ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2024 року

м. Київ

справа № 367/9361/21

провадження № 61-5341св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Українська військово-медична академія,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Української військово-медичної академії на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року у складі судді Шестопалової Я. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Української військово-медичної академії (далі - УВМА) про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що з 15 листопада 2019 року і по цей час вона працює молодшим науковим співробітником науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини УВМА.

Вказувала, що 08 листопада 2021 року її було ознайомлено з наказом начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 про відсторонення її від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», як таку, що не вакцинована без поважної причини, до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від «COVID-19» з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення).

Цього самого дня з нею було проведено бесіду, на якій їй було доведено зміст положень статті 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної вірусної хвороби «СОVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-COV-2», вимог наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій і виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за № 13006/36928, листа Державного секретаря Міністерства оборони України від 04 листопада 2021 року № 174/3/1.

Крім того, їй надано попередження про обов`язкове профілактичне щеплення проти «СOVID-19» відповідно до частини другої статті 12 Закону України «Про захист від інфекційних хвороб», статті 46 КЗпП України, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної вірусної хвороби «СOVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-COV-2» та забезпечення епідемічного благополуччя у Міністерстві оборони України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики.

Після ознайомлення із вказаним наказом від 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення її від роботи, нею 09 листопада 2021 року було подано роботодавцю заперечення щодо незаконності такого відсторонення.

Позивачка вважала, що вказаний наказ роботодавця у частині відсторонення її від роботи є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Відмова працівника від незаконної вакцинації не може вважатися порушенням трудової дисципліни і ніхто немає права змусити людину вакцинуватися. Вказаний наказ порушує її право на працю, на оплату праці для підтримання життєдіяльності.

У зв`язку з протиправним відстороненням від роботи, роботодавець зобов`язаний сплатити їй середній заробіток за весь час відсторонення від роботи до дня ухвалення судом рішення. Крім того, внаслідок протиправних дій роботодавця щодо відсторонення її від роботи, погроз звільнення з роботи їй завдано моральної шкоди, розмір якої нею оцінено у сумі 30 тис. грн.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення її від роботи;

- зобов`язати УВМА поновити на її роботі шляхом допуску до роботи на посаді молодшого наукового співробітника науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини;

- стягнути з УВМА на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 08 листопада 2021 року по день ухвалення судом рішення, виходячи з її середньоденного заробітку у розмірі 319,60 грн;

- стягнути з УВМА на її користь завдану моральну шкоду у розмірі 30 тис. грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ начальника УВМАвід 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Стягнуто з УВМА на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по день ухвалення судом рішення, у розмірі 36 114,80 грн.

Стягнуто з УВМА на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду у розмірі 10 тис. грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсторонення позивачки від роботи є втручанням у конституційне право людини на працю шляхом його обмеження, а тому таке обмеження прав дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанови Кабінету Міністрів України та накази Міністерства охорони здоров`я України. Крім того, законодавством України не передбачено право роботодавця на відсторонення від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти респіраторної хвороби «COVID-19». Оскільки позивачка, починаючи з 08 листопада 2021 року, була позбавлена можливості працювати з підстав її незаконного відсторонення від роботи та, відповідно, отримувати заробітну плату, роботодавець зобов`язаний виплатити її середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, розмір якого судом визначено відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Також суд першої інстанції дійшов висновку, що неправомірними діями відповідача, а саме погрозами звільнення та відстороненням від роботи, порушено гарантоване статтею 43 Конституції України право позивачки на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, що призвело до її моральних та душевних страждань. Відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати поставило її у скрутне матеріальне становище, призвело до втрати єдиного джерела існування. Зазначені обставини змусили позивачку шукати додаткові джерела доходу для відновлення організації життя, налагодження нормального ритму життя. Виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, суд дійшов висновку, що з УВМА на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 10 тис. грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року апеляційну скаргу УВМА задоволено частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року змінено, викладено третій абзац резолютивної частини наступним чином: «Стягнути з Української військово-медичної академії на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по 01 березня 2022 року у розмірі 36 434,40 грн».

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про те, що наказ начальника УВМАвід 08 листопада 2021 року № 219 у частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи є протиправним, оскільки у ньому відсутній кінцевий термін відсторонення та обґрунтування необхідності такого відсторонення з огляду на посаду позивачки. Крім того, відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо. Надаючи правову оцінку наказу про відсторонення від роботи позивачки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про його протиправність, оскільки дії роботодавця у цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Разом з тим, розраховуючи суму середнього заробітку, що підлягає виплаті, суд першої інстанції допустив неточності та помилки при розрахунках, вказавши, що кількість робочих днів, з дня відсторонення позивачки від роботи - 25 жовтня 2021 року до дня ухвалення судом рішення - 25 вересня 2023 року, становила 113 календарних днів. Тоді як позивачку було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року, а згідно з наказу начальника УВМА від 01 березня 2022 року № 41 ОСОБА_1 допущено до роботи з 01 березня 2022 року. Отже, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 319,60 грн, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу повинен нараховуватися за 114 календарних днів, не по день ухвалення судом рішення, як вказано судом першої інстанції, а по день допущення позивачки до роботи - 01 березня 2022 року, що становить 36 434,40 грн.

При цьому апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивачки моральної шкоди у розмірі 10 тис. грн.

Апеляційний суд послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі УВМА, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Ірпінського міського суду Київської області. Виконання рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року у частині, що не підлягає негайному виконанню, зупинено до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 липня 2024 року справу за позовом ОСОБА_1 до УВМА про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою УВМА на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга УВМА мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили усіх обставин справи, не врахували, що позивачку було відсторонено від роботи з 08 листопада 2023 року наказом № 219, як таку, що не вакцинована без поважної причини, до усунення причини відсторонення. Позивачку було повідомлено про необхідність проведення вакцинації або надання документів, що підтверджують наявність протипоказань до щеплення ще у липні 2021 року, проте вона не надала відповідних документів. Відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19», було передбачено законом, а роботодавцем дотримано усіх вимог законодавства з питань відсторонення позивачки від роботи. Садами попередніх інстанцій не враховано, що позивачка працює в УВМА на посаді молодшого наукового співробітника, посада якого за посадовими обов`язками та відповідно до вимог Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність», Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту» передбачає обов`язкову участь у масових заходах (конференціях, семінарах, нарадах тощо) та роботу в колективах, зокрема, з науково-педагогічними працівниками, а її безпідставна відмова від вакцинації є порушенням прав інших працівників та слухачів УВМА на здорове та безпечне середовище для роботи і навчання. УВМА є закладом військової освіти, яка готує військових медиків, а тому відповідні законні заходи, які вживалися керівництвом УВМА, мали на меті підтримання постійної бойової готовності (доплату за що, зокрема, отримувала позивачка). Керівництво УВМА діяло виключно на законних підставах, без власної ініціативи, тому застосування положень статті 46 КЗпП України у цьому випадку є неправомірним. Законодавством не передбачена презумпція наявності моральної шкоди. Позивачкою не надано жодних доказів на підтвердження завдання їй моральних страждань, а її доводи щодо протиправних дій керівництва УВМА ґрунтуються на припущеннях.

Посилається на відповідні правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

15 листопада 2019 року і по цей час ОСОБА_1 працює молодшим науковим співробітником науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини УВМА.

Наказом начальника УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 ОСОБА_1 було відсторонено від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», як таку, що не вакцинована без поважної причини, до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від «COVID-19» з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення).

Після ознайомлення із вказаним наказом від 08 листопада 2021 року № 219 про відсторонення від роботи, ОСОБА_1 09 листопада 2021 року подано роботодавцю заперечення щодо незаконності такого відсторонення.

Згідно з довідки про доходи № 192 заробітна плата ОСОБА_1 за два місяці до дня відсторонення становила: за вересень - 9 365,10 грн, за жовтень - 9 778,49 грн. Разом складає 19 143,59 грн.

Отже, з урахуванням положень Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 становить 9 571,80 грн, а розмір середньоденного грошового забезпечення становить 319,60 грн.

Згідно з витягу з наказу начальника УВМА від 01 березня 2022 року № 41 ОСОБА_1 є такою, що приступила до виконання обов`язків з 01 березня 2022 року. Підстава наказ Міністерства охорони здоров`я від 25 лютого 2022 року № 380, яким було зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 до завершення воєнного стану в Україні.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга УВМА підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1 3 6 8 19 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Згідно зі статтею 11 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частини четверта - шоста статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19» працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком №2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти «COVID-19» яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19» відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти «COVID-19» та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти «COVID-19», виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема, на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню «COVID-19»;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від «COVID-19» вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи «COVID-19» в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від «COVID-19». Відповідачем застосовано до позивачки відсторонення від роботи до набрання чинності вказаними нормативно-правовими актами.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу 6 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на «COVID-19». Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією «COVID-19» керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти «COVID-19», було передбачене законом, що спростовує доводи ОСОБА_1 у цій частині.

Положення законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти «COVID-19», і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження «COVID-19», зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Зазначені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судами встановлено, що на час видання оспореного наказу начальником УВМА від 08 листопада 2021 року № 219 про відсторонення від роботи та на час пред`явлення цього позову ОСОБА_1 , яка працює молодшим науковим співробітником науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини УВМА, не проходила щеплення проти респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», й належних доказів наявних у неї медичних протипоказань від вищевказаного щеплення ні роботодавцю, ні суду нею не надано.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій, задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , не врахували, що роботодавець, в особі начальника УВМА, з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби «COVID-19», для забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, у тому числі й слухачів УВМА, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», підпунктів 1-2 пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, якими на керівників покладено обов`язок забезпечити відсторонення від роботи працівників, обов`язковість профілактичних щеплень проти «COVID-19» яких визначена Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, правомірно прийняв рішення про відсторонення з 08 листопада 2021 року від роботи ОСОБА_1 , яка працює молодшим науковим співробітником науково-дослідного відділу (медичної стандартизації та метрологічного забезпечення) Науково-дослідного інституту проблем військової медицини УВМА, а тому оспорюваний наказ, який прийнятий на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, відповідає вимогам законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин.

Крім того, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що держава, встановивши працівникам закладів освіти, які не мають профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», заборону працювати, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всього колективу працівників закладу освіти, а також слухачів, які в ньому навчаються, тому право ОСОБА_1 на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби «COVID-19», яке у цьому випадку для неї є обов`язковим, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

Відтак, відсторонення ОСОБА_1 від роботи має об`єктивне та розумне обґрунтування, оскільки суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Верховний Суд зауважує, що керівник закладу освіти, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153, статті 26 Закону України «Про освіту» та статті 46 КЗпП України, а тому правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили таке відсторонення.

Крім того, Верховний Суд, визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню «COVID-19», враховує наявність відповідних фактів, у тому числі кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих). Позивачка працює в УВМА на посаді молодшого наукового співробітника, посада якого за посадовими обов`язками та відповідно до вимог Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність», Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту» передбачає обов`язкову участь у масових заходах (конференціях, семінарах, нарадах тощо) та роботу в колективах, зокрема, з науково-педагогічними працівниками і слухачами, які в УВМА навчаються, тобто має значну кількість соціальних контактів, унаслідок чого має підвищений ризик інфікуватися коронавірусом «SARS-CoV-2» та/або сприяти його подальшому поширенню, а отже, нагально необхідним є її відсторонення від роботи та саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. Тому посилання ОСОБА_1 на обмеження її конституційного права є безпідставним.

При цьому Верховний Суд враховує, щоОСОБА_1 , будучи належно проінформованою, маючи до дати відсторонення - 08 листопада 2021 року розумний строк для проходження медичного огляду та отримання щеплення чи документа про протипоказання, свідомо уникала обов`язкового щеплення, поставивши науково-педагогічних працівників і слухачів УВМА у залежність від своїх рішень.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачка пред`явила позов про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Отже, позивачка згідно зі статтею 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору за вимоги про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Натомість, не звільнена за вимоги про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення від роботи та відшкодування моральної шкоди.

За таких обставин, позивачка сплатила за подання позову до суду першої інстанції 1 816 грн за вимогу про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення від роботи та відшкодування моральної шкоди.

Оскільки рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково та відмовлено у задоволенні позовної вимоги про поновлення на роботі, то відповідач, з урахуванням відповідних ставок судового збору, сплатив за подання апеляційної скарги 4 938,60 грн, а за касаційну скаргу - 3 413 грн, а всього - 8 351,60 грн (за вимоги про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди).

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки на підставі Закону України «Про судовий збір» ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору за вимогу про стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а касаційну скаргу задоволено, то понесені УВМА судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 178 грн необхідно компенсувати за рахунок держави. Решта судових витрат - 5 173,60 грн, понесених УВМА, підлягають стягненню з позивачки (за вимоги про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення від роботи, відшкодування моральної шкоди).

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Української військово-медичної академії задовольнити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2024 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Української військово-медичної академії про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користьУкраїнської військово-медичної академії судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 5 173,60 грн (п`ять тисяч сто сімдесят три гривень).

Компенсувати Українській військово-медичній академії за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 178 грн (три тисячі сто сімдесят вісім гривень).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець