Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 365/499/18

провадження № 61-8309св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (за первісним позовом) - Спільне Українсько-Великобританське товариство з обмеженою відповідальністю «Нива Переяславщини»,

відповідачі (за первісним позовом): ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа (за первісним позовом) - Згурівська районна державна адміністрація Київської області,

позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (за зустрічним позовом)- Спільне Українсько-Великобританське товариство з обмеженою відповідальністю «Нива Переяславщини»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2020 року у складі судді Хижного Р. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Е. Є., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року Спільне Українсько-Великобританське товариство з обмеженою відповідальністю «Нива Переяславщини» (далі - СП ТОВ «Нива Переяславщини») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Згурівська районна державна адміністрація Київської області, про визнання договорів оренди землі недійсними.

Позовна заява СП ТОВ «Нива Переяславщини» мотивована тим, що 01 жовтня 2006 року між ним і ОСОБА_1 укладено договір оренди земельних ділянок, які належать останньому та розташовані на території Вознесенської сільської ради Згурівського району Київської області. Вказаний договір зареєстрований у Згурівському відділі Київської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру у Згурівському районі 18 квітня 2007 року. СП ТОВ «Нива Переяславщини» і ОСОБА_1 01 вересня 2011 року уклали додаткову угоду до договору оренди, якою строк дії основного договору визначили до 01 серпня 2024 року. З моменту укладення вищевказаного договору оренди землі до звернення до суду позивач за первісним позовом користується спірними земельними ділянками та виплачує орендодавцю орендну плату.

Проте 24 липня 2018 року СП ТОВ «Нива Переяславщини» дізналося, що ОСОБА_1 уклав договори оренди останнього на ті ж самі земельні ділянки з іншим орендарем - ОСОБА_2 , право оренди зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На час укладення оспорюваних договорів оренди між відповідачами за первісним позовом та проведення державної реєстрації прав оренди, договір оренди від 18 квітня 2007 року, укладений з позивачем за первісним позовом на ті ж самі земельні ділянки, не розірваний, не визнаний недійсним, строк його дії не закінчився, тому укладенням оспорюваних правочинів порушені законні права та інтереси товариства.

На підставі викладеного, СП ТОВ «Нива Переяславщини» просило: визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 3221982000:07:007:0006), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та скасувати його державну реєстрацію (номер запису про право 22260085 від 07 вересня 2017 року); визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 3221982000:07:007:0007), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та скасувати його державну реєстрацію (номер запису про право 22259772 від 07 вересня 2017 року).

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до СП ТОВ «Нива Переяславщини» про визнання недійсним договору оренди землі та додаткової угоди.

Зустрічна позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що йому на праві власності належать земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,4365 га та 3,4267 га, які розташовані на території Вознесенської сільської ради Згурівського району Київської області. Відповідно до договору оренди землі від 07 вересня 2017 року ОСОБА_1 передав належні йому на праві власності земельні ділянки в оренду ОСОБА_2 строком на 10 років.

Вказував, що він не підписував договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року, а також додаткову угоду до нього від 01 вересня 2011 року, на які посилається СП ТОВ «Нива Переяславщини» у первісній позовній заяві. Волевиявлення ОСОБА_1 на укладення договору оренди землі та додаткової угоди із СП ТОВ «Нива Переяславщини» відсутнє, тому вказані правочини необхідно визнати недійсними.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 і СП ТОВ «Нива Переяславщини», та скасувати його державну реєстрацію; визнати недійсною додаткову угоду від 01 вересня 2011 року, укладену між ОСОБА_1 і СП ТОВ «Нива Переяславщини», та скасувати його державну реєстрацію.

Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2020 року позов СП ТОВ «Нива Переяславщини» задоволено.

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 3221982000:07:007:0006), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та скасовано його державну реєстрацію (номер запису про право 22260085 від 07 вересня 2017 року).

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 3221982000:07:007:0007), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та скасовано його державну реєстрацію (номер запису про право 22259772 від 07 вересня 2017 року).

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь СП ТОВ «Нива Переяславщини» судові витрати, які складаються з витрат по сплаті судового збору в розмірі 7 048 грн та витрат за залучення експерта розмірі 6 768 грн.

Зобов`язано повернути після набрання рішенням суду законної сили: СП ТОВ «Нива Переяславщини» оригінали договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року, додаткову угоду від 11 вересня 2011 року до договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року, відомості про виплати за паями; Згурівській районній державній адміністрації Київської області реєстраційні справи № 1032323432219, 1032304032219; Згурівському районному сектору Державної міграційної служби форму № 1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та форму № 1 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_2 договір оренди земельної частки (паю) від 14 березня 2000 року, дві заяви на ім`я прокурора Згурівського району Київської області Фомченкова В. М., заяву на ім`я голови Згурівської районної державної адміністрації Київської області, договір створення (передачі) науково-технічної продукції від 08 грудня 2008 року; ОСОБА_1 п`ять гарантійних талонів, заяву про зарахування до ПТУ-4.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що станом на 07 вересня 2017 року договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року та додаткова угода до нього від 01 вересня 2011 року, які укладені між ОСОБА_1 і СП ТОВ «Нива Переяславщини», не припинені, не розірвані, не визнані судом недійсними. Внаслідок укладення договорів оренди земельних ділянок від 07 вересня 2017 року між відповідачами за первісним позовом було порушено право СП ТОВ «Нива Переяславщини» як орендаря цих же земельних ділянок, тому зазначені договори оренди від 07 вересня 2017 року необхідно визнати недійсними.

Суд першої інстанції також дійшов висновку про доведеність факту непідписання ОСОБА_1 договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року і додаткової угоди до нього від 01 вересня 2011 року. Проте сам по собі вказаний факт не може бути підставою для визнання зазначених договору оренди та додаткової угоди до нього недійсними, через недотримання позивачем за зустрічним позовом позовної давності за вказаними вимогами.

Дії ОСОБА_1 , вчинені ним після укладення договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року, зокрема, отримання орендної плати, свідчать про погодження ним істотних умов цього договору, а отже схвалення зазначеного правочину, укладеного від його імені. Аналогічних висновків суд першої інстанції дійшов і щодо оцінки факту укладення додаткової угоди до договору оренди землі.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 фактично схвалив договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року та додаткову угоду до нього від 01 вересня 2011 року, надав свої документи для укладення оспорюваних правочинів (копії паспорту, довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру, державний акт на право власності на земельну ділянку тощо), передав земельні ділянки в оренду СП ТОВ «Нива Переяславщини», яке належним чином зареєструвало вказаний договір оренди землі та додаткову угоду до нього, здійснювало фактичне користування земельними ділянками, з дати укладення оспорюваного договору (2006 рік) належним чином виконувало свій обов`язок щодо виплати орендної плати, яка була отримана у період з 2006 року до 2017 року включно, утримувало та сплачувало податки і збори, виступаючи щодо ОСОБА_1 податковим агентом.

Отже, ОСОБА_1 фактично схвалив договір оренди землі від 01 жовтня 2016 року та додаткову угоду до нього від 01 вересня 2011 року, що підписані від його імені батьком ( ОСОБА_2 ), та визнавав факт перебування належних йому земельних ділянок у користуванні СП ТОВ «Нива Переяславщини», отримував орендну плату.

Крім того, договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року, а також додаткова угода до нього від 01 вересня 2011 року відповідали вимогам законодавства, чинного на час їхнього укладення, у зв`язку з чим відсутні законні підстави для визнання вказаних правочинів недійсними.

На час укладення між відповідачами за первісним позовом договорів оренди землі від 07 вересня 2017 року у ОСОБА_1 було відсутнє право на укладення зазначених правочинів, оскільки спірні земельні ділянки перебували в оренді попереднього орендаря - СП ТОВ «Нива Переяславщини».

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Касаційна скарга також мотивована тим, що висновком судової почеркознавчої експертизи підтверджено, що ОСОБА_1 не підписував договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року, а також додаткову угоду до нього від 01 вересня 2011 року. ОСОБА_1 не уповноважував ОСОБА_2 або інших осіб на вчинення будь-яких дій від його імені, зокрема, щодо укладення оспорюваних договорів оренди. Проставлення підпису лише у 2010 році в графі напроти прізвища « ОСОБА_1 » у документі під назвою «виплата за паями № СП-08» не може свідчити про погодження ОСОБА_1 всіх істотних умов основного договору, а також погодження умов додаткової угоди, яка була укладена пізніше. Отримання грошових коштів у 2010 році не може підмінювати поняття погодження істотних умов (понад 43 пунктів) та укладення договору оренди у 2006 році та додаткової угоди у 2011 році. При цьому після підроблення додаткової угоди від 01 вересня 2011 року ОСОБА_1 не вчиняв жодних дій щодо повного або частково виконання своїх обов`язків за цим правочином, орендну плату останній не отримував.

У матеріалах справи відсутні дані, що ОСОБА_1 уповноважував усно чи письмово ОСОБА_2 на укладення договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року та додаткової угоди від 01 вересня 2011 року. Також відсутні докази, що ОСОБА_1 уповноважував ОСОБА_2 діяти від його імені, представляти його права та інтереси у правовідносинах, пов`язаних з розпорядженням земельними ділянками чи на отримання орендної плати від його імені. Вказані дії були зроблені без згоди і волевиявлення ОСОБА_1 .

Апеляційний суд помилково посилався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18).

Доводи інших учасників справи

СП ТОВ «Нива Переяславщини» подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказувало, що відсутні підстави вважати, що апеляційний суд помилково послався на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18). Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц відступила від висновку, який викладений у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, на який посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі.

Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 12 травня

2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

29 червня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 травня 2022 року справу призначено до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2022 року провадження у цій справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 227/3760/19-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2022 року провадження у цій справі поновлено.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідачеві за первісним позовом ОСОБА_1 згідно з державним актом серії ЯБ № 304949 на праві власності належать земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,4365 га, кадастровий номер 3221982000:07:007:0006 та площею 3,4267 га, кадастровий номер 3221982000:07:007:0007, які розташовані на території Вознесенської (Жовтневої) сільської ради Згурівського району Київської області.

01 жовтня 2006 року СП ТОВ «Нива Переяславщини» підписано договір оренди № 173 землі, згідно з яким СП ТОВ «Нива Переяславщини» набуло у тимчасове користування на визначених умовах земельні ділянки з кадастровими номерами 3221982000:07:007:0006 та 3221982000:07:007:0007, які належать на праві власності ОСОБА_1 . Договір зареєстрований у Згурівському відділі Київської регіональної філії Центру ДЗК у Згурівському районі 18 квітня 2007 року за № 0407343000028.

01 вересня 2011 року між сторонами було укладено додаткову угоду до договору оренди, якою строк дії договору оренди продовжено до 01 серпня 2024 року.

Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи від 15 серпня 2019 року № 17-3/1048, проведеної Київським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України, підпис в оригіналі договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року та додатковій угоді від 01 вересня 2011 року, а саме в графі «Підписи сторін» зі сторони орендодавця, виконаний не ОСОБА_3 , а ОСОБА_4 .

Також зі змісту цього висновку встановлено, що підписи в графах навпроти прізвища ОСОБА_1 у наступних документах: виплата за паями № СП?025 від 30 грудня 2009 року, графа № 51, виплата за паями № СП-006 від 30 грудня 2009 року, графа № 77, виплата за паями № СП-024 від 30 грудня 2009 року, графа № 51, виплата за паями № СП-07 від 30 грудня 2009 року, графа № 77, виплата за паями № СП-12 від 06 грудня 2011 року, графа № 76, виплата за паями № СП-13 від 06 грудня 2011 року, графа № 76, відомість виплати орендної плати за паї № 1 від 14 серпня 2013 року, графа № 78, відомість виплати орендної плати за паї № 117 від 13 листопада 2014 року, графа № 25, відомість виплати орендної плати за паї № 326 від 16 грудня 2015 року, графа № 5, відомість виплати орендної плати за паї № 206 від 26 жовтня 2015року, графа № 6, відомість виплати орендної плати за паї № 1550 від 21 листопада 2017 року, графа № 10 виконані ОСОБА_2 , підпис в графі навпроти прізвища ОСОБА_1 виплати за паями № СП-08 від 30 грудня 2010 року, графа № 77 виконаний ОСОБА_1 .

Земельні ділянки згідно з договором оренди від 01 жовтня 2016 року передані у фактичне користування СП ТОВ «Нива Переяславщини та використовуються позивачем за цільовим призначенням.

Також судами встановлено, що СП ТОВ «Нива Переяславщини» відповідачеві ОСОБА_1 нараховувалась орендна плата, яка отримувалась ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується відомостями про виплату орендної плати.

СП ТОВ «Нива Переяславщини», як податковим агентом платника податків - орендодавця ОСОБА_1 , сплачувались податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.

Станом на 07 вересня 2017 року договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року № 173 та додаткова угода до нього від 01 вересня 2011 року не припинені, не розірвані, не визнані судом недійсними.

Крім того, судами встановлено, що 07 вересня 2017 року між відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договори оренди на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221982000:07:007:0006 та 3221982000:07:007:0007, згідно з якими ОСОБА_1 передав в оренду належні йому на праві власності земельні ділянки, на підставі чого внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за номером запису про інше речове право 22260085 від 07 вересня 2017 року та 22259772 від 07 вересня 2017 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині первісних позовних вимог відповідає повністю, натомість в частині зустрічних вимог вказані судові рішення цим вимогам не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог за первісним позовом

Суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення первісних позовних вимог, виходив з наявності підстав для задоволення позовних вимог СП ТОВ «Нива Переяславщини» про визнання недійсним договору оренди, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , оскільки такий правочин був укладений під час дії договору оренди, укладеного між ОСОБА_1 та СП ТОВ «Нива Переяславщини», вказаний договір у встановленому законом порядку не визнаний недійсним та був чинним, а тому укладення між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 договору оренди порушує права товариства й суперечить вимогам закону.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині, враховуючи таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частини перша та друга статті 15 ЦК України).

За змістом наведених приписів способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). Іншими словами, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14?112цс19)).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Підставами для визнання недійсними правочину за змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України є недотримання в момент вчинення такого правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 кодексу, зміст якого не може суперечити як кодексу, так і іншим актам цивільного законодавства.

За приписами частини першої статті 16, частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, сторона або інша заінтересована особа може заперечити його дійсність на підставах, встановлених законом, у судовому порядку для захисту своїх прав чи інтересів.

За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі, а статтею 18 цього Закону передбачено, що договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

Також відповідно до частин першої-п`ятої статті 33 цього Закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі), повідомивши про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі.

У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19) Велика Палата Верховного Суду відповідно до встановлених судами обставин справи, за якими позивач, звернувшись із позовом про недійсність договорів оренди з новим орендарем та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди за новим орендарем за два тижні до закінчення строку дії первинних договорів оренди та при цьому не реалізувавши переважне право на продовження строку їх дії у передбачений ними строк, не міг забезпечити поновлення свого права користування відповідними земельними ділянками, конкретизувала висновок, висловлений у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (провадження № 14-74цс19) стосовно права орендаря за первинним договором оренди на захист. Вказала, що якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 01 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього - зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Така реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря, якщо на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати своє право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити (пункти 46.3, 46.4 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19). Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 грудня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19).

Судами встановлено, що на момент укладення та державної реєстрації права оренди, а саме договорів оренди від 07 вересня 2017 року з новим орендодавцем ( ОСОБА_2 ), був чинним договір, укладений позивачем за первісним позовом та орендодавцем у 2006 році щодо тих самих земельних ділянок, строк їх дії не закінчився, і той факт, що ці договори в установленому договором чи законом порядку розірвані або визнані недійсними судом, не підтверджено.

Тож суди правильно вказали, що за таких обставин укладення орендодавцем (власником орендованої земельної ділянки) нового договору оренди земельної ділянки під час дії договору оренди цієї земельної ділянки з іншим орендарем суперечить законодавству та порушує права та інтереси первинного орендаря щодо поновлення договору оренди.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову щодо визнання недійсними договорів оренди, укладених з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є обґрунтованими й такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам, встановленим судами.

Щодо позовних вимог за зустрічним позовом

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанцій, виходили з того, що наявні підстави для визнання недійсними договору оренди від 01 жовтня 2016 року № 173 та додаткової угоди до нього, зауваживши, що ОСОБА_1 фактично схвалив цей договір оренди та додаткову угоду до нього, що підписані від його імені батьком, з усіх істотних умов правочинів, та визнавав факт перебування належних йому земельних ділянок у користуванні товариства, отримував орендну плату, про що свідчить також його лист від 19 липня 2018 року.

Колегія суддів Верховного Суду не повністю погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині, враховуючи таке.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно з положенням частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

Права власників земельних ділянок передбачені статтею 90 ЗК України, зокрема, власники земельних ділянок мають право передавати їх в оренду.

Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Аналогічне визначення містить в статті першій Закону України «Про оренду землі».

Згідно зі статтею 14 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди від 01 жовтня 2006 року, сторонами якого вказані СП ТОВ «Нива Переяславщини» та ОСОБА_1 , договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, у цій справі це постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) вказано, що: «особа не може вважатися такою, що наділена цивільними правами чи є зобов`язаною на користь іншої особи, у випадку, коли відсутня сама підстава виникнення відповідних прав та обов`язків, зокрема правочин.

Так, за змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням.

Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна із сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).

За змістом статей 76 102 ЦПК України висновок експерта є доказом обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань, тож на його підставі особа може заперечувати факт вчинення правочину.

Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством» (пункти 6.2-6.30).

Велика Палата Верховного Суду у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) також зробила висновок, що суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено».

Отже, у справі, що переглядається суди виходили з того, що доводи позивача за зустрічним позовом про те, що договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року № 173 та додаткова угода до нього від 01 вересня 2011 року ним не підписувалися, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, проте сам по собі вказаний факт не береться судами як підстава для визнання вказаних договору та додаткової угоди недійсними.

Судами враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2018 року в справі №338/180/17 (провадження № 14?144цс18), де зазначено, що не можна вважати неукладеним договір після його повного або часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам Закону.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний судом недійсним. Такий спосіб захисту як визнання правочину неукладеним не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання самостійного позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Ці висновки підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14?79цс21), яка не встановила підстав для відступу від зазначених висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

У справі, що переглядається, позивач за зустрічним позовом звернувся з вимогою про визнання недійсним договору оренди землі та додаткової угоди до нього, яку аргументував тим, що він цей договір та додаткову угоду до нього не підписував, не укладав. Тоді як за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) та від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21), такий спосіб захисту не передбачений законодавством, тобто не є правомірним способом захисту, та не є ефективним, чого суди першої та апеляційної інстанцій не врахували.

У разі заперечення самого факту укладення правочину, тобто факту підписання договору та його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору, зокрема про стягнення орендної плати, шляхом викладення відповідного висновку про неукладення оспорюваного договору у мотивувальній частині відповідного судового рішення.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 фактично схвалив договір оренди землі та додаткову угоду до нього, надав свої документи для укладення оспорюваних правочинів (копії паспорту, довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру, державний акт на право власності на земельну ділянку тощо), передав земельну ділянку в оренду товариству, яке належним чином зареєструвало договір оренди земельної ділянки та додаткову угоду до нього, здійснювало фактичне користування земельною ділянкою, належним чином, починаючи з дати укладення оспорюваного договору (2006 рік), виконувало свій обов`язок щодо виплати орендної плати, яка була отримана в період із 2006 року до 2017 року включно, утримувало та сплачувало податки та збори, виступаючи щодо ОСОБА_1 податковим агентом.

Також судами враховано, що відповідно до висновку експерта № 17-3/1048 від 15 серпня 2019 року за результатами проведення призначеної судом судової почеркознавчої експертизи, підписи в графах навпроти прізвища ОСОБА_1 у наступних документах: виплата за паями № СП?025 від 30 грудня 2009 року, графа № 51, виплата за паями № СП-006 від 30 грудня 2009 року, графа № 77, виплата за паями № СП-024 від 30 грудня 2009 року, графа № 51, виплата за паями № СП-07 від 30 грудня 2009 року, графа № 77, виплата за паями № СП-12 від 06 грудня 2011 року, графа № 76, виплата за паями № СП-13 від 06 грудня 2011 року, графа № 76, відомість виплати орендної плати за паї № 1 від 14 серпня 2013 року, графа № 78, відомість виплати орендної плати за паї № 117 від 13 листопада 2014 року, графа № 25, відомість виплати орендної плати за паї № 326 від 16 грудня 2015 року, графа № 5, відомість виплати орендної плати за паї № 206 від 26 жовтня 2015року, графа № 6, відомість виплати орендної плати за паї № 1550 від 21 листопада 2017 року, графа № 10 виконані ОСОБА_2 , підпис в графі навпроти прізвища ОСОБА_1 виплати за паями № СП-08 від 30 грудня 2010 року, графа № 77 виконаний ОСОБА_1 (а.с.13-22, т. 2).

Крім того, суди обґрунтовано врахували, що позивач за зустрічним позовом фактично схвалив договір оренди від 01 жовтня 2016 року №173 та додаткову угоду до нього, що підписані від його імені батьком, з усіх істотних умов правочинів, та визнавав факт перебування належних йому земельних ділянок у користуванні товариства, отримував орендну плату, про що свідчить також його лист від 19 липня 2018 року (а.с. 53, т. 1).

Перевіряючи аргументи позивача за зустрічним позовом щодо відсутності реєстрації договору оренди землі від 01 жовтня 2006 року та додаткової угоди до цього договору оренди від 01 вересня 2011 року, яким збільшений строк оренди земельних ділянок, суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що договір оренди землі від 01 жовтня 2006 року № 173 зареєстрований Центром ДЗК у Згурівському районі 18 квітня 2007 року за № 0407343000028, в порядку встановленому законом, чинним на час укладення договору. Договір зареєстрований Центром ДЗК у Згурівському районі, містить прізвище і ініціали посадової особи, яка провела державну реєстрацію, містить її підпис, офіційну печатку, а також відмітку про реєстрацію вказаного договору в Державному реєстрі земель, про що вчинено запис від 18 квітня 2007 року за № 0407343000028. Додаткова угода до договору зареєстрована у відділі Держземагенства Згурівського району Київської області 29 грудня 2012 року за № 322190004003247 та за № 322190004003248, в порядку встановленому законом, чинним на час укладення додаткової угоди.

Доказів відсутності реєстрації договору оренди та додаткової угоди до нього позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_1 до суду не надано. Також факт реєстрації договору оренди та додаткової угоди до нього не спростовується листом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 17 жовтня 2018 року № 9-10-0.62-15762/2-18, оскільки вказаним листом лише підтверджується відсутність у відділі у Згурівському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області інформації стосовно реєстрації додаткової угоди до договору оренди землі від 01 вересня 2011 року № 173 (а. с.135, т. 1).

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій в частині зустрічних позовних вимог встановили факт отримання орендодавцем орендної плати після вчинення оспорюваних правочинів, тому немає підстав вважати цей договір оренди неукладеним.

За таких обставин, суд першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшов правильного по суті висновку про відсутність підстав для задоволення таких позовних вимог у цій частині, але неправильно застосував норми матеріального права.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсним договору оренди від 01 жовтня 2006 року та додаткової угоди від 01 вересня 2011 року до нього, ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, а тому підлягають скасуванню, з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог з інших підстав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині зустрічних позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі та додаткової угоди до нього належить скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, а в частині первісних позовних вимог судові рішення слід залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з положенням пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на те, що судові рішення в частині зустрічних позовних вимог підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на заявника (позивача за зустрічним позовом).

Керуючись статтями 400 402 409 410 412 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Спільного Українсько-Великобританського товариства з обмеженою відповідальністю «Нива Переяславщини» про визнання недійсними договору оренди землі та додаткової угоди до нього відмовити.

Рішення Згурівського районного суду Київської області від 23 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року в частині вирішення первісних позовних вимог залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук