Постанова

Іменем України

12 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 372/1729/17-ц

провадження № 61-44068св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

треті особи: Державне підприємство «Київське лісове господарство», ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України на рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Апеляційного суду Київської області від 05 липня 2018 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Олійника В. І., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2017 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи: Державне підприємство «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київське лісове господарство»), ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , про витребування земельних ділянок, посилаючись на те, що під час проведення Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12013000000000148 за ознаками злочинів, передбачених частинами третьою, четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366, частиною першою статті 255 Кримінального кодексу України (далі - КК України), встановлено, що 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 як продавцем та іншими відповідачами як покупцями були укладені нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані у смт Козин Обухівського району Київської області. У вказаних правочинах зазначено, що ОСОБА_1 набув у власність спірні земельні ділянки згідно з державними актами на право власності на землю серії ЯА №№ 864675, 864677, 864681, 864694 від 10 червня 2004 року, №№ 864701, 864697 від 11 червня 2004 року, серії ЯБ № 794450 від 10 червня 2004 року та №№ 794105, 794107 від 18 червня 2004 року, виданими на підставі договорів купівлі-продажу від 31 березня 2004 року №№ 2946, 2948, 2952, 2956, 2968, 2982, 2984 та від 12 квітня 2004 року №№ 3136, 3138, 3140, 3142. Однак у 2004 році ОСОБА_1 не укладав указаних правочинів, що підтверджується протоколами допитів ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_17 , а також звітами та реєстрами про вчинення нотаріальних дій приватним нотаріусом Щур Н. Р. за період з 16 січня по 22 квітня 2004 року. При цьому державні акти на право власності на землю вказаної серії Головним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів України у Київській області були видані Управлінню земельних ресурсів у Миронівському районі лише 22 грудня 2005 року та в подальшому передані Миронівському районному центру Державного земельного кадастру на підставі накладної від 14 липня 2006 року № 21. Крім того, згідно з інформацією ДП «Київське лісове господарство»від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки розташовані на території Козинської селищної ради у кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 та відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет № 1), у зв`язку з чим правом розпоряджатися такими об`єктами був наділений виключно Кабінет Міністрів України. Також в порушення вимог земельного законодавства при набутті права власності відповідачами змінено цільове призначення спірних ділянок із земель лісогосподарського призначення на землі для ведення підсобного селянського господарства. Враховуючи викладене, перший заступник прокурора Київської області просив витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння:

- ОСОБА_10 земельну ділянку загальною площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0007, вартістю 5 505,44 грн;

- ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,5 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0002, вартістю 2 752,72 грн;

- ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 0,3 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0019, вартістю 1 651,63 грн;

- ОСОБА_3 земельні ділянки загальною площею 3,0 га з кадастровими номерами: 3223155400:06:012:0006, 3223155400:06:012:0004, вартістю 16 516,32 грн;

- ОСОБА_5 земельну ділянку загальною площею 0,2 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0019, вартістю 1 101,09 грн;

- ОСОБА_6 земельну ділянку загальною площею 0,5 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0014, вартістю 2 752,72 грн;

- ОСОБА_7 земельну ділянку загальною площею 0,5 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0013, вартістю 2 752,72 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Однак прокурор не надав належних і допустимих доказів на підтвердження порушення прав Кабінету Міністрів України, віднесення спірних земель до лісового фонду Козинського лісництва. Відповідачі є добросовісними набувачами земельних ділянок, оскільки придбали їх на підставі чинних правочинів та у передбачений законом спосіб. За фактом підроблення договорів купівлі-продажу, використання завідомо підроблених документів, шахрайського заволодіння майновими правами на земельні ділянки державної власності провадиться досудове розслідування. Однак за відсутності вироку суду, який би підтверджував викладені в позовній заяві факти, відсутні й підстави вважати, що землі вибули від власника поза його волею. Також на підставі поданих прокурором доказів неможливо встановити, що землі знаходяться поза межами смт Козин Київської області.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 05 липня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У вересні 2018 року перший заступник прокурора Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 05 липня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. ОСОБА_1 не був власником спірних земельних ділянок, у зв`язку з чим не мав права їх відчужувати. Договори купівлі-продажу від 2004 року, зазначені як підстава набуття ОСОБА_1 права власності на землю, ним не укладалися, що підтверджується належними і допустимими доказами, зокрема протоколами допитів, звітами про вчинення нотаріальних дій, даними реєстрів вчинення нотаріальних дій. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що прокурором не доведено порушення права власності держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки спірні земельні ділянки відносилися до земель лісового фонду Козинського лісництва, розміщені у кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради Київської області, що підтверджується інформацією та матеріалами лісовпорядкування, наданими виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» і ДП «Київське лісове господарство».

У грудні 2018 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_18 та представник ОСОБА_6 - ОСОБА_19 подали заперечення на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки придбали їх на підставі цивільно-правових угод, які є дійсними та в судовому порядку не оскаржені. Прокурор не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, та, крім того, звернувся до суду з цим позовом з пропуском позовної давності.

У квітні 2019 року представник ОСОБА_10 - ОСОБА_20 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Відповідачі набули у власність спірні земельні ділянки на підставі чинних правочинів та у передбачений законом спосіб. Оскільки прокурором не доведено факту вибуття землі із власності держави поза її волею, то відсутні підстави для задоволення віндикаційного позову. Крім того, позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження фактів порушення прав Кабінету Міністрів України та віднесення спірних ділянок до лісового фонду Козинського лісництва.

У жовтні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_21 подав письмове пояснення, в якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги, посилаючись на те, що в матеріалах справи відсутні докази наявності в першого заступника прокурора Київської області повноважень для представництва в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Обухівського районного суду Київської області.

22 березня 2019 року справа № 372/1729/17-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року та частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Судами встановлено, що 23 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_22 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,5 га (кадастровий номер 3223155400:06:011:0019) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої в смт Козин Обухівського району Київської області.

23 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,5 га (кадастровий номер 3223155400:06:011:0014) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої в смт Козин Обухівського району Київської області.

23 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,5 га (кадастровий номер 3223155400:06:011:0013) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована в смт Козин Обухівського району Київської області.

Згідно з інформаційною довідкою Управління Держгеокадастру в Обухівському районі Київської області від 31 серпня 2016 року № 10-1003-99.2-4369/2-16 державні акти на право власності на земельні ділянки на ім`я ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не видавалися.

23 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 було укладено сім нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,5 га кожна з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованих в смт Козин Обухівського району Київської області.

У зв`язку з об`єднанням зазначених земельних ділянок 30 жовтня 2007 року ОСОБА_8 було видано два державних акти серії ЯЕ № 954880 та серії ЯД № 954879 на право власності на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 3223155400:06:012:0019) та площею 1,5 га (кадастровий номер 3223155400:06:012:0018) відповідно.

В подальшому ОСОБА_8 відчужив вищевказані земельні ділянки, а саме:

- земельну ділянку площею 1,5 га (кадастровий номер 3223155400:06:012:0018) - на користь ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу від 28 січня 2008 року;

- 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3223155400:06:012:0019 (площею 1,0 га) - на користь ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу від 31 березня 2008 року;

- 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 3223155400:06:012:0019 (площею 1,0 га) - на користь ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 27 травня 2008 року.

23 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено два нотаріально посвідчених договори купівлі-продажу земельних ділянок площею 0,5 га кожна (кадастрові номери 3223155400:06:003:0002, 3223155400:06:011:0005) з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованих в смт Козин Обухівського району Київської області.

На підставі договору купівлі-продажу від 28 січня 2008 року ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку площею 0,5 га з кадастровим номером 3223155400:06:011:0005 на користь ОСОБА_9 .

В подальшому ОСОБА_9 було видано два державних акти: серії ЯЕ № 954975 від 27 лютого 2008 року - на право власності на земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 3223155400:06:012:0004) та серії ЯЖ № 239180 від 23 липня 2008 року - на земельну ділянку площею 1,0 га (кадастровий номер 3223155400:06:012:0006).

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 14 лютого 2013 року у справі № 2/752/1390/13-ц здійснено розподіл спільно нажитого майна подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_23 , зокрема визнано за останньою право власності на земельні ділянки площею 2,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0004 та площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0006.

В договорах купівлі-продажу земельних ділянок, укладених між продавцем ОСОБА_1 та покупцями ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , зазначено, що продавець є власником земельних ділянок згідно з державними актами на право власності на землю серії ЯА №№ 864675, 864677, 864681, 864694 від 10 червня 2004 року, №№ 864701, 864697 від 11 червня 2004 року, серії ЯБ № 794450 від 10 червня 2004 року та №№ 794105, 794107 від 18 червня 2004 року, виданими на підставі договорів купівлі-продажу від 31 березня 2004 року №№ 2946, 2948, 2952, 2956, 2968, 2982, 2984 та від 12 квітня 2004 року №№ 3136, 3138, 3140, 3142.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частинами другою, третьою статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом (стаття 13 ЗК України).

Відповідно до частин першої, другої, пункту «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення (частини друга, третя статті 56 ЗК України).

Відповідно до частин першої статті 57 ЗК України, частини першої статті 17 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14).

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Згідно зі статтями 317 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до частин першої, третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має тільки власник цього майна.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. В цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

При цьому право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення статті 216 ЦК України, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і набувача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки придбали їх у передбачений законом спосіб, а позивач в порушення вимог частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 81 ЦПК України не надав належних і допустимих доказів порушення прав Кабінету Міністрів України та вибуття земельних ділянок з володіння власника не з його волі, іншим шляхом.

Однак такий висновок ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблений з порушенням норм процесуального права.

Статтею 57 ЦПК України 2004 року, статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року, статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року, статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 5 ЦПК України 2004 року, статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 10 ЦПК України 2004 року, частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Звертаючись до суду з цим позовом, заступник прокурора Київської області на підтвердження своїх вимог щодо порушення прав Кабінету Міністрів України та вибуття спірних земельних ділянок з володіння власника не з його волі, іншим шляхом зазначав про те, що під час досудового розслідування кримінального провадження № 12013000000000148 від 23 січня 2013 року встановлено, що у договорах купівлі-продажу земельних ділянок від 23 жовтня 2007 року зазначено, що ОСОБА_1 є власником земельних ділянок на підставі державних актів на право власності на землю серії ЯА №№ 864675, 864677, 864681, 864694 від 10 червня 2004 року, №№ 864701, 864697 від 11 червня 2004 року, серії ЯБ № 794450 від 10 червня 2004 року та №№ 794105, 794107 від 18 червня 2004 року, виданих на підставі договорів купівлі-продажу від 31 березня 2004 року №№ 2946, 2948, 2952, 2956, 2968, 2982, 2984 та від 12 квітня 2004 року №№ 3136, 3138, 3140, 3142. Однак в 2004 році ОСОБА_1 таких правочинів не укладав, а державні акти на право власності на земельні ділянки вказаної серії Головним управлінням Державного комітету із земельних ресурсів України у Київській області були видані Управлінню земельних ресурсів у Миронівському районі лише 22 грудня 2005 року, про що свідчать протоколи допитів ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_17 , реєстри та звіти про вчинення нотаріальних дій приватним нотаріусом Щур Н. Р. за період з 16 січня по 22 квітня 2004 року. Також прокурор вказував, що спірні земельні ділянки розташовані орієнтовно у трьох кілометрах від меж смт Козин, що підтверджується інформацією Козинської селищної ради, схемою формування селищної ради та іншими графічними матеріалами. Згідно з інформацією ДП «Київське лісове господарство» від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет № 1), розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20 , 24 на території Козинської селищної ради, а тому рішення про вилучення та розпорядження спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення мав право приймати лише Кабінет Міністрів України. При набутті права власності відповідачами на спірні земельні ділянки змінено їх цільове призначення, що є порушення вимог ЗК України.

Водночас, зазначаючи про відсутність правових підстав для задоволення позову, суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не застосували до спірних правовідносин вищезазначені норми матеріального права та не встановили, чи відносилися спірні земельні ділянки до земель лісогосподарського призначення, яким чином вони вибули з державної власності та чи було дотримано передбачену законом процедуру відчуження цих ділянок до першого власника на підставі договорів купівлі-продажу від 31 березня 2004 року №№ 2946, 2948, 2952, 2956, 2968, 2982, 2984 та від 12 квітня 2004 року №№ 3136, 3138, 3140, 3142.

Таким чином, в порушення норм процесуального законодавства суди не встановили обставин, що мають значення для вирішення спору, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваних судових рішеннях підстав.

Щодо оцінки повноважень прокурора у справі на подання позову.

Окрім цього, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Російської Федерації», пункт 33 рішення ЄСПЛ від 01 квітня 2010 року у справі «Корольов проти Російської Федерації»).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики ЄСПЛ, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави у суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України «Про прокуратуру».

У частині третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Тлумачення частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу.

При цьому специфічні умови для представництва встановлені для тих випадків, коли позов пред`являється в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки має бути письмова вказівка чи наказ Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Вказані висновки зроблені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року у справі № 687/379/17 та у складі першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 372/391/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 911/360/17.

Однак при вирішенні спору суди не перевірили та не встановили наявність виключного випадку для подання позову заступником прокурора Київської області, зокрема не з`ясували, чи була письмова вказівка (наказ) Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції для пред`явлення позову в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях у достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, щодо меж розгляду справи касаційним судом установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції Верховного Суду, тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, оскільки суди не виконали належним чином своїх обов`язків, що стало причиною передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 26 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 05 липня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов