ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 362/985/23

провадження № 61-8885св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області у складі судді Кравченко Л. М.

від 13 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. від 29 травня

2024 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року у справі № 756/7189/15 стягнуто з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за розпискою від 09 квітня 2012 року, яка станом на 19 червня 2015 року становила заборгованість за основною сумою боргу у розмірі 1 073 000 доларів США, проценти за користування позиковими коштами у сумі 686 132,05 доларів США, три проценти річних у розмірі

92 954,14 доларів США.

Вказаним судовим рішенням також було встановлено, що відповідач зобов`язався повернути отриману позику з виплатою 20 % річних.

Позивач зазначав, що 07 серпня 2013 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за позикою ОСОБА_2 .

Крім того, позивач вказував, що заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2017 року у справі

№ 362/2062/17 та рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2020 року у справі № 362/3571/19 задоволено його позовні вимоги до ОСОБА_2 про стягнення 20 % річних за періоди до 19 червня 2019 року.

Посилаючись на невиконання ОСОБА_2 зобов`язань з повернення суми позики, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за період з 07 лютого 2020 року по 07 лютого 2023 року у сумі 741 114,49 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день звернення до суду становило 27 101 519,34 грн, з яких 644 447,38 доларів США - відсотки за користування позикою, 96 667,11 доларів США - три проценти річних від простроченої суми позики.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 29 травня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 65 888,18 доларів США. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.У решті заявлених вимог відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_2 має невиконане грошове зобов`язання перед ОСОБА_1 , у томі числі в частині неповернутої суми грошових коштів (позики) у розмірі 1 073 000 доларів США, що підтверджується судовим рішенням у цивільній справі № 756/7189/15-ц. Станом на 09 жовтня

2023 року судове рішення у справі № 756/7189/15-ц у частині стягнення суми позики не виконано. Таким чином, з урахуванням положень частини другої статті 625 ЦК України та з урахуванням того, що рішенням суду від 13 квітня 2016 року у справі

№ 756/7189/15-ц визначена сума отриманої ОСОБА_2 та неповернутої суми грошових коштів (позики) у розмірі 1 073 000 доларів США, тому позовні вимоги позивача є доведеними в цій частині.

Суди зазначили, що на договір позики поширюється дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. При цьому із судових рішень

у справі № 756/7189/15 спірні відносини між сторонами врегульовувалися саме положеннями статей 1046 1049 1050 1054 ЦК України, тому суд дійшов висновку про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми за період з 07 лютого 2020 року по 23 лютого 2022 року, визначивши розмір - 65 888,18 доларів США.

Також суди послалися на відповідну судову практику Верховного Суду.

Відмовляючи у стягненні із відповідача на користь позивача 644 447,38 доларів США як 20 відсотків річних, визначених договором позики за користування коштами на період дії договору, суд врахував положення статті 1048 ЦК України та правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, оскільки строк договору закінчився й проценти нараховуватися не можуть.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області

від 13 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати й ухвалити нове судове рішення у вказаній частині про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2024 року відкрито касаційне провадження

у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи № 362/985/23 із Васильківського міськрайонного суду Київської області та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судові рішення в оскаржуваній частині ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Суди керувались висновками щодо застосування норм частини першої

статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, згідно з якими відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої

статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Зазначає, що застосовувати судами в цьому випадку правило аналогії неможливо і неправомірно, оскільки відносини сторін засновані на договорі, а не на законі.

Зазначає, що суди не звернули уваги на обставини, встановлені судовими рішеннями, які набрали законну силу, оскільки рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року у справі № 756/7189/15-ц було встановлено, що договір позики було укладено між сторонами 09 квітня 2012 року в порядку, передбаченому, статтею 1053 ЦПК України, як новація боргу у позикове зобов`язання та встановлено, що це зобов`язання виникло як борг по інвестиційних зобов`язаннях. Метою інвестування є отримання доходу від інвестованого активу, а вказані в розписці 20 % річних є компенсацією доходності інвестицій до повернення основної суми зобов`язання, які відповідач не повернув. При цьому обставини існування домовленості між сторонами з виплати процентів до дня повернення позики встановлені заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 липня 2017 року у справі № 362/2062/17 та рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2020 року у справі № 362/3571/19, що набрали законної сили.

Вказує, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин вимоги

пункту 18 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України.

Крім того, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування пункту 18 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України про звільнення позичальника від відповідальності, передбаченої статтею 625 цього Кодексу, шляхом списання цих сум у правовідносинах між фізичними особами.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував висновки, які містяться

у постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/8349/22, проте спір у справі № 910/8349/22 розглядався між юридичними особами - суб`єктами господарювання, тобто, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду суб`єктний склад учасників не є тотожним, а відповідно правовідносини не є подібними.

Вказує, що термін «списання» у законодавстві України використовується у сфері організації та ведення бухгалтерського обліку, а тому вказана норма може бути застосована лише суб`єктами господарювання, у тому числі банками та іншими надавачами фінансових послуг, які ведуть бухгалтерський облік та/або займаються кредитно-фінансовою діяльністю і можуть здійснити списання в порядку та у спосіб, передбачений законодавством для відповідного виду господарської діяльності. Тобто, правило (диспозиція) пункту 18 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України щодо списання відповідальності позичальника не передбачена у правовідносинах за участю фізичних осіб. Фізичні особи не можуть списати суми відповідальності позичальника, а відповідно у таких правовідносинах законодавством не передбачено порядку (правил) реалізації умови (гіпотези) щодо звільнення позичальника від відповідальності.

Відзив на касаційну скаргу від учасника справи до суду не надходив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник, у змісті касаційної скарги, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: 1) Застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що13 квітня 2016 року Оболонським районним судом м. Києва ухвалено рішення у справі № 756/7189/15-ц про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою від 09 квітня 2012 року, яка станом на 19 червня 2015 року становить 1 073 000 доларів США- заборгованість за основною сумою боргу, проценти за користування позиковими коштами у розмірі 686 132,05 доларів США, три проценти річних у розмірі 92 954,14 доларів США.

У задоволенні іншої частини вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Дане судове рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 05 жовтня 2016 року та постановою Верховного Суду від 27 червня 2018 року (провадження

№ 61-9172св18).

При розгляді вказаної справи судами було встановлені наступні обставини:

«09 квітня 2012 року ОСОБА_2 у розписці-зобов`язанні підтвердив зобов`язання у розмірі 1 073 000 доларів США перед ОСОБА_3 в якості боргу за інвестиційними зобов`язаннями. ОСОБА_2 зобов`язався повернути отриману позику до 20 липня 2012 року з виплатою на цю суму 20 % річних. У розписці-зобов`язанні зазначено, що ОСОБА_2 просить вважати видані ним розписки на фінансові зобов`язання як такі, що прийняті ОСОБА_3 в якості належних платежів. Після підпису ОСОБА_2 у розписці зазначено, що ОСОБА_3 згоден із розпискою та її умовами.

10 квітня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір поруки, відповідно до якого останній поручився перед кредитором за часткове виконання ОСОБА_2 зобов`язань за розпискою від 09 квітня 2012 року у розмірі

10 000 грн.

29 липня 2013 року ОСОБА_3 звернувся до ОСОБА_2 із вимогою про повернення позикових коштів у строк до 06 серпня 2013 року. Вимога надіслана на адресу ОСОБА_2 поштовим зв`язком та отримана ним, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та розрахунковими документами.

07 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, за умовами якого новий кредитор ОСОБА_1 набув право вимоги до боржника - ОСОБА_2 за розпискою від 09 квітня 2012 року

у розмірі 1 073 000 доларів США з виплатою на цю суму 20 % річних. Протягом двох робочих днів з моменту підписання договору первісний кредитор зобов`язався передати новому кредитору документи, що підтверджують право вимоги до боржника, зокрема, розписку від 09 квітня 2012 року.

07 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 підписані акти приймання-передачі документів та майнових прав, за змістом яких первісний кредитор передав позивачу розписку від 09 квітня 2012 року, а позивач отримав право вимагати від ОСОБА_2 виконання грошового зобов`язання за вказаною розпискою.

07 серпня 2013 року ОСОБА_3 на адресу ОСОБА_2 направлено повідомлення про заміну кредитора у зобов`язанні. Повідомлення направлено цінним листом із описом поштового вкладення від 08 серпня 2013 року.

08 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір поруки № 2, відповідно до якого останній поручився перед кредитором за часткове виконання боржником ОСОБА_2 зобов`язань за розпискою від 09 квітня

2012 року у розмірі 10 000 грн»

Таким чином, вищевказаними судовими рішення було встановлено, що відповідач має невиконанні зобов`язання перед позивачем за договором з властивими умовами, які встановлені для договору позики в розмірі 1 073 000 доларів США.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною другою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду

Згідно із статтею 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно з вимогами статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З огляду на вищенаведені норми права, грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема, і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц, провадження

№ 14-241 цс 19 та у справі № 646/14523/15-ц, провадження № 14-591 цс 18.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 липня 2020 року у справі № 535/757/17, провадження № 61-30148 св 18, зроблено аналогічний висновок щодо подібних правовідносин.

Отже, у розумінні наведених положень закону позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц, провадження № 14-446 цс 18, вказано, що у частині другій

статті 625 ЦК України прямо зазначено, що три проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обчисленні трьох процентів річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні.

При цьому положення статті 625 ЦК України передбачає, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом,

а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть визначатися у рішенні суду.

Зазначені правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16-ц, провадження

№ 14-241 цс 19, та у справі № 646/14523/15-ц, провадження №14-591 цс 18.

Так, суди встановили, що ОСОБА_2 має невиконане грошове зобов`язання перед ОСОБА_1 у томі числі в частині неповернутої суми грошових коштів

(позики) у розмірі 1 073 000 доларів США. Даний факт підтверджується судовими рішенням у цивільній справі № 756/7189/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Відповідно до відповіді заступника директора Департаменту - начальника відділу примусових виконання рішень Департаменту ДВС МЮ України І. Нещадима рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року (виконавчий лист виданий 16 листопада 2016 року) станом на 09 жовтня 2023 року в частині стягнення суми позики не виконано (а. с. 98).

З урахуванням положень частини другої статті 625 ЦК України та з урахуванням того, що рішенням суду від 13 квітня 2016 року визначена сума отриманої

ОСОБА_2 та неповернутої суми грошових коштів (позики) у розмірі

1 073 000 доларів США, тому суди дійшли вірного та обґрунтованого висновку щодо доведеності позивачем заявлених позовних вимог.

Щодо періоду нарахування суми відповідальності за несвоєчасне виконання зобов`язань з 07 лютого 2020 року по 23 лютого 2023 року, то суди вірно зазначили, що відповідно до пункту 18 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України, який доповнений Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану» та набрав чинності 17 березня 2022 року, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

З аналізу положень пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» та

статей 1046 1049 1050 1054 ЦК України, суди дійшли вірного висновку про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми за період з 07 лютого

2020 року по 23 лютого 2022 року, визначивши розмір 65 888,18 доларів США, так як на договір позики розповсюджується дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. При цьому із судових рішень у справі № 756/7189/15

спірні відносини між сторонами врегульовувалися саме положеннями

статей 1046 1049 1050 1054 ЦК України.

Схожі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року

у справі № 910/8349/22.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відмовляючи у стягненні із відповідача на користь позивача 644 447,38 доларів США як 20 відсотків річних, визначених договором позики за користування коштами на період дії договору, суди вірно врахували положення статті 1048 ЦК України та правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10 цс 18, оскільки строк договору закінчився й проценти нараховуватися не можуть.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів в частині відмови в задоволенні позовних вимог, а доводи касаційної скарги в цій частині є помилковими.

Посилання касаційної скарги на те, що суди невірно застосували пункт 18 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України є необґрунтованим, у положеннях вказується, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). Таким чином вбачається, що вказані положення розповсюджуються і на юридичні і на фізичні особи.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновки, які обґрунтовано викладені в оскаржуваних судових рішеннях, правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішеннях та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 13 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць