Постанова
Іменем України
11 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 369/17757/21
провадження № 61-8951 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,
Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Панькова Світлана Михайлівна,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
представник відповідача -адвокат Мкртичева Марина Ігорівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника
ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої Марини Ігорівни, на рішення
Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня
2022 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О.,
Голуб С. А., Писаної Т. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 02 червня 2012 року
між нею та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб. У період шлюбу
у них народилося двоє дітей: донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У зв`язку із погіршенням сімейних відносин, припиненням ведення спільного господарства та небажанням продовжувати сімейні стосунки, вона звернулася до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом
до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу (справа № 760/31957/21).
За час перебування у шлюбі ними, як подружжям, за спільні кошти набуто
у власність квартиру за адресою:
АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано
за відповідачем.
Позивач посилалася на відповідні норми СК України й вважала, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, так як набуто подружжям у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому вона має право на 1/2 частину вказаної квартири.
У досудовому порядку питання про поділ майна не вирішувалося.
Крім цього, позивач указувала, що розмір судових витрат, які вона понесла
у зв`язку з розглядом справи, складаються з витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 11 350,00 грн.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 20 грудня 2021 року відкрито провадження у даній справі та призначено підготовче судове засідання.
Короткий зміст зустрічних позовних вимог
У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що 02 червня
2012 року між ними було зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року (справа № 760/31957/21). У період шлюбу у них народилося двоє дітей: донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син - ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_2 .
19 листопада 2014 року на підставі договору купівлі-продажу квартири
ним було придбано квартиру за адресою:
АДРЕСА_1 , вартість якої становила
863 460,00 грн.
Вказував, що спірну квартиру він придбав за власні (особисті) кошти,
так як до моменту її придбання сімейний дохід подружжя складався виключно з його заробітної плати у розмірі 4 000,00 грн,
що унеможливлювало накопичення такої суми коштів на придбання власного житла.
При цьому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно
від 20 вересня 1999 року внаслідок приватизації йому належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_3 .
Інша 1/2 частина цієї квартири належала його матері - ОСОБА_5 .
За спільною домовленістю із його матір`ю - ОСОБА_5 , він подарував
їй належну йому частку у вказаній квартирі, а вона, в свою чергу, у разі неможливості придбання ним власного житла, мала продати дану квартиру, й не менше ніж половину її вартості віддати йому. Згодом, на виконання домовленостей, ОСОБА_5 продала вказану вище квартиру
за 1 386 194,00 грн і половину коштів (965 827,00 грн) передала йому. Дана сума коштів у період з 01 по 14 листопада 2014 року була внесена ним
на його депозитний рахунок, відкритий в акціонерному товаристві «Перший український міжнародний банк», з якого 19 листопада 2014 року
він й здійснив оплату за спірну квартиру у розмірі 863 460,00 грн.
Таким чином, пославшись на відповідні норми СК України, вважав,
що спірна квартира придбана за його особисті кошти, які були отримані ним від матері за продаж іншої квартири, частка в якій належала раніше йому,
а тому вона є його особистою приватною власністю.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив суд визнати його особистою приватною власністю квартиру АДРЕСА_2 .
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 21 лютого 2022 року зустрічний позов ОСОБА_2 прийнято
до провадження суду та об`єднано в одне провадження із первісним позовом ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 26 грудня 2022 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири за адресою:
АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири за адресою:
АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції, вирішуючи спір, надав оцінку, як поданим сторонами, так і витребуваним судом, доказам, застосував відповідні норми СК України ЦК України, врахував судову практику Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, роз`яснення, надані судам
у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ
про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», і вказав про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя й підлягає поділу між сторонами.
Презумпцію спільності права власності подружжя на майно (стаття 60
СК України) ОСОБА_2 не спростовано. Він не надав належних доказів, що ОСОБА_5 передала йому гроші з реалізації іншої квартири та, що їх цільове призначення - придбання спірної квартири. При цьому
з наданих відповідачем за первісним позовом виписок про банківським операціям неможливо встановити джерело походження грошових коштів. Крім цього, відсутні підтвердження наявності будь-яких домовленостей, оформлених у передбачений законодавством спосіб, між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .
Районний суд також зазначив, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 листопада 2014 року не містить інформації, що вона придбана
за особисті кошти ОСОБА_2 . Навпаки ОСОБА_1 надавала письмову згоду на укладення цього договору.
Крім цього, суд надав критичну оцінку показанням свідків ( ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ), оскільки, по-перше, вони є родичами сторін у справі,
а, по-друге, їх показання не впливають на висновки суду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката
Коноваленка Д. С., залишено без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 26 грудня 2022 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, надавши правову оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, установивши фактичні обставини справи, вважав, що суд першої інстанції вірно встановив, що спірне нерухоме майно набуто сторонами у власність за час їх перебування у зареєстрованому шлюбі
та за спільні кошти, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому підлягає поділу між ними.
Апеляційний суд, послався на відповідні норми доказування у цивільному процесі, а також презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яку має бути спростовано тим, з подружжя, хто її оспорює, і вказав,
що ОСОБА_2 не спростував належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності подружжя на майно. Надані ним виписки по банківським операціям у період з 01 січня по 31 грудня
2014 року не містять інформації про внесення коштів у розмірі
965 827,00 грн або в іншому розмірі, достатньому для придбання спірної квартири. Не надано й доказів того, чи є кошти, які вносилися на рахунок ОСОБА_2 , його особистими коштами.
Судом застосовано відповідні норми СК України ЦК України, враховано відповідні правові позиції Верховного Суду України, Великої Палати Верхового Суду та Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у червні 2023 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Мкртичева М. І., просить рішення
Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня
2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня
2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов
ОСОБА_2 задовольнити та визнати спірну квартиру його особистою приватною власністю.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що: судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду; судами належним чином
не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; апеляційним судом розглянуто справу за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої М. І., на рішення
Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня
2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня
2023 року залишено без руху, надано строк на усунення її недоліків.
У наданий судом строк заявник надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 19 липня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано дану цивільну справу із суду першої інстанції. Відмовлено у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої М. І., про зупинення дії рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 грудня
2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня
2023 року. Надіслано учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу
та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката
Мкртичевої М. І., мотивована тим, що суди попередніх інстанцій
при вирішенні спору не врахували відповідну судову практику Верховного Суду, не надали належної правової оцінки поданим відповідачем доказам
і його доводам, а тому дійшли помилкового висновку про недоведеність факту наявності у нього особистих грошових коштів.
Суди проігнорували те, що у період з 01 по 14 листопада 2014 року, тобто перед придбанням спірної квартири (19 листопада 2014 року), на власний депозитний рахунок відповідач вніс грошові кошти у розмірі 965 827,00 грн, з яких 872 100,00 грн перерахував на інший свій банківський рахунок,
з якого у подальшому й здійснив оплату за спірну квартиру. Проте, апеляційний суд надав формальну оцінку вказаним обставинам, зазначивши, що виписка по рахунку не містить інформації про внесення достатньої суми коштів для придбання квартири. Вважає, що надані відповідачем докази повністю підтверджують факт придбання спірної квартири за особисті кошти відповідача, які були отримані ним від його матері з реалізації належної їй квартири.
Звертає увагу, що в провадженні Голосіївського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування грошових коштів укладеним (справа
№ 752/9481/23).
Вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час
і місце розгляду справи, й за наявності клопотання його представника
про відкладення розгляду справи. Судове засідання було призначене
на 24 травня 2023 року о 12:30 год., проте відповідно до протоколу судового засідання розпочалося о 15:23 год. Ознайомившись з матеріалами справи, представник відповідача виявила, що технічний звукозапис засідання
у порушення статті 247 ЦПК України в матеріалах справи відсутній. Указане є безумовною підставою для скасування судового рішення.
Вважає, що суд позбавив відповідача права на заявлення клопотання
про зупинення провадження у даній справі до розгляду справи
№ 752/9481/23. Визнання у судовому порядку укладеним договору дарування грошей між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 буде безумовним підтвердженням придбання спірної квартири за особисті кошти відповідача.
Доводи інших учасників справи
У серпні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Панькової С. М., в якому вказується, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій
є законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Зазначає, що доводи касаційної скарги не спростовують презумпцію спільної сумісної власності подружжя, а надані відповідачем докази
не доводять факту, що внесені на його депозитний рахунок кошти належали виключно ОСОБА_2 , а не були спільними коштами подружжя.
Апеляційним судом не порушені права відповідача тим, що розглянуто справу за його відсутності, оскільки він був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується вказівкою
в касаційній скарзі. При чому розгляд апеляційної скарги відкладався саме з ініціативи відповідача, що свідчить про затягування розгляду справи
та зловживання процесуальними правами.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Мкртичева М. І., у серпні 2023 року надіслала до Верховного Суду клопотання про приєднання документів
до матеріалів справи, а саме: копії відповіді Національної гвардії України
із копією журналу відвідування Київського апеляційного суду за 24 травня 2023 року, копії ухвали Голосіївського районного суду міста Києва
від 01 червня 2023 року про відкриття провадження у справі № 752/9481/23.
Суд касаційної інстанції при розгляді касаційних скарг діє в порядку
та межах, визначених цивільним процесуальним законодавством України, його повноваження визначені главою 2 розділу V Перегляд судових рішень ЦПК України.
Відповідно до визначених процесуальним законом повноважень Верховний Суд здійснює перевірку рішень судів першої та апеляційної інстанцій,
що виключає можливість вирішення питання про прийняття нових доказів на стадії перегляду справи у суді касаційної інстанції. Тому у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої М. І.,
про приєднання документів слід відмовити.
Також, у серпні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат
Мкртичева М. І., надіслала пояснення до касаційної скарги, в яких заявник підтримує наведені у касаційній скарзі доводи та просить задовольнити її.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених
частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої М. І., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси
у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон
або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи,
яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги
такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту,
який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується поділу спільного майна подружжя.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи,
які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один
із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17
та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року
у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Частиною першою статті 57 СК України встановлено перелік майна,
яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно
до Закону України «Про приватизацію житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана
із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається
не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму
статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права
на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю
між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.
Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих,
які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані
чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу
на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто;
речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі,
а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна,
за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені
з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).
Із системного аналізу норм статей 57 60 61 63 65 70 СК України випливає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування
не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша
статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку
як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення
або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що 19 листопада 2014 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі, на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_7 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_8 , та ОСОБА_2 останній набув право власності
на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість квартири складала 863 460,00 грн (а. с. 66-67,
134-135).
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 вважала,
що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя,
так як набуто подружжям у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти,
а тому вона має право на 1/2 частину спірної квартири.
Заперечуючи проти первісного позову, ОСОБА_2 звернувся до суду
із зустрічним позовом, у якому просив визнати спірну квартиру його особистою приватною власністю, посилаючись на те, що він придбав
цю квартиру за його особисті кошти, які були отримані ним від матері - ОСОБА_5 , із реалізації іншої квартири, частка в якій належала раніше йому. Вказане, на його думку, підтверджується відповідними доказами,
а саме: договором купівлі-продажу квартири від 10 вересня 2014 року, укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_9 (а. с. 65), випискою
по операціям з його рахунку, відкритому в акціонерному товаристві «Перший український міжнародний банк», з якої вбачається, що у період
з 01 по 14 листопада 2014 року ним було внесено значну суму коштів
(а. с. 69-72).
Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про те, що спірна квартира набута сторонами у зареєстрованому шлюбі й вона є спільною сумісною власністю подружжя, тому підлягає поділу між ними.
ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами, що придбав спірну квартиру за особисті грошові кошти. Доказів того, що ОСОБА_5 передала гроші з реалізації іншої квартири особисто своєму сину з метою придбання спірної квартири судам не надано. Існування таких доказів судами також не встановлено.
Посилання касаційної скарги у цій частині зводяться до припущень заявника й спростовуються вищенаведеними нормами матеріального права, доказами у справі, а тому відхиляються Верховним Судом. При цьому суду заборонено ухвалювати рішення на припущеннях (частина шоста
При чому, суди вірно зазначили, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 19 листопада 2014 року не містить інформації, що вона придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , навпаки, ОСОБА_1 надавала письмову згоду на укладення цього договору (а. с. 136).
Таким чином, з урахуванням вищенаведених норм права та конкретних фактичних обставин справи, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зробив вірні висновки про задоволення позову ОСОБА_1 та визнання за кожним із сторін право власності
на 1/2 частину спірної квартири.
Такі висновки судів узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції
є релевантними, а тому відповідні доводи касаційної скарги,
є необґрунтованими. Судова практика у цій категорії справ є сталою
та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.
Перебування в провадженні Голосіївського районного суду міста Києва цивільної справи № 752/9481/23 за позовом ОСОБА_5
до ОСОБА_2 про визнання договору дарування грошових коштів укладеним не може бути підставою для скасування законних судових рішень й підстав для зупинення провадження у справі не було. Указаний договір не може бути безумовним доказом на підтвердження вимог зустрічного позову ОСОБА_2
ОСОБА_5 пред`явила позов у справі № 752/9481/23 у травні 2023 року, тобто задовго після ухвалення судом першої інстанції судового рішення
у даній справі (26 грудня 2022 року). Даний спір перебував у провадженні судів з грудня 2021 року. В судах попередніх інстанцій ОСОБА_2
не посилався на наявність такого договору дарування грошових коштів.
Доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права зводяться до власного тлумачення норм процесуального права та до незгоди з висновками судів по суті вирішення спору, а тому не можуть бути правовою підставою для скасування правильних і законних судових рішень. Більше того, будь-яких зауважень щодо технічного запису судового засідання та/або протоколу судового засідання відповідно до статті 249 ЦПК України ОСОБА_2 чи його представником до суду апеляційної інстанції не подано.
Крім цього, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд
не повідомив ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи
та розглянув справу за його відсутності не заслуговують на увагу.
ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, призначеного судом апеляційної інстанції на 24 травня 2023 року, що підтверджується судовою повісткою-повідомленням, направленою на адресу електронної пошти, зазначену в апеляційній скарзі (а. с. 232). У день судового засідання, 24 травня 2023 року, представник ОСОБА_2 - адвокат Коноваленко Д. С., подав до апеляційного суду заяву про відкладення розгляду справи до з`ясування питань щодо розгляду іншої справи (а. с. 235).
За змістом статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Отже, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники
не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного
і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін
чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення
про час і місце розгляду справи (постанова Верховного Суду
від 25 листопада 2022 року у справі № 175/4075/18, провадження
№ 61-5401св22).
Отже, наведені вище доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.
Таким чином, висновки судів у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону,
які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції не встановлено.
Судові рішення є правильними по суті й законними, а тому не можуть бути скасовані з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
Наведені в обґрунтування касаційної скарги доводи в цілому є ідентичними аргументам, викладеним в апеляційній скарзі, їм уже надавалася оцінка судом, а тому вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення
та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи
(див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом
не здійснюється.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотання представника
ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої Марини Ігорівни, про долучення
до матеріалів справи доказів відмовити.
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мкртичевої Марини Ігорівни, залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 26 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду
від 24 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць