Постанова

Іменем України

25 березня 2021 року

м. Київ

справа № 363/1829/18

провадження № 61-14891св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи:державний нотаріус Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Київського міського нотаріального округу м. Києва Зубченко Лариса Степанівна, приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Людмила Андріївна,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року у складі колегії суддів:

Іванової І. В., Сушко Л. П., Мельника Я. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , треті особи: державний нотаріус Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Київського міського нотаріального округу м. Києва Зубченко Лариса Степанівна, приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Людмила Андріївна, про встановлення факту проживання однією сім`єю до шлюбу, визнання права власності на частину спільно придбаного майна, визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: державний нотаріус Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Київського міського нотаріального округу Зубченко Л. С., приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Л. А., про встановлення факту проживання однією сім`єю до шлюбу, визнання права власності на частину спільно придбаного майна, визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Позовні вимоги мотивовано тим, що в серпні 1994 року позивач, перебуваючи в туристичній подорожі в м. Києві, познайомився з громадянкою України ОСОБА_2 .

У подальшому між ними виникли дружні близькі стосунки. У 1996 році ОСОБА_2 зареєструвала позивача у своїй квартирі за адресою:

АДРЕСА_1 , та після розлучення з її колишнім чоловіком у 1997 році сторони почали проживати в її квартирі разом однією сім`єю, вели спільне господарство, підтримували шлюбно-сімейні стосунки.

У 1999 році позивач звільнився з роботи та за законами його країни республіки Ліван отримав компенсацію в розмірі 30 666 281,00 ліванських фунтів, що згідно з курсом валют НБУ становило на той час

20 276,00 доларів США. У 2000 році за кошти позивача у розмірі

2 500,00 доларів США сторони придбали будинок та земельну ділянку площею 0, 2500 га за адресою:

АДРЕСА_2 . Оскільки позивач майже не володів українською мовою, ОСОБА_2 оформила правочин на себе та запевнила, що позивач, як її чоловік, матиме рівні права на будинок та земельну ділянку.

02 вересня 2008 року між сторонами було зареєстровано шлюб, після чого позивач почав збирати документи на зміну громадянства.

У 2012 році ОСОБА_2 здійснила приватизацію придбаної земельної ділянки на своє ім`я, однак позивача про цей факт не повідомила.

04 листопада 2016 року рішенням Оболонського районного суду м. Києва, яке набрало законної сили, шлюб між ними розірвано.

Позивач вказав, що при підготовці позовної заяви йому стало відомо, що

01 липня 2017 року відповідач подарувала спірне майно ОСОБА_3 .

Разом із тим, він вважає, що зазначений вище будинок та земельна ділянка є об`єктом права спільної сумісної власності, оскільки майно придбано в період проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а тому просив суд:

- встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1997 року до 2008 року;

- визнати недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_2 , укладені 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та скасувати державну реєстрацію права власності;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку вказаного будинку та 1/2 частку земельної ділянки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 2008 року.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , та визначено, що кожному з них належить по Ѕ його частки.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .

Скасовано державну реєстрацію на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний № 35940796 від 01 липня 2017 року.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішуючи питання про встановлення факту спільного проживання сторін, суд першої інстанції керувався тим, що Сімейний кодекс України набрав чинності з 2004 року, а нормами Кодексу про шлюб та сім`ю не передбачалося встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу й виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають разом.

Разом із тим, обставини і факт спільного проживання позивача та відповідача, які з 1997 року були членами сім`ї та вели господарство, підтверджується фотокартками сторін у різні роки, починаючи з часу їх знайомства і до припинення стосунків. Спільні фотокартки сторін зроблено у різні періоди часу, в різних місцях як за кордоном, так і в спірному будинку, де вони зображені, як особи, що складають сім`ю, де також зображені свідки у справі.

На думку суду першої інстанції, факт спільного проживання сторін, ведення ними спільного господарства, наявність спільних витрат, спільного харчування та придбання майна для спільного користування, його ремонт засвідчують реальність сімейних відносин позивача та ОСОБА_2 , що підтверджується показаннями свідків та фотокартками.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, як чоловік та жінка з дня набрання чинності Сімейного кодексу України по день реєстрації шлюбу - 02 вересня 2008 року.

Крім того, суд вважав, що 03 березня 2000 року за спільні кошти позивача та ОСОБА_2 було придбано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що підлягає визнанню спільним сумісним майном подружжя та поділу в рівних частинах згідно з положеннями статті 17 Закону України «Про власність».

Крім того, оскільки відповідач подарувала ОСОБА_5 спірний будинок без згоди позивача, як співвласника майна, чим порушила його права, а тому належним способом захисту прав позивача є визнання договору дарування житлового будинку недійсним, у зв`язку з чим також підлягає скасуванню державна реєстрація, вчинена на підставі правочину, що визнається недійсним.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, що стосуються земельної ділянки, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач отримала право власності на спірну земельну ділянку в 2012 році на підставі рішення № 73 від 23 березня 2004 року, зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею у порядку приватизації. Таким чином, позивач, не будучи громадянином України, не набув права власності на вказану земельну ділянку під час шлюбу з відповідачем.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності позовних вимог, оскільки позивач не надав беззаперечних доказів на підтвердження ведення спільного господарства, єдиного бюджету, доказів того, що сторони не перебували в іншому шлюбі в спірний період із 2004 року до 2008 року, а висновок суду першої інстанції в цій частині ґрунтується на припущеннях.

Таким чином, на думку апеляційного суду, правові підстави для встановлення факту проживання однією сім`єю сторонами за період із

01 січня 2004 року до 2008 року без реєстрації шлюбу, з огляду на вимоги статті 74 СК України, відсутні.

Крім того, право власності на спірний житловий будинок отримано ОСОБА_2 у 2000 році, тобто до реєстрації шлюбу з позивачем, а присадибна земельна ділянка одержана відповідачем внаслідок безоплатної приватизації і є її особистою приватною власністю, тому оскільки суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю сторін за визначений судом період, а тому відсутні і підстави для визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності сторін та його поділу, і як наслідок, визнання недійсним договору дарування та скасування його державної реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав через адвоката Калініченко О. В. до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

З аналізу касаційної скарги встановлено, що постанова Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року в частині залишення без змін рішення Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня

2020 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку земельної ділянки не оскаржується, а тому у цій частині Верховним Судом не переглядається.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Вишгородського районного суду Київської області.

У січні 2021 року справу № 363/1829/18 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що судом апеляційної інстанції не враховано правові висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 08 червня 2016 року у справі № 61-2253цс15, від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 11 березня 2015 року у справі

№ 6-211цс14, а також Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17.

Зокрема, відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 61-2253цс15, вирішуючи питання щодо правового режиму майна, суд повинен встановити факти створення (придбання) такого майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, з`ясувати час придбання та джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Схожий за змістом висновок про те, що майно, набуте до 01 січня 2004 року під час спільного проживання осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, є об`єктом їх спільної сумісної власності у випадку придбання внаслідок спільної праці, викладено в постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13.

Крім того, у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-211цс14 зроблено висновок про те, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено угодою між ними.

У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 викладено правовий висновок про застосування положень статті

74 СК України у спірних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції зазначених висновків не врахував та не звернув належної уваги на те, що факт спільного проживання як чоловіка та дружини в цій справі підтверджено світлинами, фотокартками різних свят, відпочинку, подорожей, перебуванням в колі друзів як в Україні, так і у Лівані, показаннями свідків, які стверджували, що бачили, як позивач і відповідач проживали однією сім`єю, а тому майно, придбане у період із

01 січня 2004 року до 2008 року, є спільною сумісною власністю і підлягає поділу.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки поясненням свідків, сторін у справі, не сприяв повному та всебічному розгляду справи, не звернув уваги на те, що спірне майно придбано внаслідок спільної праці сторін.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 , будучи громадянином Лівану, неодноразово за запрошенням ОСОБА_2 на тимчасовий в`їзд в Україну з наданням необхідного утримання та житлової площі, перебував в України з 11 липня 1996 року до 2011 року та був зареєстрований за місцем проживання відповідача за адресою: АДРЕСА_3

(а. с. 67-82, т. 1).

З копії справи № 25, виданої 27 лютого 1999 року, згідно з перекладом на українську мову встановлено, що після звільнення ОСОБА_1 за його заявою від 01 жовтня 1998 року зі служби, де він працював викладачем у школі соціального виховання у Лівані, йому було надано компенсацію за звільнення у розмірі 32 254 777,00 ліванських фунтів, що еквівалентно

20 276,00 доларів США згідно з курсом валют на 2000 рік (а. с. 86, т.1).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 03 березня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського нотаріального округу Голуб Л. А., зареєстрованого в КП Вишгородське БТІ 26 жовтня 2001 року, ОСОБА_2 придбала житловий будинок із надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 176, т. 1).

02 вересня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб (а. с. 65, т. 1).

З 11 червня 2011 року ОСОБА_1 , як громадянин України, зареєструвався у придбаному ОСОБА_2 будинку за адресою:

АДРЕСА_2

(а. с. 84, т. 1).

Згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЙ № 901961, виданим Жукинською сільською радою Вишгородського району Київської області 26 жовтня 2012 року на підставі рішення № 73 від 23 березня 2004 року, ОСОБА_2 отримала право власності на присадибну ділянку для будівництва та обслуговування спірного житлового будинку.

Заочним рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 04 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, шлюб між сторонами розірвано

(а. с. 13, 66, т. 1).

01 липня 2017 року ОСОБА_2 уклала договори дарування, якими спірний житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та земельну ділянку, на якій розташований спірний будинок, подарувала ОСОБА_3 (а. с.148-149, т. 1).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 20 квітня 2018 року встановлено, що власником житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою:

АДРЕСА_2 , є ОСОБА_3 (а. с. 89, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду із позовом у справі, що переглядається, позивач просив встановити факт проживання ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 1997 року до

2008 року; визнати недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_2 , укладені 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та скасувати державну реєстрацію права власності; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку вказаного будинку та 1/2 частку земельної ділянки.

Щодо встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу до 01 січня 2004 року

За змістом статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Вказана норма права кореспондується із положеннями статті 58 Конституції України.

Виходячи із принципу незворотності дії у часі, встановленого частиною першою статті 58 Конституції України та статтею 5 ЦК України, на правовідносини, що виникли раніше, дія вказаних нормативних актів не поширюється.

Таким чином, до сімейних правовідносин, які існували до набрання чинності Сімейним Кодексом України (далі - СК України), тобто до 01 січня 2004 року, норми цього Кодексу застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Положення Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Ураховуючи зазначене, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, про відмову в задоволенні позовних вимог щодо встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу до 01 січня 2004 року є обґрунтованим.

Щодо встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу із 01 січня 2004 року колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частин третьої-четвертої статті 4 СК України кожна особа має право на проживання в сім`ї та на повагу до свого сімейного життя.

Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частиною першою статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

При застосуванні наведених приписів чинного законодавства слід враховувати, що у повсякденному житті може скластися правова ситуація, коли жінка та чоловік не перебувають у шлюбі, однак проживають разом, ведуть спільне господарство, ведуть спільний побут, набувають певних взаємних прав та обов`язків, притаманних сім`ї, ззовні такі відносини подібні до шлюбних.

Важливе значення для правильного вирішення спору про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу мають конституційні положення про ґрунтування шлюбу на вільній згоді жінки і чоловіка, про рівні права і обов`язки кожного із подружжя у шлюбі та сім`ї (стаття 51 Конституції України).

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарством є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Розгляд справи, в якій викладена самостійна позовна вимога

про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю

без реєстрації шлюбу, потребує надання сторонами належних та допустимих доказів обставин, зазначених у позовній заяві, та дослідження їх судом, адже нормами цивільного процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін у справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.

На підтвердження факту проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 позивач ОСОБА_1 посилався на фотокартки, світлини з різних свят, відпочинку, подорожей, перебування в колі друзів як в Україні, так і у Лівані, а також на показання свідків, які стверджували, що бачили, як позивач і відповідач проживали однією сім`єю.

Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15 зроблено правовий висновок про те, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, і навіть пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склалися та мали місце протягом вказаного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у справі № 552/6659/16-ц, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 11 лютого 2021 року у справі № 158/431/19, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

З урахуванням зазначеного та релевантної судової практики, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що позивач не надав належних і допустимих доказів, які підтверджують факт ведення з відповідачем спільного господарства, наявність спільного побуту та бюджету, взаємних прав та обов`язків подружжя, набуття майна тощо. Позивач не вказав конкретні обставини, які б свідчили про існування між сторонами фактичних шлюбних відносин та ведення ними спільного господарства.

Доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними, оскільки спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Щодо позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 Ѕ частки права власності на житловий будинок, що розташований за адресою:

АДРЕСА_2 , визнання недійсним договору дарування вказаного житлового будинку, укладеного 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_5 .

Звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання права власності на Ѕ частку спірного майна, ОСОБА_1 посилався на положення статті

74 СК України та вказував, що будинок було придбано за його особисті кошти, які були отримані ним як компенсація при звільненні з роботи.

Для вирішення майнового спору між чоловіком та жінкою, які не перебували в зареєстрованому шлюбі, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Судами встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від

03 березня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородстького нотаріального округу Голуб Л. А., зареєстрованого в КП Вишгородське БТІ

26 жовтня 2001 року, ОСОБА_2 придбала житловий будинок із надвірними будівлями, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_2 (а. с. 176, т. 1).

Нормами чинного на той час КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю було тільки майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 22 КпШС України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що за загальним правилом встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є необхідним для застосування правових наслідків, які притаманні і для подружжя, що перебуває у зареєстрованому шлюбі, виникнення прав та обов`язків подружжя, зокрема, щодо поділу майна.

Спірне майно, як встановлено судами та не заперечувалося сторонами, придбано у 2000 році, тобто до набрання чинності СК України (2004 року), таким чином, положення статті 74 СК України не підлягають застосуванню.

Факт проживання разом не має юридичного значення як підстава для визнання набутого в 2000 році будинку спільним сумісним майном подружжя. Крім того, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірне майно набуто сторонами за їхні спільні кошти або спільною працею.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що право власності на спірний житловий будинок отримано відповідачем ОСОБА_2 у 2000 році, а присадибна земельна ділянка одержана відповідачем внаслідок безоплатної приватизації, і є її особистою приватною власністю, тому оскільки відсутні підстави встановлення факту проживання однією сім`єю сторін за визначений судом період, немає і підстав для визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності сторін та його поділу, і як наслідок визнання недійсним договору дарування та його державної реєстрації.

Колегія суддів вважає, що помилкове посилання апеляційного суду на взаємопов`язаність відмови в задоволенні вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю сторонами за період із 01 січня 2004 року до

2008 року без реєстрації шлюбу із відсутністю підстав для застосування статті 74 СК України, оскільки предметом спору є майно, придбане у

2000 році, до неправильного вирішення справи по суті спору у цій частині не призвело.

Оскільки положення статті 74 СК України в контексті встановлених судами фактичних обставин справи застосуванню не підлягають, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 щодо застосування положень статті 74 СК України, є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, про те, що майно, набуте до 01 січня

2004 року під час спільного проживання осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, є об`єктом їх спільної сумісної власності у випадку придбання внаслідок спільної праці, відхиляються з огляду на те, що застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 17 Закону України «Про власність» та визнання за позивачем Ѕ частки права власності на спірне майно без установлення факту створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, є неможливим. Позивачем не доведено факту придбання спірного майна внаслідок спільної праці, у зв`язку з чим апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Загалом доводи касаційної скарги позивача висновків суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог не спростовують та обмежуються констатацією факту набуття майна під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а отже належність цього майна до спільної сумісної власності, без доведення усіх складових, необхідних для надання йому правового статусу спільної сумісної власності.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук