Постанова

Іменем України

19 січня 2022 року

м. Київ

справа № 359/861/19

провадження № 61-17882св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колесникова Дмитра Валентиновича на постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Заришняк Г. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

29 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договорів купівлі-продажу майна та договору іпотеки недійсними, посилаючись на те, що 27 червня 2008 року між ним та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким він придбав садовий будинок під АДРЕСА_1 . Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2011 року вищевказаний договір купівлі-продажу було розірвано, стягнуто з ОСОБА_4 на його користь сплачені за договором грошові кошти в розмірі 2 982 074 грн та судові витрати в сумі 27 357,96 грн, а всього - 3 009 431,96 грн. На підставі зазначеного рішення було видано виконавчий лист № 2-173/2010, який він пред`явив до виконання у Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області). 25 листопада 2011 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчого провадження № 30053113 та про арешт майна боржника. Разом з тим 18 квітня 2012 року начальник ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Штепа С. О. своїми постановами, які ухвалою Апеляційного суду Київської області від 09 жовтня 2012 року були визнані протиправними, скасував вищеназвані постанови державного виконавця. Скориставшись відсутністю накладеного арешту на майно, 18 квітня 2012 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_3 садовий будинок під АДРЕСА_2 , за 3 825 000 грн, однак не здійснив погашення боргу в межах виконавчого провадження за рахунок коштів, одержаних від реалізації нерухомого майна. Про відчуження ОСОБА_4 спірного будинку він дізнався 29 січня 2016 року, коли в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно перевіряв наявність у боржника майна. Вважає, що вказаний правочин є фіктивним, а ОСОБА_4 діяв недобросовісно та допустив зловживання правом власності з метою приховування майна, за рахунок якого можливо було б виконати у примусовому порядку рішення суду. В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2017 року ОСОБА_3 відчужила садовий будинок під НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , яка, у свою чергу, 18 лютого 2019 року передала спірну нерухомість в іпотеку ОСОБА_5 з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 квітня 2012 року № 426, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Харитонюк Ю. К.; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30 травня 2017 року № 710, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Збирит О. В.; визнати недійсним договір іпотеки від 18 лютого 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нацина-Марченко О. О.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_4 позовні вимоги не визнав та просив відмовити в їх задоволенні, зокрема у зв`язку з пропуском позовної давності, посилаючись на те, що позивач та його представник Колесников Л. В. були обізнані про відчуження ним садового будинку НОМЕР_1 ще у 2012 році. Однак ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом у січні 2019 року, тобто з пропуском встановленого законом строку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2021 року у складі судді Журавського В. В. позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , укладений 18 квітня 2012 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Харитонюк Ю. К. Визнано недійсним договір купівлі-продажу садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 , укладений 13 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Збирит О. В. Визнано недійсним договір іпотеки від 18 лютого 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , предметом якого є вищезгаданий садовий будинок. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Укладення особою договору купівлі-продажу майна з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу свідчить, що його правова мета є іншою, ніж безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Будь-який правочин, вчинений боржником після виникнення в нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). Відчуження ОСОБА_4 на користь третьої особи спірного садового будинку після виникнення в нього грошового зобов`язання перед позивачем свідчить про свідому недобросовісну поведінку боржника та зловживання ним правом власності з метою приховування майна від примусового звернення стягнення на нього при виконанні рішення суду. При цьому та обставина, що правочин з третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Водночас суд звернув увагу на те, що позивач направляв ОСОБА_3 відповідний лист про наявність спору щодо садового будинку, який вона отримала 15 лютого 2016 року, що підтверджується описом вкладення до цінного листа та рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Незважаючи на таку обізнаність, ОСОБА_3 вчинила дії щодо подальшого відчуження спірного нерухомого майна на користь ОСОБА_2 . Місцевий суд не встановив підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності, про застосування якої заявила третя особа - ОСОБА_4 , вказавши, що про порушення своїх прав позивачу стало відомо лише у 2019 році, а саме тоді, коли він отримав інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2019 року № 153463762, в якій власником садового будинку значиться ОСОБА_2 .

Постановою Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_2 - адвоката Овода А. П. задоволено. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що дійшовши правильного висновку щодо обґрунтованості позовних вимог, місцевий суд безпідставно не застосував наслідки спливу позовної давності. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що про відчуження садового будинку він дізнався 29 січня 2016 року, отримавши інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за № 52292481, однак долучив до позовної заяви довідку № 153463762, датовану 22 січнем 2019 року. Заявляючи про сплив позовної давності, ОСОБА_4 посилався на те, що про відчуження ним спірного будинку позивач та його представник були обізнані ще у 2012 році, що підтверджується звукозаписом та роздруківкою журналу судового засідання від 07 травня 2012 року у справі № 2-173/2010, в якій вирішувалося питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, та виправлення описки у виконавчому документі. Досліджуючи надані ОСОБА_4 докази про те, що сторона позивача дізналася про порушення свого цивільного права раніше, апеляційний суд встановив, що під час розгляду вищезгаданої справи № 2-173/2010, а саме всудовому засіданні 07 травня 2012 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колесников Д. В. підтвердив, що його довірителю було відомо про відчуження ОСОБА_4 спірного будинку в день зняття начальником ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області арешту з майна боржника (08 хв 35 с звукозапису судового засідання від 07 травня 2012 року). Таким чином, знаючи про продаж садового будинку ще у 2012 році, позивач пред`явив позов лише 29 січня 2019 року, тобто після спливутрирічної позовної давності. З урахуванням наведених обставин колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позовної давності. Разом з тим доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є неналежними відповідачами в цій справі, не заслуговують на увагу, оскільки вони були сторонами оспорюваних позивачем договорів купівлі-продажу та договору іпотеки. Крім того, апеляційний суд зазначив, що в цій справі ОСОБА_4 мав виступати не як третя особа, а як співвідповідач з огляду на те, що саме він, будучи стороною договору купівлі-продажу від 18 квітня 2012 року, безпосередньо відчужив на користь ОСОБА_3 спірний будинок.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

02 листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колесников Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року і передати справу на новий апеляційний розгляд.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначив, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 754/6442/16-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 523/16625/14-ц, від 15 вересня 2021 року у справі № 609/341/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). З врахуванням принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Суд може обґрунтувати своє рішення доказами лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред`явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами. Разом з тим, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не відтворював безпосередньо в судовому засіданні звукозапис судового засідання від 07 травня 2012 рокуу справі № 2-173/2010, хоча саме на його підставі зробив висновок про пропуск позовної давності.

У грудні 2021 року ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У грудні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Овод А. П. також подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим. Крім того, названий адвокат подав клопотання про закриття касаційного провадження в цій справі, обґрунтувавши його тим, що зміст касаційної скарги має ознаки процесуального зловживання. Визначена пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстава касаційного оскарження судових рішень як «суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду» стосується лише норм матеріального права (неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню). Натомість, визначаючи підставою касаційного оскарження пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, представник заявника послався лише на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що є неприпустимим. Разом з тим питання про не дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України) може бути вирішене лише у випадку встановлення Верховним Судом обґрунтованості заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 цього Кодексу.

У грудні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Колесников Д. В. подав відповідь на відзив представника ОСОБА_2 - адвоката Овода А. П. на касаційну скаргу, в якій просив відмовити в задоволенні вищезгаданого клопотання про закриття касаційного провадження в цій справі, посилаючись на те, що у скарзі наведені підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

10 грудня 2021 року справа № 359/861/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону рішення місцевого суду та оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідають.

Судами встановлено, що рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2011 року у справі № 2-173/2010 розірвано укладений 27 червня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу садового будинку і присадибної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 отримані за вказаним договором грошові кошти в розмірі 2 982 074 грн та судові витрати в сумі 27 357,96 грн, а всього - 3 009 431,96 грн.

На підставі зазначеного судового рішення було видано виконавчий лист № 2-173/2010, який стягувач пред`явив до виконання у ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області.

25 листопада 2011 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчого провадження № 30053113 за виконавчим листом № 2-173/2010 та про арешт належного боржнику ОСОБА_4 майна.

Разом з тим 18 квітня 2012 року начальник ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Штепа С. О. своїми постановами скасував вищезгадані постанови державного виконавця.

Цього ж дня, 18 квітня 2012 року, між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_3 прийняла у власність (придбала за 3 825 000 грн) належний продавцю садовий будинок під АДРЕСА_2 .

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 09 жовтня 2012 року визнано неправомірними та скасовано постанови начальника ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Штепи С. О. від 18 квітня 2012 року, якими були скасовані процесуальні документи державного виконавця: постанова про відкриття виконавчого провадження № 30053113 від 25 листопада 2011 року; постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 25 листопада 2011 року.

22 жовтня 2012 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області вдруге винесено постанову про відкриття виконавчого провадження за вищезгаданим виконавчим листом № 2-173/2010.

У лютому 2016 року ОСОБА_1 надіслав ОСОБА_3 лист про наявність спору щодо садового будинку під НОМЕР_1 , який вона отримала 15 лютого 2016 року, що підтверджується описом вкладення до цінного листа та рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Незважаючи на обізнаність ОСОБА_3 про наявність спору з приводу нерухомого майна, яке 18 квітня 2012 року було придбане нею у ОСОБА_4 , 30 травня 2017 року вона уклала з ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_2 прийняла у власність (придбала за 1 998 360 грн) належний продавцю садовий будинок під АДРЕСА_2 .

В подальшому з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, укладеним 18 лютого 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , цього ж дня названі особи уклали договір іпотеки, предметом якого є вищезгаданий садовий будинок під НОМЕР_1 .

Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним за статтею 234 ЦК України.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі й тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, цивільно-правовий договір (зокрема, й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Боржник (продавець), який відчужує майно на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

В постанові Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 зазначено, що для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідку вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У даному випадку важливим є врахування, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав. Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним. Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього грошового зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

В постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) вказано, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Визнаючи оспорюванні договори купівлі-продажу та договір іпотеки недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що відчуження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 садового будинку НОМЕР_1 після виникнення у нього грошового зобов`язання перед позивачем свідчить про свідому недобросовісну поведінку боржника та зловживання ним правом власності з метою приховування майна від примусового звернення стягнення на нього при виконанні рішення суду. Відтак правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). Водночас, незважаючи на обізнаність ОСОБА_3 про наявність спору з приводу нерухомого майна, набутого нею у власність на підставі укладеного з ОСОБА_4 договору купівлі-продажу, вона вчинила дії щодо подальшого відчуження спірного садового будинку на користь ОСОБА_2 . При цьому місцевий суд не встановив підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності, про застосування якої заявив ОСОБА_4 , вказавши, що про порушення своїх прав позивачу стало відомо лише у 2019 році, коли він отримав інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2019 року № 153463762, в якій власником садового будинку значиться ОСОБА_2 .

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позовуу зв`язку з пропуском позовної давності, суд апеляційної інстанції виходив з того, що під час розгляду справи № 2-173/2010, в якій вирішувалося питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, та виправлення описки у виконавчому документі, представник ОСОБА_1 - адвокат Колесников Д. В. підтвердив, що його довірителю було відомо про відчуження ОСОБА_4 спірного будинку в день зняття начальником ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області арешту з майна боржника, про що свідчить звукозапис судового засідання від 07 травня 2012 року. Таким чином, позивач знав про продаж садового будинку ще у 2012 році, однак звернувся до суду з цим позовом лише 29 січня 2019 року, тобто після спливу трирічної позовної давності.

Наведені висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен довести і той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався, зокрема на те, що про відчуження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 садового будинку НОМЕР_1 він дізнався 29 січня 2016 року, коли перевіряв у Державному реєстрі речових прав наявність в боржника майна, на яке можна було б звернути стягнення в рахунок погашення заборгованості.

Заявляючи про сплив позовної давності, ОСОБА_4 вказував на те, що про відчуження ним спірного будинку позивач та його представник були обізнані ще у 2012 році, на підтвердження чого надав копію ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 травня 2012 року у справі № 2-173/2010, копію журналу судового засідання та аудіо-диск з технічним записом судового засідання, яке відбулося 07 травня 2012 року.

Вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд першої інстанції визнав неналежним доказом вищезгаданий аудіо-диск з технічною фіксацією судового засідання, у зв`язку з чим при дослідженні доказів не відтворював звукозапис судового засідання, яке відбулося 07 травня 2012 року у справі № 2-173/2010, про що свідчать звукозаписи та протоколи судових засідань від 27 жовтня 2020 року та від 19 лютого 2021 року (том 2, а. с. 8-9, 44-45). Крім того, місцевий суд не взяв до уваги журнал судового засідання від 07 травня 2012 року з огляду на те, що він не містив обов`язкових реквізитів, зокрема номера справи, її сторін та підпису секретаря судових засідань.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 229 ЦПК України суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Докази, що не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення. Речові, письмові та електронні докази оглядаються у судовому засіданні, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, і пред`являються учасникам справи за їх клопотанням, а в разі необхідності - також свідкам, експертам, спеціалістам. Відтворення аудіо- і відеозапису проводиться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально обладнаному для цього.

Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з відображенням у протоколі судового засідання особливостей оголошуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення учасників справи (частина друга статті 238 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до частин третьої-шостої статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Суддя-доповідач доповідає зміст рішення (ухвали), яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ухвали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, - першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення інші учасники справи. Закінчивши з`ясування обставин і перевірку їх доказами, суд апеляційної інстанції надає учасникам справи можливість виступити у судових дебатах в такій самій послідовності, в якій вони давали пояснення.

В постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 754/6442/16-ц (провадження № 61-22663св18), від 11 червня 2020 року у справі № 523/16625/14-ц (провадження № 61-47553св18), від 15 вересня 2021 року у справі № 609/341/19 (провадження № 61-8757св20), на які послався представник заявника на обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 754/6442/16-ц: враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими у тому судовому засіданні, у якому ухвалюється рішення;

- у справі № 523/16625/14-ц: враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Суд може обґрунтувати своє рішення доказами лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред`явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами;

- у справі № 609/341/19: обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Однак в порушення вимог вищенаведених норм процесуального права суд апеляційної інстанції не дослідив безпосередньо доказ, яким обґрунтував своє рішення про відмову в задоволенні позовуу зв`язку з пропуском позовної давності, а саме не оголосив і не відтворив у судовому засіданні звукозапис судового засідання, яке відбулося 07 травня 2012 року у справі № 2-173/2010, про що свідчить звукозапис та протокол судового засідання від 23 вересня 2021 року (том 2, а. с. 172-173).

Верховний Суд зауважує, що апеляційний суд не мав права оцінювати доказ, який не був взятий до уваги судом першої інстанції, безпосередньо не дослідивши його в судовому засіданні, на підтвердження або спростування фактичних обставин справи, оскільки дотримання принципу безпосередності дослідження такого доказу (не дослідженого місцевим судом) було обов`язковим у цьому випадку.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість. Якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15.

Подібний правовий висновок також наведено в постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-3063цс16, в якій зазначено, що суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

В цій справі сторони у спорі - відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не заявляли в суді першої інстанції про застосування наслідків пропуску позовної давності.

Тому, як місцевий суд, задовольняючи позовні вимоги, так і суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовуОСОБА_1 у зв`язку з пропуском позовної давності, помилково взяли до уваги заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, подану ОСОБА_4 , який не був залучений до участі у справі як відповідач, а виступав третьою особою.

Вищенаведене узгоджується з правовим висновком, викладеним в постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 509/3589/16-ц (провадження № 61-16895св18) та від 09 червня 2021 року у справі № 752/12242/19 (провадження № 61-11752св20).

За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Згідно з частиною першою статті 188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

В постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 756/10280/16-ц (провадження № 61-1230св21) та від 01 грудня 2021 року у справі № 489/2254/18 (провадження № 61-11373св20), які ухвалені після подання касаційної скарги в цій справі, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 756/10280/16-ц: у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору, як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. Встановивши, що позивачем пред`явлено позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу не до всіх його сторін (належних відповідачів), суди мали відмовити у задоволенні позову саме з цих підстав, оскільки висновки судів по суті вирішення спору мають бути зроблені за належного суб`єктного складу її учасників. За таких обставин мотивування судами попередніх інстанцій оскаржуваних судових рішень недоведеністю позовних вимог є помилковим. Розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, позивач клопотань про залучення до участі у справі інших співвідповідачів, не заявляла. Водночас, Київська міська рада була залучена як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору. Разом з тим, процесуальний статус відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, відрізняється за обсягом прав та обов`язків;

- у справі № 489/2254/18: у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них. У справі, що переглядається, сторонами оспорюваного договору купівлі-продажу квартири є Особа-1 та Особа-2, однак позовних вимог до Особа-1 позивач не пред`явила, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляла. За таких обставин у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири судам слід було відмовити у зв`язку з неналежним суб`єктним складом відповідачів, а позовна вимога про витребування цієї квартири з власності Особа-2 є похідною від цієї вимоги, а тому задоволенню також не підлягає.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18) вказано, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов`язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, має перебувати з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи. Отже, не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-які матеріально-правові обов`язки, а також установлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов`язки цих третіх осіб.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 квітня 2012 року № 426, сторонами якого є ОСОБА_4 і ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30 травня 2017 року № 710, сторонами якого є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір іпотеки від 18 лютого 2019 року, сторонами якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , тобто в разі задоволення такого позову буде вирішено питання про права та обов`язки усіх вищевказаних сторін. Однак ОСОБА_1 зазначив відповідачами лише ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - третіми особами. Вирішення заявлених позовних вимог, спрямованих на втручання у право особи, яку визначено як третю особу у справі, не відповідає процесуальному статусу сторін цивільного процесу.

Відповідно до частини першої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

Однак при розгляді цієї справи позивач не заявляв клопотання про залучення до участі у справі співвідповідачами другої сторони оспорюваного договору купівлі-продажу від 18 квітня 2012 року № 426 - ОСОБА_4 та договору іпотеки від 18 лютого 2019 року - ОСОБА_5 , а суди попередніх інстанцій, вирішивши заявлені позовні вимоги по суті, фактично вирішили питання про їх права та обов`язки, що є порушенням вищенаведених норм процесуального права.

Таким чином, судам слід було відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних правочинів через неналежний суб`єктний склад учасників справи.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За таких обставин, з огляду на необхідність врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у вищезгаданих постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 756/10280/16-ц (провадження № 61-1230св21) та від 01 грудня 2021 року у справі № 489/2254/18 (провадження № 61-11373св20), тобто в судових рішеннях Верховного Суду, ухвалених після подання касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушено норми процесуального права, рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з наведених вище підстав.

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги позивач ОСОБА_1 сплатив судовий збір в розмірі 4 755,20 грн.

Однак з врахуванням того, що за результатами касаційного перегляду справи в задоволенні позову відмовлено, відсутні підстави для здійснення розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Овода А. П. про закриття касаційного провадження.

Як зазначено вище, угрудні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Овод А. П. разом з відзивом на касаційну скаргу подав клопотання про закриття касаційного провадження в цій справі, обґрунтувавши його тим, що зміст касаційної скарги має ознаки процесуального зловживання. Визначена пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстава касаційного оскарження судових рішень як «суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду» стосується лише норм матеріального права (неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню). Натомість, визначаючи підставою касаційного оскарження пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, представник заявника посилався лише на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що є неприпустимим.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені в частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Відповідно до абзацу 2 пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення представник заявника вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 754/6442/16-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 523/16625/14-ц, від 15 вересня 2021 року у справі № 609/341/19. Таким чином, касаційну скаргу подано на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Оскільки касаційна скарга була подана у визначений статтею 390 ЦПК України строк та з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відкриття касаційного провадження. З урахуванням поданої касаційної скарги відповідним правовим висновкам Верховного Суду, на які послався представник заявника та які стали підставою для відкриття касаційного провадження, необхідно було дати правову оцінку під час касаційного перегляду справи.

Крім того, у справі, яка переглядається, колегія суддів дійшла висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України, а саме у зв`язку з необхідністю врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 756/10280/16-ц (провадження № 61-1230св21) та від 01 грудня 2021 року у справі № 489/2254/18 (провадження № 61-11373св20), тобто в судових рішеннях Верховного Суду, ухвалених після подання касаційної скарги.

З огляду на викладене Верховний Суд відмовляє в задоволенні вищезгаданого клопотання про закриття касаційного провадження в цій справі.

Керуючись статтями 400, 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Овода Андрія Петровича про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Колесникова Дмитра Валентиновича на постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року відмовити.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колесникова Дмитра Валентиновича задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання договорів купівлі-продажу майна та договору іпотеки недійсними відмовити з підстав, наведених в цій постанові.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук