Постанова
Іменем України
23 січня 2020 року
м. Київ
справа № 369/9487/18
провадження № 61-16163св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Курило В. П. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Держава Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області,
третя особа - Управління Пенсійного фонду України у Києво-Святошинському районі Київської області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2018 року у складі судді Пінкевич Н. С. та постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року у складі колегії суддів:
Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ:
Короткий зміст позовних вимог:
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області, третя особа - Управління Пенсійного фонду України у Києво-Святошинському районі Київської області, про повернення незаконно утриманого податку із щомісячного довічного грошового утримання.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 - суддя Лозівського міськрайонного суду Харківської області у відставці на підставі Постанови Верховної Ради України від 20 березня 2008 року № 242 та наказу від
30 квітня 2008 року по Лозівському міськрайонному суду Харківської області.
По виході у відставку позивачу було призначено та виплачувалось щомісячне довічне грошове утримання судді згідно зі статтею 43 Закону України «Про статус суддів» в розмірі 88 % заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді.
На підставі положення абзацу 1 підпункту 169.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України з щомісячного довічного грошового утримання позивача щомісячно утримувався податок з доходів фізичних осіб, у зв`язку з чим за період з липня 2014 року по лютий 2018 року включно, розмір утриманого податку становить 77 225,35 грн.
Рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018 положення абзацу 1 підпункту 169.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України були визнані неконституційними.
Внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо оподаткування щомісячного довічного грошового утримання,
ОСОБА_1 було заподіяно матеріальну шкоду у виді утримання податку з доходів фізичних осіб за період з липня 2014 року по лютий 2018 року в розмірі 77 225,35 грн.
ОСОБА_1 на підставі статті 152 Конституції України та статті 1175 ЦК України, просила стягнути з Державного бюджету України на її користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 77 225,35 грн шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від
12 вересня 2018 року позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 77 225,35 грн шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що Конституційним Судом України встановлено неконституційність змін, внесених до Податкового кодексу України, а тому щомісячне відрахування податку з грошового утримання позивача призвело до заподіяння йому збитків, які підлягають відшкодуванню в порядку статті 152 Конституції України та статті 1175 ЦК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційну скаргу Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області залишено без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від
12 вересня 2019 року залишено без змін.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:
29 серпня 2019 року Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити; направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не сприйняв аргументів щодо віднесення цього спору до юрисдикції адміністративного суду. А тому є незрозумілим позиція суду щодо зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи
№ 686/23445/17.
Суди не звернули уваги на те, що Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області не є належним відповідачем у цій справі, оскільки відповідно до пункту 35 Постанови Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам, здійснює Казначейство України, а не його територіальні органи.
Оскільки Управління Казначейства жодних прав та інтересів позивачки не порушувало, не вступало в правовідносини з нею і жодної шкоди їй не завдавало, то відповідно до вимог Конституції України ЦК України та інших актів законодавства, й обов`язкових висновків Конституційного Суду України, Управління Казначейства не повинно нести відповідальність за шкоду, заподіяну позивачці внаслідок незаконних дій інших державних органів.
Судами необґрунтовано визначено розмір шкоди, оскільки дослідження розрахунку суми не знайшло свого підтвердження ні в суді першої інстанції ні в суді апеляційної інстанції.
Позивач не має права вимагати повернення відрахованого податку до дати внесення змін до відповідних норм Податкового кодексу України, оскільки саме у Рішенні Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року
№ 1-р/2018 передбачено, що ця норма втрачає чинність з моменту ухвалення цього рішення, а тому мова про будь-які стягнення до 27 лютого 2018 року йти не може.
Доводи інших учасників справи:
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи:
Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області.
Зупинено виконання рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 31 липня 2019 року до закінчення касаційного провадження.
01 листопада 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
04 листопада 2019 року матеріали цивільної справи передано судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи:
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 є суддею Лозівського міськрайонного суду Харківської області у відставці на підставі Постанови Верховної Ради України від 20 березня 2008 року № 242 та наказу від 30 квітня 2008 року по Лозівському міськрайонному суду Харківської області.
Внаслідок прийняття Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні»
від 27 березня 2014 року № 1166-VII пункт 164.2 статті 164 Кодексу доповнено новим підпунктом 164.2.19, відбулось фактичне звуження змісту та обсягу прав позивача на майно, зокрема, пенсійні виплати, на які вона могла очікувати відповідно до норм законодавства чинного на момент виникнення відповідних прав.
Рішенням Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, яким передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати. Положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді у відставці про стягнення з Державного бюджету України на її користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 77 225,35 грн шкоди, завданої позивачці внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо оподаткування щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, чим їй завдано майнової шкоди у вигляді утриманого податку з доходів фізичних осіб. Як на підставу позову, позивачка посилалася на положення статті 1175 ЦК України.
Проте, при розгляді справи, суди не звернули уваги на таке.
Мотиви з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права:
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
За змістом статті 19 ЦПК України як цивільну юрисдикцію розуміють компетенцію загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
За загальним правилом суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;
Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.
За змістом пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
У пункті 17 частини першої статті 4 КАС України закріплено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.
У справі, що розглядається, таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України «Про статус суддів» (далі - Закон 2862-XII), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (втратив чинність 01 січня 2012 року).
У преамбулі Закону № 2862-XII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що цей Закон визначає статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції України і законів України, охорони прав і свобод громадян.
Статтею 1 Закону № 2862-XII передбачалося, що професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов`язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.
Питання обрання (призначення) суддів регулювалося статтею 9 Закону № 2862-XII, у частинах другій та третій якої зазначалося, що судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково. Судді, які вперше пройшли конкурсний відбір, призначаються на посаду судді строком на п`ять років Президентом України. Порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України визначається Законом України «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України».
Питання матеріального і соціально-побутового забезпечення суддів регулювалося главою VIII Закону № 2862-XII.
Відповідно до частини четвертої статті 44 (матеріальне і побутове забезпечення суддів) Закону № 2862-XII суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 %, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
Згідно із Законом № 107-VI внесено зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII щодо визначення розміру надбавки за вислугу років від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.
З урахуванням змін, внесених Законом № 107-VI, частину четверту статті 44 Закону № 2862-XII викладено у новій редакції, а саме: суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 %, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 % від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 визнано неконституційними зміни, внесені до статті 44 Закону № 2862-XII Законом № 107-VI.
Предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді у відставці про стягнення з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 77 225,35 грн, завданої позивачці внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону щодо оподаткування щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці останній завдало майнової шкоди у вигляді утриманого податку з доходів фізичних осіб.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, незважаючи на те, що спірні правовідносини фактично виникли після припинення публічної служби.
Аналогічний висновок у подібних правовідносинах зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18) та у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162 цс19), яка також стосується стягнення збитків з держави на користь судді у відставці у зв`язку із прийняттям неконституційного акту.
Аналогічного висновку також дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 686/6775/18 (касаційне провадження № 61-42631сво18).
Згідно з частиною статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Указане залишилося поза увагою судів, які, не дослідивши питання юрисдикційності спору, помилково розглянули справу в порядку цивільного судочинства, чим порушили норми процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
З огляду на вказане колегія суддів вважає за необхідне закрити провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.
Керуючись статтями 402, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від
12 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від
31 липня 2019 року скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у Києво-Святошинському районі Київської області, третя особа - Управління Пенсійного фонду України у Києво-Святошинському районі Київської області, про повернення незаконно утриманого податку із щомісячного довічного грошового утримання, - закрити.
Повідомити ОСОБА_1 про те, що справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. П. Курило