли правильного висновку для задоволення позову та наявності ризику в майбутньому (насильства) якщо сторони продовжуватимуть проживати під одним дахом.

Разом із тим, головним завданням для суду є визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливий баланс між протилежними інтересами, про які йдеться.

Встановлено, що позивач та відповідач зареєстровані в домоволодінні на АДРЕСА_1 .

Між сторонами у справі існують неприязні відносини, протягом тривалого часу між ними постійно виникають конфлікти, що призвело до звернення до суду із цим позовом.

Наявні у справі докази свідчать про те, що упродовж тривалого часу відповідач систематично порушує правила співжиття з позивачем, принижує її гідність, вчиняє сварки, агресивно ставиться до неї та до членів її сім`ї, застосовує психологічне і фізичне насилля, а також погрожує нанесенням тілесних ушкоджень позивачу та членам її сім`ї і завдає їх, що робить неможливим проживання з ним в одному житловому приміщенні.

Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що ОСОБА_2 був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 1732 КУпАП, також суди проаналізували висновок дільничного інспектора міліції Бориспільського МВ ГУ МВС України в Київській області від 13 липня 2015 року, взяли до уваги термінові заборонні приписи та покази свідків, а тому дійшли до обґрунтованого висновку, що зазначене вказує на систематичне порушення правил співжиття відповідачем.

Крім того, з матеріалів справи відомо, що ОСОБА_2 повторно вчинив домашнє насильство після притягнення його до адміністративної відповідальності за аналогічне адміністративне правопорушення.

Заходи запобігання і громадського впливу стосовно відповідача виявилися безрезультатними та не привели до припинення насильства щодо позивача та її сім`ї.

Отже, вжиті до відповідача заходи запобігання (попередження) не дали позитивних результатів.

З огляду на викладене, а також на необхідність запобігти подальшим випадкам насильства з боку відповідача відносно позивача, суди першої та апеляційної інстанці, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, зробили правильний висновок про наявність правових підстав для припинення права користування відповідачем спірним житловим приміщенням шляхом його виселення.

При таких обставинах, оцінюючи такий крайній захід як виселення відповідача зі спірного домоволодіння на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, ураховуючи вказані обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно вважали, що припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 459/2984/22.

З огляду на викладені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 362/3042/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 757/19753/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 188/242/18-ц та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров