Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 369/10454/16-ц

провадження № 61-7604св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Гореницька сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагєєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що з 18 вересня 1976 року до 29 травня 2012 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 У 2006 році вони побудували житловий будинок на земельній ділянці на АДРЕСА_1 . У зв`язку з припинення шлюбу та небажанням відповідача добровільно здійснити поділ вказаного домоволодіння вона звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 грудня 2013 року у справі № 369/4408/13-ц житловий будинок на АДРЕСА_1 був поділений по 1/2 частини за кожним із подружжя ОСОБА_1 . 02 березня 2015 року на підставі вказаного рішення суду вона зареєструвала своє право власності на 1/2 частини житлового будинку за вказаною адресою, про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься відповідний запис. Вказаний житловий будинок та господарські споруди розташовані на земельній ділянці, площею 0,2500 га, що має цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, тому вона вважає, що відповідно до чинного законодавства України до неї перейшло право власності на цю земельну ділянку у розмірі відповідно до її частки у праві власності на житловий будинок.

Проте у листопаді 2016 року вона дізналася, що 11 жовтня 2016 року Гореницькою сільською радою Києво-Святошинського району Київської області було здійснено державну реєстрацію права власності на три земельні ділянки, шо розташовані на АДРЕСА_1 , власником яких є ОСОБА_2 , тобто фактично відповідачем було здійснено поділ земельної ділянки площею 0,2500 га на дві окремі, площею 0,1056 га та 0,1444 га, третя земельна ділянка площею 0,0356 га залишилася без змін.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд: скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельні ділянки, площею 0,1056 га та 0,1444 га, із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на 1/2 частини вказаних земельних ділянок, загальною площею 0,2500 га.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 серпня 2017 року у складі судді Дубас Т. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до ОСОБА_1 , як власника 1/2 частини будинку на АДРЕСА_1 , перейшло право власності на 1/2 частини земельної ділянки або її частину, на якій він розміщений, без зміни її цільового призначення. При цьому ОСОБА_2 , як власник земельної ділянки, загальною площею 0,2856 га, був наділений правами, визначеними статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), стосовно поділу спірної земельної ділянки. Державна реєстрація права власності на утворені земельні ділянки не суперечила вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а тому підстави для скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні.

Статтею 120 ЗК України визначено, що набуття права власності на земельну ділянку відбувається лише на ту земельну ділянку, на якій розташований будинок. Згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІV-КВ № 041659 під обслуговування житлового будинку, господарських будівель за адресою: АДРЕСА_1 . Хотів, було виділено 0,0559 га.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельні ділянки, площею 0,1056 га та 0,1444 га, із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,2500 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 як співвласник 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 має право відповідно до норм статей 88 120 ЗК України, статей 356 364 367 377 ЦК України на отримання у власність 1/2 частини земельної ділянки, на якій цей будинок знаходиться.

Гореницька сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, здійснюючи 11 жовтня 2016 року реєстрацію перерозподілу земельної ділянки за зверненням ОСОБА_2 , з 0,2500 га на АДРЕСА_1 на окремі земельні ділянки 0,1056 га та 0,1444 га, не врахувала наведених норм права, а також те, що такий перерозподіл призведе до порушення прав ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що предметом розгляду у справі 369/4408/13-ц були вимоги про визнання права власності лише на будинок на АДРЕСА_1 , тоді як в оскаржуваному рішенні у цій справі апеляційний суд ототожнював аналогічне майнове право позивача і щодо спірної земельної ділянки, що суперечить положенням статті 61 ЦПК України 2004 року. Апеляційний суд не звернув увагу, що, крім житлового будинку сторін, на спірній земельній ділянці знаходиться інший житловий будинок, 1965 року побудови, загальною площею 78,2 кв. м, житловою площею 47,2 кв. м, набутий ОСОБА_2 у дар. Тобто у розумінні положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України ОСОБА_1 ніколи не належав житловий будинок 1965 року побудови.

Земельна ділянка площею 0,0559 га була виділена під забудову житлового будинку 2006 року побудови, тоді як інша частина ділянки - 0,025 га, виділена під обслуговування житлового будинку 1965 року побудови. Також апеляційний суд не врахував, що з позовом ОСОБА_1 звернулася до суду з пропуском строку позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2017 року, витребувано із Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 серпня 2017 року цивільну справу № 369/10454/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації та визнання права власності призначено до судового розгляду.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у березні 2018 року, ОСОБА_1 заперечувала проти доводів ОСОБА_2 , а оскаржуване рішення апеляційного суду вважала законним і обґрунтованим.

Фактичні обставини справи

З 18 вересня 1976 року до 29 травня 2012 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2

У 2006 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 побудували житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2014 року, у справі № 369/4408/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя нерухоме майно: житловий будинок 2006 року побудови, загальною площею 97,4 кв. м, житловою площею 55, 6 кв. м, погріб, сарай 3, навіс літ. «И», гараж літ. «Л», вимощення II, огорожа 6-8, 10, 11, що входить до складу домоволодіння, та земельну ділянку розміром 0,2856 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Здійснено поділ указаного майна між подружжям та визнано за кожним із них по 1/2 частини майна.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04 червня 2014 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2014 року, якою вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін, скасовано в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,2856 га, для ведення особистого підсобного господарства та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, що розташована на АДРЕСА_1 , справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 вересня 2014 року, яка залишена без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 листопада 2014 року, позовну вимогу ОСОБА_1 щодо розподілу земельної ділянки залишено без розгляду (а. с. 16-33).

Встановлено, що після набрання вказаним рішенням законної сили ОСОБА_1 02 березня 2015 року зареєструвала у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за собою право власності на 1/2 частини житлового будинку, загальною площею 97,4 кв. м, житловою площею 55,6 кв. м, що підтверджується витягом від 06 березня 2015 року (а. с. 7).

11 жовтня 2016 року Гореницькою сільською радою Києво-Святошинського району як органом, уповноваженим здійснювати реєстраційні дії, було здійснено реєстрацію поділу земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої на АДРЕСА_1 , на дві окремі земельні ділянки, площами 0,1056 га з присвоєнням кадастрового номеру 3222487201:01:014:5332, та 0,1444 га з присвоєнням кадастрового номеру 3222487201:01:014:5333, що підтверджується витягами із Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку (а. с. 8, 9).

У запереченнях на позовну заяву ОСОБА_1 , поданих у грудні 2016 року до суду першої інстанції, представник відповідача заявив про застосування у справі строку позовної давності (а. с. 56-58).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ») передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено, й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 377 ЦК України (в редакції, яка діяла на час поділу житлового будинку) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків).

Статтею 120 ЗК України визначено особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, який також пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

Так, відповідно до частин першої та четвертої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При цьому під час застосування положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України судам слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Такі правові висновки викладені Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та інших.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) Велика Палата Верховного Суду не встановила правових підстав для відступу від наведених висновків.

Згідно з підпунктом «ґ» пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001 року в таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди, укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 року, згідно зі статтею 377 ЦК України, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК України Законом України від 27 квітня 2007 року № 997-V і згідно зі статтею 120 ЗК України, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності на будинок або його частину за договором довічного утримання до набувача переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. В разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх, а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли мати у власності земельні ділянки, до них переходило право користування земельною ділянкою. З 01 січня 2010 року до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до статті 377 ЦК України і статті 120 ЗК України в редакції Закону України № 1702-VІ від 05 листопада 2009 року.

Встановлено, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 грудня 2013 року за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано право власності по 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . 02 березня 2015 року ОСОБА_1 у встановленому законодавством України порядку зареєструвала майнове право на свою частку цього будинку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що, набувши право власності на частину житлового будинку, ОСОБА_1 набула у власність частину земельної ділянкки, на якій розташований цей об`єкт нерухомості.

Крім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364 367 ЦК України кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі, або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу .

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.

За змістом статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.

Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки (частина четверта статті 88 ЗК України).

Водночас, визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини земельної ділянки, загальною площею 0,2500 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , апеляційний суд не звернув увагу на положення частини четвертої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

На вказаній земельній ділянці, крім житлового будинку, 2006 року побудови, який був об`єктом поділу між сторонами, розташований також житловий будинок, 1965 року побудови, який ОСОБА_2 набув у дар від своїх батьків.

Отже, при вирішенні питання про право особи на певну частку земельної ділянки необхідно враховувати, що така частка визначається залежно від частки особи у праві власності на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці.

Апеляційний суд, дійшовши правильного висновку про наявність у ОСОБА_1 права щодо спірної земельної ділянки, на зазначене увагу звернув та не встановив співвідношення часток цієї земельної ділянки, які підлягають виділу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з урахуванням обсягу майнового права на нерухоме майно кожного з них.

Апеляційний суд не надав належної правової оцінки відомостям, які містяться у державному акті на право приватної власності на землю від 18 жовтня 1997 року, відносно цільового призначення складових частин земельної ділянки, загальною площею 0,2856 га, та витягам з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, площею 0,0356 га та площею 0,2500 га.

Суд не з`ясував, чи було виділено 0,2500 га для будіництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, які були побудовані у 2006 році, з урахуванням наявного жилого будинку, 1965 року побудови, чи без цього будинку.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, що в силу вимог частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 406 409 411 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 03 жовтня 2017 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк