Постанова

Іменем України

19 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 372/2612/19

провадження № 61-801св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області,

відповідачі: Козинська селищна рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області звернувся до суду з позовом до Козинської селищної ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним рішення, державного акту на право власності на земельну ділянку.

В обґрунтування позову вказав, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради № 3/1 від 28 листопада 2002 року передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,18 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, на підставі якого він отримав державний акт на право власності на землю серії IV - КВ № 019321, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю № 7604 від 04 грудня 2002 року.

На замовлення ОСОБА_1 було розроблено технічну документацію щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, 20 березня 2015 року було сформовано дві земельні ділянки: з кадастровим номером 3223155400:04:016:0211, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та з кадастровим номером 3223155400:04:016:0212, площею 0,03 га, для ведення особистого селянського господарства (далі - спірні земельні ділянки).

Прокуратурою в ході перевірки було встановлено, що спірні земельні ділянки відведені у приватну власність ОСОБА_1 з порушенням вимог земельного законодавства за рахунок земель водного фонду.

На підставі договорів купівлі-продажу від 20 квітня 2019 року ОСОБА_1 відчужив спірні земельні ділянки на користь ОСОБА_2 .

Отже, спірні земельні ділянки вибули з володіння власника, територіальної громади смт Козин, всупереч його волі, а тому мають бути витребувані у ОСОБА_2 на підставі статей 387 388 ЦК України.

Уточнивши позовні вимоги, прокурор просив визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради № 3/1 від 28 листопада 2002 року протокол № 12, в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,18 га та витребувати на користь держави в особі територіальної громади селища міського типу Козин Обухівського району Київської області з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 спірні земельні ділянки.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року у задоволенні позову першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував його тим, що прокурор не довів належність спірних земельних ділянок до земель водного фонду. Суд також посилався на те, що прокурором не доведено невиконання або неналежне виконання органом місцевого самоврядування представницьких функцій інтересів територіальної громади смт Козин під час ухвалення у 2002 році оспорюваного рішення.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року скасовано рішення Обухівського районного суду Київської області від 08 липня 2020 року та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Визнано недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 листопада 2002 року № 3/1 протокол № 12 в частині відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,18 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства.

У іншій частині позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, а тому прокурор звернувся до суду із вказаним позовом як самостійний позивач в інтересах держави, а саме членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. При цьому Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави.

Спірна земельна ділянка на час її виділення ОСОБА_1 була розташована в межах прибережної захисної смуги, а тому не могла бути передана у власність фізичної особи в силу вимог закону.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині витребування спірної земельної ділянки, апеляційний суд виходив із того, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а тому суд не має застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Відмовляючи у задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності, суд вказав, що у матеріалах справи відсутні докази отримання прокурором оскаржуваного рішення Козинської селищної ради, зміст якого не містить жодної інформації, яка би свідчила про його незаконність. Оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення), тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування частини першої статті 261 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 372/3402/14-ц. Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 26 ВК України та підзаконних нормативних актів щодо державного обліку поверхневих вод, а також статей 77 - 79 263 ЦПК України у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірні земельні ділянки розташовані поза межами прибережної захисної смуги річки, не належать до земель водного фонду, а тому відсутні підстави для задоволення позову прокурора. Відповідно до листа Державного агентства водних ресурсів України № 7249/3/5/11-20 від 10 грудня 2020 року річка Козинка відноситься до малих річок, а тому прибережна захисна смуга вздовж цієї річки встановлюється на відстані, що не перевищує 25 м, тоді як спірна земельна ділянка розташована на більшій відстані (від 27,76 м до 29,13 м), а отже не накладається на прибережну захисну смугу. Вказане також підтверджується висновком експерта № 07/21 від 15 січня 2021 року. Крім того, суд безпідставно відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, не врахувавши, що неналежне виконання прокурором своїх повноважень із контролю та нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо використання і охорони земель не може бути підставою для поновлення пропущеного строку давності звернення до суду.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 16 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради № 3/1 від 28 листопада 2002 року (протокол № 12) ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на землю серії IV - КВ № 019321, який був зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю № 7604 від 04 грудня 2002 року.

На замовлення ОСОБА_1 розроблено технічну документацію щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства на підставі якого 20 березня 2015 року було сформовано дві земельні ділянки: з кадастровим номером 3223155400:04:016:0211, площею 0,15 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та з кадастровим номером 3223155400:04:016:0212, площею 0,03 га, для ведення особистого селянського господарства.

На підставі договорів купівлі-продажу від 20 квітня 2019 року ОСОБА_1 відчужив спірні земельні ділянки на користь ОСОБА_2 , який зареєстрував своє право власності на вказані земельні ділянки 20 квітня 2019 року, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до листа Центральної геофізичної обсерваторії імені Б. Срезневського № 17-08/60 від 11 січня 2019 року водотік Козинка є рукавом Дніпра. «Рукав Козинка» є природним водним об`єктом, що утворився внаслідок руслових процесів на заплаві Дніпра і через 19 км знову впадає у Дніпро. Це означає, що «рукав Козинка» є природним водним об`єктом, подібно до того, як природним водним об`єктом є самий Дніпро. Зважаючи на це, «рукав Козинка» є частиною Дніпра, який згідно зі статтею 79 Водного кодексу України відноситься до великих річок, тож прибережна захисна смуга біля «рукава Козинка», як складової частини Дніпра має становити 100 м.

Згідно із листом від 21 червня 2019 року та схем накладення земельних ділянок, розроблених ФОП ОСОБА_3 на підставі топографічної карти 1993 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:04:016:0211 повністю накладається на землі 100-метрової прибережної захисної смуги р. Дніпро, а земельна ділянка 3223155400:04:016:0212 на 70 відсотків накладається на землі 100-метрової прибережної захисної смуги р. Дніпро.

10 грудня 2019 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування позовної давності.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).

До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).

Відповідно до частини другої статті 52 ЗК України на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

Відповідно до статі 60 ЗК України, статі 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; пункт 80 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц; пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц).

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).

Установивши, що спірні земельні ділянка повністю або частково накладаються на землі водного фонду, а саме: 100 метрову прибережну захисну смугу річки Дніпро, тобто належить до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для визнання незаконними та скасування усіх розпорядчих дій, рішень щодо спірних земельних ділянок, визнання недійсними правоустановчих документів.

Вказані обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовує доводи і заперечення сторін.

Аналогічних висновків у справах з подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постановах: від 27 травня 2020 року у справі № 372/1252/15 (провадження № 61-14220св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 372/2167/17 (провадження № 61-13323св19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц міститься висновок про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна (статті 387 388 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц; пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Таким чином, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 391 ЦК України, а не положення статей 387 і 388 ЦК України, та обґрунтовано відмовив у задоволенні заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор не мав повноважень звертатися до суду з даним позовом.

Подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Козинської селищної ради, яка є відповідачем у даній справі, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні земель водного фонду, які не можна передавати у власність громадян для будівництва, і згідно із статтею 56 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання позову), набув статус позивача.

З приводу доводів касаційної скарги про те, що ухвалене судове рішення порушує права відповідача на мирне володіння своїм майном слід зазначити наступне.

Усунення перешкод територіальній громаді смт Козина у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірними земельними ділянками переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірних земельних ділянок. Суд апеляційної інстанцій встановив, що вони належить до земель водного фонду, а саме: до прибережної захисної смуги.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВК України).

Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт «г» частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).

Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища та конкретному водному об`єкту.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршені екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц; пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц; пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16; пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

У даній справі суспільний інтерес у поверненні спірних земельних ділянок до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва та обслуговування житлового будинку.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ) (рішення ЄСПЛ у справах «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

Встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року (провадження № 14-76цс18).

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

З цих же підстав колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що спірні земельні ділянки розташовані поза межами прибережної захисної смуги річки, не належать до земель водного фонду, що на переконання заявника підтверджують докази, додані ним до касаційної скарги (лист Державного агентства водних ресурсів України № 7249/3/5/11-20 від 10 грудня 2020 року та висновок експерта № 07/21 від 15 січня 2021 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено зокрема статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара