Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 363/1152/17

провадження № 61-6534св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області,

відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області звернувся до суду із позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області та визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що Києво-Святошинською місцевою прокуратурою за результатами розгляду звернення ОСОБА_4 встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю «Будексім 2007»; передано безоплатно у власність земельні ділянки цим двом громадянам України загальною площею 1,9151 га з них: сіножаті - 1,9151 га, для ведення особистого селянського господарства на території Новосілковської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту згідно з додатком.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ № 854310 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154 та державний акт серії ЯИ № 854309 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153.

Також на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585 ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЛ № 075380 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151 та державний акт серії ЯЛ № 075381 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152.

Згідно з кадастровими планами земельних ділянок й ортофотопланами з відображенням спірних земельних ділянок та 25 метрової прибережної захисної смуги, що виготовлені Товариством з обмеженою відповідальністю «Регіональний центр розвитку» (далі - ТОВ «Регіональний центр розвитку»), встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221886400:36:096:0151, 3221886400:36:096:0152, 3221886400:36:096:0153, 3221886400:36:096:0154 частково знаходяться у прибережній захисній смузі водойми, утвореній у праруслі (староріччі) річки Десна.

Таким чином, позивач стверджував, що вказані вище земельні ділянки передані у власність громадян за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив визнати незаконними та скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585 «Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області»; визнати недійсними державні акти: серії ЯЛ № 075381, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152, вартістю 12 196,61 грн; серії ЯЛ № 075380, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства, з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151, вартістю 4 824,30 грн; серії ЯИ № 854309, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153, вартістю 25 579,32 грн; серії ЯИ № 854310, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154, вартістю 16 355,93 грн, та скасувати їх державну реєстрацію.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2018 року, у задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури, суд першої інстанції виходив із того, що усупереч вимог земельного та водного законодавства України у власність громадян передані вказані вище земельні ділянки, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, загальною площею 0,333 га, і належать до земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. При передачі земель у приватну власність порушено порядок зміни цільового призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення. Позовні вимоги заступника прокурора ґрунтуються на законі, оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності держави на підставі розпорядження, яке прийняте з порушенням вимог земельного та водного законодавства, однак у їх задоволенні необхідно відмовити у зв`язку із пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами.

Постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року постанову Апеляційного суду Київської області від 20 лютого 2018 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, суд касаційний суд виходив із того, що апеляційним судом, із урахуванням встановлених обставин у цій справі, не надано належної оцінки доводам апеляційної скарги прокурора про те, що Новосілківська сільська рада Вишгородського району Київської області не знала та не могла знати про факт порушення Вишгородською районною державною адміністрацією норм земельного та водного законодавства при прийнятті спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року № 1585, а також з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року «Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки», а дізналася про вказані порушення за результатами системного аналізу інформації уповноважених органів і розгляду звернення ОСОБА_4 , що надійшло до прокуратури, та після звернення прокурора до суду із цим позовом. Висновки суду апеляційної інстанції про момент виникнення у Новосілківської сільської рада Вишгородського району Київської областіправа на позов не можуть бути визнані обґрунтованими.

Також апеляційним судом не враховано, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельні ділянки перебувають частково у межах прибережної захисної смуги, а тому були передані з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким задоволено позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області. Визнано незаконними та скасовано розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585 «Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області». Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ № 075381, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152, вартістю 12 196,61 грн та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ № 075380, виданий ОСОБА_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151, вартістю 4 824,30 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 854309, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим № 3221886400:36:096:0153, вартістю 25 579,32 грн, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 854310, виданий ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим № 3221886400:36:096:0154, вартістю 16 355,93 грн, та скасовано його державну реєстрацію.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що позивач звернувся до суду із цим позовом у межах строку позовної давності, оскільки в матеріалах справи відсутні та сторони не надали суду жодних доказів (листів, запитів, довідок, рішень, розпоряджень тощо) на підтвердження того, що Новосілківській сільській раді Вишгородського району Київської області було відомо про прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією розпорядження від 14 жовтня 2009 року № 1585, яким ОСОБА_2 і ОСОБА_1 були передані земельні ділянки у власність з порушенням законодавства, до розгляду органами прокуратури звернення ОСОБА_4 від 01 грудня 2016 року та отримання кадастрових планів і ортофотопланів з відображенням спірних земельних ділянок і 25 метрової прибережної смуги, виготовлених 25 січня 2017 року ТОВ «Регіональний центр розвитку».

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції:

- не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 та від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16;

- проігнорував правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах: від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс15, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, від 21 лютого 2018 року у справі № 61-5857св18, від 01 березня 2018 року у справі № 911/2049/16;

- не надав оцінку усім доказам, на які посилався відповідач ОСОБА_1 , не з`ясував всебічно і повно усі обставини справи результатом чого стало неправильне встановлення ключової обставини справи - часу (дати), від якої починається відлік позовної давності;

- проігнорував презумпцію можливості та обов`язку Новосілківської сільської радиВишгородського району Київської областізнати про стан своїх суб`єктивних прав і не врахував вказівок суду касаційної інстанції;

- не надав оцінку добросовісності відповідача ОСОБА_1 під час набуття оспорюваних земельних ділянок;

- безпідставно зазначив у резолютивній частині постанови вартість кожної спірної земельної ділянки, хоча будь яких вимог про відшкодування вартості цих об`єктів нерухомості у позові не ставилося і вартість земельних ділянок не була предметом розгляду.

У серпні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав уточнення прохальної частини касаційної скарги, в яких просив постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року скасувати та залишити в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року.

Зазначене уточнення Верховний Суд не бере до уваги, оскільки всупереч положенням частини першої статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), такі подано поза межами строку на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та не заявлено клопотання про поновлення строку на подання таких уточнень.

Станом на час розгляду цієї справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 від інших учасників справи не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без руху, встановлено заявнику строк для усунення недоліків - протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали, зокрема запропоновано заявнику подати заяву про поновлення строку на касаційне оскарження постанови та доплатити судовий збір у розмірі 14 720,00 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 поновлено строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року; відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 363/1152/17 із Вишгородського районного суду Київської області; встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2020 року матеріали справи № 363/1152/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу № 363/1152/17 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585: затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та складання документів, що посвідчують ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області, розроблений Товариством з обмеженою відповідальністю «Будексім 2007»; передано безоплатно у власність земельні ділянки двом громадянам України загальною площею 1,9151 га, з них: сіножаті - 1,9151 га для ведення особистого селянського господарства на території Новосілковської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту згідно з додатком.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_1 отримав державний акт серії ЯИ № 854310 на право власності на земельну ділянку площею 0,5116 га, для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0154 та державний акт серії ЯИ № 854309 на право власності на земельну ділянку площею 0,8001 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0153.

Також, на підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585 ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЛ № 075380 на право власності на земельну ділянку площею 0,1509 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0151 та державний акт серії ЯЛ № 075381 на право власності на земельну ділянку площею 0,3815 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221886400:36:096:0152.

Згідно з кадастровими планами земельних ділянок та ортофотопланами з відображенням спірних земельних ділянок та 25 метрової прибережної захисної смуги, виготовлених ТОВ «Регіональний центр розвитку», встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221886400:36:096:0151, 3221886400:36:096:0152, 3221886400:36:096:0153, 3221886400:36:096:0154, частково знаходяться в прибережній захисній смузі водойми, утвореній у праруслі (староріччі) річки Десна.

Звертаючись до суду із цим позовомзаступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області вказував на те, що вказані вище земельні ділянки передані у власність громадян за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

Щодо правового статусу спірних земельних ділянок та вимог про визнання недійсним розпорядження

Згідно зі статтями 19 20 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м.

Крім того, за положеннями частини четвертої статті 88 ВК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Під час розгляду справи судами було достовірно встановлено, що усупереч вказаних вимог земельного та водного законодавства України спірні земельні ділянки, які знаходяться в межах прибережної захисної смуги, загальною площею 0,333 га, передані у власність громадянам за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства. Як наслідок, порушено порядок використання та зміни цільового призначення земель водного фонду на землі сільськогосподарського призначення.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.,

За правилами статей 4 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Зазначена правова позиція викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури про визнання незаконним та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 14 жовтня 2009 року № 1585 «Про передачу земельних ділянок у власність двом громадянам України для ведення особистого селянського господарства на території Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області», оскільки спірні земельні ділянки вибули з власності на підставі розпорядження, яке прийнято з порушенням вимог земельного та водного законодавства.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав оцінку добросовісності відповідача ОСОБА_1 під час набуття оспорюваних земельних ділянок, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, поняття добросовісного набувача пов`язується у ЦК України (статті 330, 388) з можливістю захисту від власника у разі набуття (придбання) майна. Добросовісним вважається той набувач, який не знав і не мав знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.

Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

Тобто встановлення обставин добросовісності набуття майна підлягає дослідженню судом лише у випадку розгляду позовних вимог про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України.

У даній справі предметом спору є земельні ділянки водного фонду, які за своїм розташуванням та призначенням не можуть бути передні у приватну власність.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц).

Тому у цій справі в суду апеляційної інстанції не було підстав для перевірки добросовісності набуття відповідачем ОСОБА_1 спірних земельних ділянок.

Щодо застосування позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

У цій справі відповідачами було заявлено про застосування позовної давності.

В обґрунтування таких заяв відповідачі посилались на те, що позивачу, в інтересах якого заявлено позов, - Новосілківській сільській раді Вишгородського району Київської областіще у 2008 році було відомо про передачу спірних земельних ділянок відповідачам, оскільки саме нею (з метою передачі земельних ділянок відповідачам) проводилася інвентаризація даних земель, про що була видана довідка від 25 грудня 2008 року за підписом Новосілківського сільського голови ОСОБА_5 .

Також відповідачі зазначали, що Новосілківська сільська рада Вишгородського району Київської області довідалася та відповідно до закону повинна була бути обізнана про порушення свого права з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року «Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки».

Разом з тим, із матеріалів справи вбачається, що довідка від 25 грудня 2008 року за підписом Новосілківського сільського голови ОСОБА_5 містить інформацію щодо відсутності дикоростучих зелених насаджень на земельній ділянці та була видана у 2008 році, тобто, до прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року № 1585.

А прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року «Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки» також не доводить факт обізнаності Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської областіпро порушення своїх прав шляхом виділення земельних ділянок водного фонду у приватну власність.

Тому в апеляційного суду були відсутні підстави вважати, що Новосілківська сільська рада знала та могла знати про факт порушення Вишгородською районною державною адміністрацією норм земельного та водного законодавства при прийнятті спірного розпорядження від 14 жовтня 2009 року № 1585, а також з моменту прийняття Вишгородською районною радою Київської області рішення від 27 вересня 2012 року «Про затвердження проекту із землеустрою щодо встановлення (корегування) та зміни межі с. Новосілки».

За таких обставин, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, дійшов правильного висновку про те, що позивач звернувся до суду із цим позовом у межах позовної давності.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доказам, на які посилався відповідач ОСОБА_1 , не з`ясував всебічно і повно всі обставини справи, результатом чого стало неправильне встановлення ключової обставини справи - часу (дати), від якої починається відлік позовної давності, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони по свої суті зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційного суду, що їх обґрунтовано спростував.

Аргументи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 та від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником постановах Верховного Суду та оскаржуваному судовому рішенні встановлено різні фактичні обставини справ.

Зокрема у справі № 362/44/14 предметом спору були земельні ділянки для будівництва, які незаконно переданою у власність громадян службовими особами Іванковичівської сільської ради із зловживанням службовим становищем.

У справі № 914/3224/16 предметом спору були земельні ділянки для будівництва, що вибули із власності громади м. Львова в собі Львівської міської ради поза її волею та на підставі скасованого у судовому порядку розпорядження Львівської державної адміністрації.

Предметом спору у справі № 648/2419/13-ц була земельна ділянка лісового фонду, цільове признання якої змінено та незаконно передано в користування (оренду) фізичній особі у порушення порядку, встановленого законом.

Разом з тим, у справі, що переглядається, предметом спору є земельні ділянки водного фонду цільове признання яких незаконно було змінено на землі сільськогосподарського призначення.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи правильність висновків апеляційного суду не спростовують та не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Щодо позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки

Разом з тим Верховний Суд не погоджується із постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки з огляду на таке.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (частина перша статті 125 ЗК України).

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення.

Враховуючи, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим, оспорювання відповідних договорів, інших правочинів, визнання недійсним державних актів на право власності на земельні ділянки водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на такі земельні ділянки та для їх повернення власнику.

Такого висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19).

З урахування викладеного, апеляційний суд зробив помилковий висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, оскільки такий спосіб захисту за обставин цієї справи не є ефективним, а тому оскаржувану постанову апеляційного суду в частині розгляду цих позовних вимог необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у їх задоволенні.

Також підлягає скасуванню і рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року в частині розгляду цих позовних вимог, що обґрунтовано скасовано апеляційним судом.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скаргипредставника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , скасування рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанови Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та у цій справі в частині розгляду позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у їх задоволенні із мотивів наведених у цій постанові. У решті оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на те, що Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині розгляду позовних вимог прокурора про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, з Києво-Святошинської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню частина судових витрат у вигляді судового збору понесених останнім за подачу касаційної скарги, а саме 12 800,00 грн.

Керуючись статтями 141 406 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині розгляду позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Новосілківської сільської ради Вишгородського району Київської області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки відмовити.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишити без змін.

Стягнути з Києво-Святошинської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 частину судових витрат, понесених за подачу касаційної скарги, у розмірі 12 800,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко