№ 372/4152/18 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

24 грудня 2021 року

місто Київ

справа № 372/4152/18

провадження № 61-6500св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області,

відповідачі: Українська міська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області у грудні 2018 року звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду та поновити пропущений строк;

- визнати недійсними рішення Української міської ради (далі - УМР) від 13 вересня 2001 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок членам Садівничого товариства «Луговий» в частині передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки, загальною площею 0, 10 га, для ведення садівництва на території Української міської ради в районі садівничого товариства «Луговий»;

- визнати недійсними рішення УМР:

від 10 липня 2003 року № XI-66-14-XXIV «Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_6 », яким передано ОСОБА_6 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га;

від 10 липня 2003 року № XI-67-14-XXIV «Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_5 », яким передано ОСОБА_5 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га;

від 10 липня 2003 року № XI-68-14-XXIV «Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_3 », яким передано ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га;

від 10 липня 2003 року № XI-69-14-XXIV «Про надання і передачу у приватну власність земельної ділянки для ведення садівництва гр. ОСОБА_4 », яким передано ОСОБА_4 у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га;

- визнати недійсним державний акт від 22 червня 2004 року, серія КВ №026295, на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:006:0046, площею 0, 3717 га, виданий ОСОБА_1 ;

- витребувати на користь територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області в особі УМР з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:006:0046, площею 0, 3717 га, яка розташована на території УМР в районі Садового товариства «Луговий».

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що оскаржувані рішення міської ради про передачу у приватну власність земельних ділянок не містять посилань на відведення у приватну власність саме земель водного фонду. Про порушення прав прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами системного аналізу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, а саме: Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - Держгеокадастр), Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» (далі - «Київгеоінформатика»). Крім того, великий обсяг документів, які підлягали дослідженню, складнощі, пов`язані із штучними перешкодами, вивченням законності передачі земель водного фонду потребували значного часу для їх вивчення та аналізу, що свідчить про наявність перешкод для пред`явлення позову у визначені законом строки, тому були об`єктивні обставини, пов`язані зі складнощами для своєчасного виявлення порушень земельного та водного законодавства і захисту інтересів держави.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, подав заяву про застосування позовної давності, поважність пропущення якої прокурором не доведена.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції посилався на те, що виділені земельні ділянки та сформована за рахунок них земельна ділянка із кадастровим номером 3223151000:04:006:0046, є землями водного фонду, які відповідно статей 58 60 61 Земельного кодексу України, статей 86 88 89 Водного кодексу України не могли бути передані у власність, отже позовні вимоги є обґрунтованими. Водночас оскільки відповідачем та третьою особою подані заяви про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов висновків про застосування наслідків пропуску позовної давності і підставності відмови у задоволенні позову з цих підстав.

Свої висновки суд мотивував тим, що треті особи набули право власності на спірні земельні ділянки у 2001 та 2003 роках, ОСОБА_1 набув право власності на земельні ділянки за відплатним договором у 2004 році, у цьому ж році спірній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 322315000:04:006:0046, тобто відомості про її наявність та місце розташування стали публічно доступними і прокурор мав можливість довідатися про це. У позовній заяві не обґрунтовано причини нездійснення дій щодо перевірки законності передачі земельних ділянок у власність протягом 2003 - 2016 років.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано недійсними рішення УМР:

від 13 вересня 2001 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок членам садівницького товариства «Луговий»» в частині передачі ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки, загальною площею 0, 1 га для ведення садівництва на території Української міської ради в районі садівничого товариства «Луговий»;

Визнано недійсним державний акт від 22 червня 2004 року, серія КВ №026295, на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:006:0046, площею 0, 3717 га, виданий ОСОБА_1 . В іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що про необхідність захисту прав та інтересів територіальної саме в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами системного аналізу інформації різних органів державної влади, установ та організацій. Зокрема, прокурором надано лист від 02 лютого 2016 року

№ 01-01/166 «Київгеоінформатика» із додатком, в якому підтверджено накладення земельних ділянок на землі водного фонду. Матеріали справи не містять інших доказів щодо обізнаності територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області та прокурора про факт порушення водного законодавства, а зміст оскаржуваних рішень УМР не містить інформації про передачу у приватну власність земель водного фонду.

Крім того, апеляційним судом установлено, що вимоги в частині витребування земельних ділянок вирішено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є обов`язковою підставою для скасування рішення суду. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України потрібно розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна пред`явити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тож належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19). Оскільки вимоги прокурора про витребування земельних ділянок не є належним способом захисту права власника на земельну ділянку водного фонду, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, у задоволенні цих вимог потрібно відмовити.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги прокурора

Заступник керівника Київської обласної прокуратури 07 травня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що:

- судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 359/2216/15 (провадження № 61-40862св18), від 20 травня 2020 року у справі № 359/2253/15-ц (провадження № 61-15237св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 372/2788/17 (провадження № 61-43516св18), щодо застосування судами принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), відповідно до якого неправильна кваліфікація позивачем спірних відносин не звільняє від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Отже, суду необхідно було застосувати норму статті 391 ЦК України та задовольнити позов.

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1

ОСОБА_1 19 квітня 2021 року звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, залишити без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 березня 2020 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що:

- судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19). Відповідно до зазначеного висновку прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2021 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18). Відповідно до зазначеного висновку обчислення позовної давності у разі звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому разі дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності;

- судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року

у справі № 6-2407цс15, відповідно до якого одночасне пред`явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 та пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішеннями УМР:

від 13 вересня 2001 року ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0, 10 га для ведення садівництва на території УМР в районі садівничого товариства «Луговий»;

від 10 липня 2003 року № ХІ-66-14-XXIV ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства «Луговий»;

від 10 липня 2003 року № ХІ-67-14-XXIV ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства «Луговий»;

від 10 липня 2003 року № ХІ-68-14-XXIV ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства «Луговий»;

від 10 липня 2003 року № ХІ-69-14-XXIV ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, площею 0, 098 га, на території УМР в районі садівничого товариства «Луговий»;

від 15 квітня 2003 року № ХХІ-14-12-XXIV ОСОБА_7 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення садівництва, загальною площею 0, 108 га, на території УМР в районі садівничого товариства «Луговий».

На підставі зазначених рішень треті особи оформили державні акти на право власності на землю.

В подальшому на підставі укладених договорів купівлі-продажу земельних ділянок громадяни ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_7 , зокрема:

ОСОБА_2 продав земельну ділянку, площею 0, 10 га, згідно із договором купівлі-продажу від 27 вересня 2003 року;

ОСОБА_3 продав земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року;

ОСОБА_4 продала земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року;

ОСОБА_5 продала земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року;

ОСОБА_6 продав земельну ділянку, площею 0, 098 га, згідно із договором купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року.

12 січня 2004 року виконавчим комітетом УМР на ім`я ОСОБА_7 на підставі зазначених договорів, інших договорів та з урахуванням наданої їй земельної ділянки видано державний акт на право власності на землю, серії Р3 № 313702 щодо земельної ділянки, площею 0, 9390 га.

Відповідно до даних листа «Київгеоінформатика» від 02 лютого 2016 року

№ 01-01/166 на адресу Прокуратури Київської області установлено, що земельна ділянка ОСОБА_7 сформувалася у період 2003 - 2004 років на підставі рішень УМР від 15 квітня 2003 року та від 29 липня 2003 року; договорів купівлі-продажу від 08 квітня 2003 року, від 06 травня 2003 року, від 27 вересня 2003 року та від 22 листопада 2003 року. Загальна площа земельної ділянки станом на 12 січня 2004 року становила 0, 9390 га.

Земельна ділянка ОСОБА_7 на час отримання державного акта 12 січня 2004 року частково накладалася на землі водного фонду, а саме 25-метрову прибережну захисну смугу р. Козинка на території садівничого товариства «Луговий» у межах УМР.

В подальшому частина земельної ділянка ОСОБА_7 , площею 0, 5151 га, перейшла на підставі договору дарування від 07 лютого 2004 року № 414 ОСОБА_8 (кадастровий номер ділянки 3223151000:04:006:0047).

Частина земельної ділянки ОСОБА_7 , площею 0, 3717 га, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 червня 2004 року № 2047 передана ОСОБА_1 (кадастровий номер ділянки 3223151000:04:006:0046).

Частина земельної ділянки ОСОБА_7 , площею 0, 0522 га, на підставі договору дарування від 07 лютого 2004 року № 417 передана ОСОБА_9 і нині є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:006:0048.

Земельні ділянки з кадастровими номерами 3223151000:04:006:0046, 3223151000:04:006:0047, 3223151000:04:006:0048 частково накладаються на землі водного фонду, а саме 25-метрову прибережну захисну смугу р. Козинка.

Крім того, земельна ділянка ОСОБА_10 частково накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:006:0046 та на землі водного фонду, а саме 25-метрову прибережну захисну смугу р. Козинка.

Згідно з листом Управління Держземагентства в Обухівському районі Головного управління Держземагентства у Київській області від 14 березня 2016 року № 10-1003-99.2-1351/2-16 відповідно до Державного земельного кадастру станом на 14 березня 2016 року власником земельної ділянки із кадастровим номером 3223151000:04:006:0046 є ОСОБА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах

Відповідно до положень статей 13 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Згідно зі статтями 19 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок

(у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, не могли передаватися у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Стосовно касаційної скарги прокурора

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, допоки існують правовідносини та правопорушення.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння, порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, допоки триватиме порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Наведені висновки щодо належного способу захисту викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц (провадження № 14-317цс19).

Тож апеляційний суд правомірно урахував зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду та дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для витребування спірної земельної ділянки.

За встановлених обставин Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання прокурора на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 359/2216/15 (провадження № 61-40862св18), від 20 травня 2020 року у справі № 359/2253/15-ц (провадження № 61-15237св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 372/2788/17 (провадження № 61-43516св18), щодо застосування судами принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), відповідно до якого неправильна кваліфікація позивачем спірних відносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначено: «Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, апеляційний суд не врахував, що у позовній заяві прокурор просив повернути спірну земельну ділянку, а в заяві від 21 березня 2017 року змінив формулювання цієї вимоги та просив повернути спірну земельну ділянку шляхом її витребування у ОСОБА_3, об`єднавши по суті два способи захисту».

Тобто у згаданій справі прокурор заявив по суті дві взаємовиключні вимоги, а у справі, що переглядається, пред`явлено вимогу віндикаційного характеру.

Стосовно посилання на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 359/2216/15 (провадження

№ 61-40862св18), від 20 травня 2020 року у справі № 359/2253/15-ц (провадження № 61-15237св19), від 19 серпня 2020 року у справі № 372/2788/17 (провадження № 61-43516св18), Верховний Суд зазначає таке.

Цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (постанови Верховного Суду від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02 (н.р. Б-7346/2-19), від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц (провадження № 14-317цс19), на яку посилався апеляційний суд в оскаржуваному рішенні, дійшла висновку про необхідність скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позову про витребування майна та ухвалення нового рішення про відмову у позові.

Наведене свідчить про відсутність підстав для застосування судами принципу «jura novit curia» у справах про витребування земель водного фонду, адже йдеться не про застосування до спірних правовідносин належної норми права, а про обрання належного й ефективного способу захисту права позивачем, повноваження якого суд на себе перебрати не може.

Стосовно касаційної скарги ОСОБА_1 .

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц (провадження № 14-317цс19), на яку посилався апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, зазначила: «Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52)). Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу».

Наведені висновки свідчать про безпідставність доводів касаційної скарги у частині визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування.

Отже, посилання заявника на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2021 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), є необґрунтованими, оскільки у наведеному рішенні зроблені висновки щодо правильного застосування норм матеріального права стосовно початку перебігу позовної давності, а у справі, що переглядається, встановлено, що позовна давність до спірних правовідносин не застосовується.

Щодо доводів про те, що судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2021 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), щодо повноважень прокурора на представлення інтересів держави у справі, то Верховний Суд визнає зазначені аргументи безпідставними, оскільки у зазначеній справі прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України. У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі територіальної громади м. Українка Обухівського району Київської області.

Верховним Судом враховано, що прокурор відповідно до вимог процесуального законодавства обґрунтував підстави звернення до суду із позовом і суди визнали такі підстави обґрунтованими. Також відповідач не оскаржував у наведеній частині рішення суду першої інстанції у апеляційному порядку, що свідчить про те, що у цій частині рішення суду в апеляційному порядку не переглядалося.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

За правилами статей 12 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Тож Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового рішення

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2021 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Зробивши висновок про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін, Верховний Суд поновлює його виконання.

Керуючись статтями 400 401 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури та касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак