Постанова

Іменем України

14 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 369/4044/17

провадження № 61-4247св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Служби у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської райдержадміністрації,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області у складі судді Пінкевич Н. С. від 13 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Лівінського С. В., Гуля В. В., Суханової Є. М. від 16 січня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст заяви

У квітні 2017 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Служби у справах дітей та сім`ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації про виселення.

Позов мотивовано тим, що 19 квітня 2006 року банк уклав з ОСОБА_1 кредитний договір № К2Н0GК00260411. Відповідно до пункту 1.1 кредитного договору банк зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 263 925 дол. США строком до 19 квітня 2021 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитним коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 19 квітня 2006 року укладено договір іпотеки № К2Н0GК00260411. Згідно з пунктом 7 договору іпотеки відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 320,30 кв.м., житловою площею 67,00 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Свої зобов`язання банк виконав в повному обсязі, надавши позичальнику кредит в розмірі, передбаченому умовами договору. Відповідач умови кредитного договору належним чином не виконав. У зв`язку із чим, заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2013 року позов банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок, загальною площею 320,30 кв.м., житловою площею 67,00 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , задоволено.

З урахуванням викладеного АТ КБ «ПриватБанк» просив виселити відповідача разом із його малолітніми дітьми із спірного будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не надав доказів про отримання відповідачем вимоги банку про звільнення домоволодіння.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками місцевого суду про відмову в позові, зазначив про те, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідачі по справі отримали вимоги повідомлення щодо добровільного звільнення житлового будинку протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

У березні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 січня 2020 року, у якій заявник просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду України у справах: № 6-455цс15 та № 6-2947цс15 (пункт 1 частини 2 статті 289 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано справу з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду

від 05 лютого 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

19 квітня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № К2Н0GК00260411. Відповідно до пункту 1.1. кредитного договору банк зобов`язався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 263 925,00 дол. США строком до 19 квітня 2021 року, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленому кредитним договором.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк`та ОСОБА_1 19 квітня 2006 року укладено договір іпотеки № К2Н0GК00260411. Відповідно до пункту 7 договору іпотеки відповідач надав в іпотеку нерухоме майно, а саме житловий будинок, загальною площею 320,30 кв.м., житловою площею 67,00 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 вересня 2013 року позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № К2Н СК00260411 від 19 квітня 2006 року в сумі 543 861,59 дол. США, що еквівалентно 4 345 454,10 грн звернуто стягнення на будинок загальною площею 320,30 кв.м., житловою площею 67 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмета іпотеки (а підставі договору іпотеки № К2Н0GК00260411 від 19 квітня 2006 року) АТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення АТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України «Про іпотеку».

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини першої статті 40 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, відповідно до частини другої якої громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», якій кореспондує положення частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», частини третьої статті 109 ЖК Української РСР.

Зазначеного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, відступати від якого колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду не убачає підстав.

Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що зі змісту кредитного договору № К2Н0GK00260411 від 19 квітня 2006 року та договору іпотеки, вбачається, що кредит в сумі 263 925 дол. США був наданий ОСОБА_1 на придбання житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач не надав до суду доказів на підтвердження проживання відповідача та його малолітніх дітей у спірному домоволодіння не ґрунтуються на достовірно встановлених судом обставинах справи та положеннях статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», відповідно до якої після прибуття до нового місця проживання особа має зареєструвати своє місце проживання, негативні наслідки невідповідності реєстрації місця проживання фактичному місцю проживання несе саме особа, якої стосуються зазначені обставини, а тому покладення судами попередніх інстанцій на позивача тягаря доведення обставин проживання відповідачів за зареєстрованим місцем проживання є помилковим.

Визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК Української РСР.

В разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, то неможливо виселити відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

До такого висновку дійшла Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в постанові від 12 квітня 2021 року № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19).

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, не перевірив і не встановив чи придбаний житловий будинок відповідачем повністю за кредитні кошти, які він отримав відповідно до кредитного договору від 19 квітня 2006 року, які за пунктом 1.1. договору призначені для придбання позичальником нерухомого майна, або ним вносились окрім кредитних коштів й особисті кошті. Матеріали справи договору купівлі-продажу вищевказаного будинку не містять, вказані обставини, від яких залежать визначенні законом підстави щодо виселення з іпотечного майна не встановлені.

З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. ЧервинськаСудді:С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун